Студентські роки в інституті журналістики

Спогади викладачів
Навчально-наукового інституту журналістики,
які є випускниками факультету та інституту журналістики

Юрій Бондар

кандидат політичних наук,

доцент кафедри соціальних комунікацій ННІЖ,

Директор Навчально-наукового інституту журналістики

Я був 101-м студентом курсу із 100 можливих. Так сталося. Вступив я на факультет журналістики Київського університету 1976-го з першої ж спроби – як медаліст школи. Однак з причин, на які не впливав, змушений був узяти академвідпустку. Аби не втрачати часу, влаштувався кореспондентом районної газети, до якої раніше дописував. Тож, коли вдруге прийшов на перший курс, почувався вже набагато впевненіше – серед однокурсників мало хто мав досвід практичної журналістики.

Вчився я добре. Причому усвідомлено добре. Мотивацією, хоч як дивно, стала оцінка моїх незнань з французької. На одному з перших же занять я отримав двійку. Для мене, відмінника, це було справжнім потрясінням, холодним душем – доти я не отримував «незадовільно». Однак на викладачку не образився. Я розізлився. На себе. І після доволі критичних роздумів вирішив: задніх не пастиму ніколи. Обіцянка собі – велика спонука. Закінчував факультет з рекомендаціями до аспірантури.

Ті студентські роки залишили багато ностальгійних спогадів. Скажімо, будзагони. Перший з них – на будівництві Чорнобильської АЕС: дощове холодне літо, намети, багнюка… і бетонка. Її ми прокладали в лісі – від Прип’яті, й була вона дорогою в нікуди. Особливої потреби в тій бетонці не було, зате кошти всесоюзної будови освоювали, обсяги робіт зростали. А ще перед нашим лісовим табором було забетоноване озеро, вода в якому завжди була теплою, а інколи чомусь навіть гарячою. Його, повертаючись з робіт, зазвичай не оминали. Був це, розповідали місцеві, охолоджувач від одного з діючих уже тоді реакторів АЕС… Востаннє працював у «будівельному загоні» на п’ятому курсі. Була це, як тоді казали, шабашка. Замість переддипломної практики подалися з кількома друзями до Тюмені. Мороз за сорок, бурильні вишки серед боліт, мужні нафтовики (здебільшого з України), романтика, словом. Майже два місяці в Нефтеюганську будували житло для вахтовиків, а повернувшись – довелося наздоганяти однокурсників. Проте дипломи всі як один захистили успішно.

Університет учив мислити, шукати і знаходити відповіді самостійно. Багато хто починав співпрацювати з редакціями вже зі студентської лави. У моєму архіві досі зберігається як найцінніше «тимчасове посвідчення» «Молоді України», підписане її тодішнім редактором Ігорем Лубченком. Газета – мрія багатьох – стала моїм «внутрішнім прихистком», я ніколи не поривав з нею стосунків і вважаю за велику честь для себе, що впродовж майже восьми років працював заступником головного редактора саме цієї газети. Тому й болить…

З теплотою згадую і викладачів. Вони, як і ми, студенти, були різними. Авторитетними, шанованими і не зовсім. Безумовною величиною, небожителем був для нас декан Дмитро Прилюк – постать в українській журналістиці легендарна. Як, до речі, і його вірна помічниця – методист Неллі Петрівна, яка буквально виколисала не одне покоління українських журналістів. Курувала ж наш курс елітна кафедра стилістики – мовні естети, чудові педагоги і люди. Визначали її, так би мовити, візерунок – жінки. Передусім двоє. Ефектна, авторитарна доктор наук Алла Петрівна Коваль –керівник кафедри і педантична Марія Устимівна Каранська – орденоноска і фронтовичка. Обидві блискучі мовниці, з сильними характерами, вони, безумовно, суперничали. Іскри того, часто прихованого, протистояння долітали інколи й до студентів, втягуючи і їх у вир не завжди наукових дискусій. Яскравими були й інші викладачі. Завжди напрочуд толерантний і делікатний Олександр Пономарів. Іронічний, інтелігентний Віталій Тоїчкін. В’їдливий, «скрипучий», але справедливий Олег Бабишкін. Розумний Юрій Бурляй. Він погано бачив, носив окуляри, які щоразу «забував» на іспити –соромився, що студенти списують. Мудрий і завжди розважливий, доброзичливий Василь Яременко. З величезною вдячністю згадую і Анатолія Москаленка. Демократичний, один з найпрофесійніших в українській журналістиці, він прийшов на факультет під завісу нашого навчання, однак здобув визнання «дорослого» вже курсу, для багатьох став і близьким порадником. Я особисто вдячний Анатолію Захаровичу, його родині за підтримку моїх професійних починань. Кожний з викладачів – особистість, велич якої усвідомлюєш, на жаль, лише з роками. Доля була прихильною – з багатьма зі своїх викладачів я спілкувався згодом і спілкуюся донині, а з Василем Васильовичем Яременком, який очолює Інститут культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП, маю честь працювати разом. Це, повірте, велика розкіш.

Велика цінність і друзі, яких зустрів під час навчання. Багато з них нині генерали в журналістиці, досягли своїх професійних вершин. Ми часто зустрічаємося, дружимо родинами і вже дітьми. Між нами, попри роки, не збільшилася відстань, ми такі ж, як і в роки нашого студентства, хоча за плечима в кожного вже і свої університети.

Наталія Іщук

кандидат наук з соціальних комунікацій,

доцент кафедри онлайн-медіа ННІЖ

 Від студентського життя до викладацького покликання

Переїзд до Києва ознаменував початок як студентського життя, так і нових можливостей, що відкривалися потім. Добре пам’ятаю гуртожиток на Єреванській і вуличку, яка вела до зупинки 19-го тролейбусу, який щоденно возив нас до Інституту журналістики. Завжди забитий студентами, галасом, усмішками, розмовами і надіями на світле майбутнє.

Навчання не здавалося легким, і вже на першому курсі ми готували тези і брали участь у науковій конференції. Того ж дня я мала бути на ВДНГ на студентських змаганнях із плавання, але обрала науку. Пізніше, вже на 4 курсі мій науковий керівник із бакалаврської роботи – Василь Іванович Теремко повторював: «Наукова мова має бути густою». Довго, але наполегливо я йшла до тієї «густини», але вже до магістратури мала кілька наукових публікацій і виступів на наукових конференціях. Зрештою, це було результатом мого оточення – інтелектуального, цілеспрямованого, наполегливого та звісно, по-молодіжному, амбітного. І викладачі відіграли тут неабияку роль – від теорії, що відповідала потребам часу і до практики, де ми перебирали ролі редакторів і журналістів, створюючи газети, журнали та книжки.

Період сесії також був «особливим» – у коридорах вишиковувалися черги під кафедрами, де боржники невпинно складали і перескладали борги, відпрацьовували пропущені знання чи відсутність відповідей під час занять. Пам’ятаю, якось складала зарубіжну літературу за весь семестр, бо соромилася відповідати на парах – довелося відповідати на питання по кожній книжці, яку читали впродовж семестру. Білети та письмові іспити також були традицією й тривали годинами, а підготовка до них – безсонними ночами. Однак, це все не заважало студентському життю бути і бути веселим, корисним та пригодницьким: від театрів, філармоній, художніх виставок до кінотеатрів і нічних клубів.

Зрештою, інститут став для мене другим домом, де я почала працювати з 3 курсу в навчально-видавничій групі, а потім повернулася знов вже після магістратури як викладач і моя подорож продовжується.

 

Тетяна Сащук

кандидат наук із соціальних комунікацій,

доцент кафедри соціальних комунікацій ННІЖ

Писати непогані шкільні твори не дорівнює журналістика. Таке одкровення стається з більшою половиною студентів-майбутніх журналюг вже у першому семестрі навчання. Я теж винятком не була. Звідки статистика? Власний досвід. І майже 10 років викладання в альма матер.

Але все спочатку.

2004 рік. Мій перший курс. 600 км від домівки. Мільйонна столиця. Гуртожиток #19 за адресою вул. Єреванській, 14 Д. 5 поверх, 513 кімната (3-місна). Весь блок – 21 юнка. Такі ж, як і я, вчорашні випускниці. Строката географія: Дніпро, Донецьк, Краснодон, Миколаїв, Маріуполь, Чернівці, Чернігів, Суми, Київщина, Івано-Франківщина. Тролейбус #19, маршрут якого став рідним на найближчі 4 роки. Початок пар з 14:10. Повернення строго до 00:00. Електронна пошта на ukr.net, яка понад 20 років з тобою «на пам’ять». Група пресової журналістки (ПЖ – лагідно сленгово «Пижики»). 33 дівчини і 2 хлопці (Антону та Ігору привіт!). Це числа, які не забудуться.

Імена, які не забудуться – їх десятки. Хто, здається, ось-ось нещодавно викладачі та наставники, а сьогодні – вже колеги. Хто професійні партнери в медіасередовищі. Хто хороші знайомі, до яких завжди можна постукатися за експертним. Хто знані письменники, хто головні редактори та редакторки, хто перевірені часом та життєвими викликами друзі, а хто й куми.

Події – їх сотні. Замість прем’єрної лекції на потоці журналістів – переплутана аудиторія і вступне заняття з «Коректури» від Тетяни Степанівної Крайнікової. Висиділа з відкритим ротом до самого кінця, навіть коли десь на 20-й хвилині зрозуміла, що «загубилася» в верхній-нижніх тижнях та групових клітинках розкладу.

Гімн України в холі на 2 поверсі Білого корпусу, вся група в вишиванках – складаємо залік з української літератури.

Піша хода на чолі з директором Володимиром Володимировичем Різуном – крокуємо помаранчевим гуртом на Майдан Незалежності.

Андріївські вечорниці – ліпимо вареники на гуртожитській кухні, кусаємо калиту, ворожимо.

Із зарубіжки від семінару до семінару читацька естафета «відстанню» в новий роман – штурмуємо книжковий ринок «Петрівка».

Щосічня і щочервня самовіддано кричимо «Шара, прийди!». Щоправда, все ж першими приходили чергові з вахти, щоб утихомирити.

Обов’язково вітаємо одногрупників-іменинників, даруючи м’які іграшки (презентований мені плюшевий пес «Пижик» досі в доброму стані та гуморі).

Насолоджуємося кавою з вершками і слойкам в інситутській їдальні – круасани ще не в фаворі.

Велика актова зала, вручення дипломів, конфедератки до стелі, на сцені не студенти – дипломовані спеціалісти, котрі вже дуже добре знають, журналістика – це не про твори, а про щоденну рутину, включеність, прискіпливість та відповідальність, про силу слова і його тягар.

Так й Інститут журналістики – про людей, про події, про спільноту, яка творить із Білого корпусу місце сили Слова.

Анастасія Зелінська

кандидат наук із соціальних комунікацій,

асистент кафедри онлайн-медіа ННІЖ

Часи мого студентства промайнули дуже швидко, однак лишили теплі спогади про багато подій, переживань та людей. Мушу визнати, що Інститут журналістики – це не лише назва навчального закладу, це стан душі на все життя…

Навчання в інституті подарувало мені нереально класних людей, з якими ми створювали студентські газети, організовували фестивалі, подорожували Україною та запускали круті стартапи. Та й досі ми з одногрупниками щороку збираємось 1 вересня, щоб поринути у спогади про безсонні ночі над портфоліо з графічного дизайну, написанням чергового матеріалу чи версткою навчального видання, а також про той смачнезний борщ на гуртожитській кухні о першій ночі, мммм…

За час навчання я не лише здобула знання, але й отримала різнопланові можливості: навчатись і розвиватись, опанувати поряд з журналістською майстерністю вміння вирішувати будь-яку складну ситуацію та керувати власним натхненням. Я вдячна інституту і за викладачів, реальних професіоналів, знавців своєї справи. Тих хто був завжди поруч: на парах і в життєвих пошуках. Завдяки ним я збагнула, що наставники теж можуть бути друзями, готовими не спати ночами, допомагати у важку хвилину та ділити з тобою радісні миті. Мабуть, це і вплинуло на мій вибір стати викладачкою та надихати наступні покоління студентів.

 Ганна Ренська

асистент кафедри аудіовізуальних медіа ННІЖ

Найперше згадується моменти нашої посвяти в Інституті журналістики. Це було дуже урочисто, дуже хвилююче, тому що ми ставали студентами. Я пам’ ятаю, що ми слухали директора, тоді ще це був Володимир Володимирович Різун, дивилися презентації та приймали привітання від завідувачів різних кафедр, які також розповідали про себе. Та це вже була не перша зустріч групи. За декілька днів до початку навчання ми зустрілися, вперше познайомилися зі всіма і довго гуляли Подолом, з гітарами, що була атрибутом студентського життя.

В інституті в нас були дуже цікаві проєкти, особливо студентське радіо, студентське телебачення. І якщо телебачення більше проростало в практичну складову спеціалізації, то радіо приймало в свої лави усіх охочих, хто хотів спробувати себе та позаписувати якісь програми.

Спочатку радіо було маленьким світом студентів, який мав довільний тип організації. Згодом ми намагалися це структурувати, визначити певні дні, певні дати, і розрослися до того, що це радіо було не лише суто для студентів-журналістів, а й для студентів з інших факультетів. Ми проводили літню радіошколу, де теж збирали першокурсників і навіть старшокласників, які хотіли більше дізнатися про радіо. Пояснювали, як працює радіо, та допомагали спробувати вийти в свій перший прямий інтернет-ефір. Радіє є моєю великою любов’ю, і я надіюся, що після війни ми знову зможемо відновити його в інституті.

Найбільшим святом в інституті була Журналістська весна, це дуже така давня традиція журналістів. Пам’ятаю, коли я ще була студенткою працювала Неля Петрівна. Вона працювала дуже довгий період на факультеті, а потім в інституті. І, напевно, що 80% випускників, які приходили на журвесну, хотіли зустрітися з нею. А все тому, що це людина, яка опікувалася ними під час їхнього навчання. Вони її завжди шукали щоб поспілкуватися та просто обійняти її. А наш курс також організовував журвесну. Ми робили цілу піар-кампанію з переробкою популярних на той момент пісень. А також організовували цілий концерт та запрошували зірок.

Наш інститут подарував мені багато зустрічей з різними видатними людьми, з письменниками та журналістами. Був період, коли, мені здається, це було ледь не щотижня. До нас приїжджали дуже знані постаті приїздили не лише українського рівня, але й міжнародного. І це було дуже круто почути їх досвід.

Тому багато що було за час мого студентства. Це насправді були такі прекрасні і доволі яскраві роки.

 Майя Нагорняк

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри аудіовізуальних медіа ННІЖ

Коли згадую про своє студентське життя, завжди повертаюся подумки до тієї далекої осені 1990 року. Я тоді навчалася у Володимир-Волинське педучилище ім. А.Ю Кримського. Ще на другому курсі почала активно друкуватися в районній пресі, і до моменту, коли вирішила вступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, в моєму творчому доробку було понад 500 публікацій. Я закінчила навчання з червоним дипломом, мала неабияке розуміння в журналістиці і, здавалося б, що мала всі шанси на вступ.

Та перша спроба виявилась невдалою. Я складала вступні іспити з української мови та літератури, історії срср та писала твір. Все склала на четвірки, крім історії — трійка за білет про працю леніна. Це стало справжньою трагедією для мене: у рідному Володимирі мене знали всі, я була активною та помітною. Але довелось повертатися додому. Рік працювала вихователем у школі, де вчителював мій тато. І, звісно, продовжувала писати.

У 1991-му зробила другу спробу. І цього разу все вдалося: я склала всі іспити на четвірки, отримала 12 балів і вступила. Тоді факультет журналістики ще працював у Жовтому корпусі. Посвята відбулася у великій актовій залі, де Анатолій Захарович Москаленко особисто вручав нам студентські квитки. Саме там я вперше зустріла своїх одногрупників.

90-ті були непростими. Навчання відбувалося у перехідний період між радянською та незалежною Україною. Підручників українських не було — ми писали конспекти під диктовку викладачів. Особливо це стосувалося нашої радіогрупи. Наприклад, з інформаційного радіомовлення ми працювали за записами лекцій Віктора Яковича Миронченка. Після другого курсу я пішла працювати, бо треба було за щось жити і навчатися. Спершу проходила практику на Хрещатику, 26 — у Редакції інформації 1-го каналу УР. А після практики залишилася там працювати. Зранку записувала сюжети, вдень їздила на пари, ввечері знову їхала на роботу щоб монтувати матеріали для ранкового сюжету. Так і минали дні.

Я практично не пропускала навчання, хоч і працювала. Відвідувала всі лекції та семінари. Це було важко, але давало колосальну віддачу. Мої зусилля оцінив навіть Анатолій Захарович Москаленко, який жартома називав мене «студенткою всіх часів і народів». Досі пишаюся тим, що за п’ять років я не пропустила жодної пари.

Університет дав мені не лише освіту, а й дисципліну, витримку, відчуття обов’язку. Викладачі були неймовірні: Святовець, Прокопенко, Миронченко, Щербатюк. Вони були справжніми носіями знань, з багатим досвідом і практикою. З багатьма з них я могла спілкуватися як з колегами, так як вже працювала у професії.

Після випуску я мала стабільну роботу, червоний диплом і чітке розуміння професії. Іноді шкодую, що не встигла побути «справжнім» студентом — із гулянками, з компанією, з гуртожитковими історіями. Але я пройшла свою школу — складну, чесну, справжню.

 Раїса РАДЧИК

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри друкованих медіа та історії журналістики,

випускниця 1983 року факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка

          – Знову читаю повість нашого декана Дмитра Михайловича Прилюка «Ми були молоді», яку він подарував мені 9 жовтня 1980 року з таким автографом: «Шановній Раїсі Радчик – на добро і творчість». Ностальгія… Спогади про студентське навчання і життя. Тоді ми були молоді і здавалося, що такими будемо завжди. А Дмитро Михайлович, вже у поважному та той час віці, у цій повісті описує свої молоді роки. До чого я все це пишу? Тому, що на сьогодні я вже маю майже такий вік, як того далекого 1980 року наш декан факультету журналістики. І теж часто спадає на думку: «А колись ми були молоді», особливо тоді, коли переглядаю альбом зі світлинами із студентського життя.

          Наш курс був особливим у всьому. Можливо тому, що більшість студентів прийшла на факультет журналістики з підготовчого відділення, хлопці, які вже відслужили в армії. Тому всі знали справжню ціну життя і прагнули до мети: здобути фах журналіста. За що не бралися наші однокашники, все робили на «відмінно». Вперше в історії факультету журналістики наш курс створив драматичний театр «Поклик», режисером якого був Микола Шкрібляк. Перша вистава, яку зіграли наші «актори», була «Різдвяна ніч» М. Старицького. Мені випала провідна роль Солохи. У сценарій Микола Шкрібляк додав багато українських пісень, які мала виконувати Солоха. Роль Солохи тривала на сцені від початку і до завершення вистави. Але легко було грати і співати. Чому? А тому, що всі мої однокурсники бездоганно справлялися зі своїми ролями, і діалог на сцені з кожним у мене був легким, емоційним і смішним, як того вимагав сценарій. Ми були єдиним цілим у цій виставі і кожна роль була важливою.

           Виставу починала у ролі Чорта Мар’яна Рочинь, яка настільки колоритно виконувала цю роль, що глядачі у залі були заворожені. Мар’яна Рочинь багато років працює викладачем в Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка.

          Оксана у виконанні Ірини Ковби була лагідною, ніжною, дуже вже інтелігентною, як і сама Ірочка. Багато років Ірина Ковба працювала на різних посадах у редакції газети «Дзеркало тижня».

          Чуб, Голова, Дяк… Ці ролі хлопці виконували, без перебільшення, шедеврально. Чуб – Василь Милосердний. Від його першої репліки у діалозі із Солохою, глядачі вже сміялися на всю залу. Василь Милосердний багато років працював у практичній журналістиці в рідній Одесі, згодом перейшов на викладацьку роботу і передає свій досвід майбутнім журналістам.

          Голова – Володимир Банцер. Він мужньо всю виставу сидів у мішку, куди його, як і всіх, заховала Солоха. Грав особливо творчо, переконливо, наче й насправді був Головою. Талановитий був у всьому. На жаль, вже багато років тому Володя залишив цей світ. Дуже сумно і шкода…

          Дяк – Володимир Толстеньов. Його поява на сцені у костюмі Дяка, який йому змайстрували наші хлопці, вже гарантував успіх у глядачів. А його інтонації, репліки, діалоги – просто неперевершені. Замінити Володю ніхто не міг, тому, коли він захворів на старших курсах, наша вистава була знята з репертуару театру «Поклик».

          Неможливо не згадати дует Ткачихи і Шпортунихи у виконанні Людмили Ткачук і Вікторії Олійник. Вони завжди зривали шквал аплодисментів вдячної публіки. Багато років Людмила Ткачук обіймала посаду директора творчо-виробничого об’єднання радіопрограм Київської державної регіональної телерадіокомпанії. А Вікторія Олійник була вірна друкованій пресі, багато років відпрацювавши у медіа.

           Микола Шкрібляк отримав розподіл у Чернівці. І досі він там мешкає, але своєю невтомною працею здобув звання Заслуженого діяча мистецтв України, Відмінника освіти України, є лавреатом шести літературно-мистецьких та освітянських премій.

          Ми були молоді… Неможливо повернути час назад, але він застиг у спогадах. Театр «Поклик» завжди у серці кожного з нас: тоді і зараз.

 

Марія Андрющенко

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри аудіовізуальних медіа ННІЖ

Я вступила до Інституту журналістики у 1995 році — це був особливий час. Щоб мати право подати документи, потрібно було не просто добре складати іспити, а ще й довести свою творчу спроможність: мати публікації у друкованих ЗМІ. Уявіть собі — школярка, а вже з доробком! Я здавала українську мову, літературу, історію. Пам’ятаю, як їхала в метро з мамою, тремтіла з хвилювання, повторюючи вірші Шевченка. А мама мене підтримувала.

Моя родина є династією випускників університету Шевченка. Дідусь, тато, мама — всі пройшли цей шлях. Я спершу мріяла про акторську діяльність або дизайн, але все ж журналістика та рідний університет перемогли Мій тато на той час працював редактором видавництва «Мистецтво», членом спілки журналістів України, а до того журналістом в багатьох друкованих виданнях, ймовірно, його шлях підсвідомо вплинув на мій вибір.

Перший курс був потужним вибухом академічних знань. Ми вивчали все: від основ до філософії, та античної літератури до історії цивілізації та основ та історії журналістики. У нас була можливість вивчати такі іноземні мови (на вибір) як китайська,  та турецька, італійська. Моєю іноземною мовою, була англійська, на семінарських ми слухали передачі ВВС, CNN, читали статті з англомовної преси, проводили політичні дискусії. Мені, ще зовсім юній дівчині, буде дуже цікаво перебувати в такій творчій атмосфері спостерігати і захоплюватись яскравою ерудицією наших викладачів, які кожну лекцію перетворювали на подію, яку не можливо було пропустити. Кожен викладач, був непересічною і яскравою особистістю, представником окремої академічної  епохи. Віталій Федорович Святовець, натхненно з драматургічним задумом на лекціях з «Теорії літератури» так натхненно розповідав про оксиморон, неначе той був  справжнім  Дон Кіхотом серед стилістичних фігур. Володимир Іванович Шкляр зі своїм глибоким басом перетворював лекцію на справжнє театральне дійство. Його харизма була неймовірною, Шкляр ставав посеред лекційної аудиторії і, з першого слова заворожував і забирав увагу студентів на час всієї лекції, де він в унікальному образі сипав цитатами, наративами, видавав такий концентрат знань, що ми не встигали нотувати, слухали на одному подиху. Анатолій Захарович Москаленко геніально читав на першому курсі «Основи журналістики», і його фраза : «Журналісти – це еліта української нації» стала моїм дороговказом у розумінні суспільної значущості моєї професії. Володимир Володимирович Різун дуже цікаво читав нам з лекції з «Теорії комунікації». З його лекцій ми дізнавались про інститути комунікації, управління масами. Олександр Данилович Пономарів «Основи стилістики». Пономаріва студенти цитували повсюдно, його вишИванка стала стилістичним трендом наших студентських років. Неймовірні: Приступенко Тетяна Олегівна, Сидоренко Наталя Миколаївна, Ярмиш Юрій Феодосійович, Мелещенко Олександр Костянтинович, Сергійчук Володимир Іванович, Остапенко Ніні Філімонівна, Веркальця Михайла Миколайовича. Памʼятаю, Веркалець на перервах забороняв спілкуватися російською мовою. (чим грішили студенти кінця дев’яностих і початку двотисячних) Троєщина Неля Петрівна, наша методистка, слідкувала, щоб ми не прогулювали пари. Уявіть у нас був спецкурс під назво «Етнічна історія українців», там розповідали про антропологічні, психологічні, лінгвістичні особливості нашої нації. Це було неймовірно. «Логіка», «Основи економічної теорії», «Основи психології», та інші не менш важливі предмети вивчались на перших двох курсах нашого інституту. Вчитись було складно, ми проводили щодня по кілька годин у бібліотеках, готували, вивчали, аналізували. Ці академічні фундаментальні знання стали нашим стартовим капіталом, який дав поштовх до самоідентифікації, формували наші світоглядно-ціннісних орієнтири  упродовж життя і донині.

Попри шалений ритм навчання, ми знаходили час для дружби. Часто гуляли разом після пар, обговорювали книги, майбутні матеріали, та особисте життя. Гуляли  Хрещатиком, Подолом, На Русанівській Набережні спостерігали захід сонця, і милувались золотоверхими дзвіницями Києво-Печерської Лаври, розлогим Дніпром. Тоді ми ділилися мріями, жартували, співали, ходили на дискотеки у гості один до одного. Ці часи і досі залишаються спогадами про чудове студентське життя, де я почувалась вільною від умовностей, і соціальних пасток, мені дозволяли бути собою. Люблю інститут журналістики.

 

Юлія Нестеряк

кандидат наук з соціальних комунікацій,

доцент кафедри друкованих медіа та історії журналістики ННІЖ

Мабуть, я не доросла до того, аби писати спогади. Здавалося б просте, на перший погляд завдання, як для дипломованої журналістки із майже 35-ти річним стажем, НАПИСАТИ ПРО СВОЄ НАВЧАННЯ У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ, та ніяк не вдається скласти у чіткий і привабливий візерунок шматочки кольорових скелець, щоб було красиво. Як у калейдоскопі. А, може, воно й на краще, що не складається? Кожен зможе скласти собі сам, на свій смак)

***

Першою, з ким познайомилася іще під час подачі документів, була Ельвіра Злобіна. Її батько спочатку почав розмовляти із моєю мамою, а потім і ми підійшли.

***

Стати студенткою пощастило із першого іспиту. Твір на «відмінно» – і ми з мамою натхненно миємо-прибираємо один із новозбудованих гуртожитків Київського державного університету. Бо кожен, хто став студентом, повинен був відпрацювати на благо вже рідного ВНЗ. Із вступної кампанії залишилися у пам’яті кілька яскравих моментів.

***

Творчий конкурс. У кімнаті, де проходить співбесіда із тими, хто пройшов конкурс творчих доробків, поважні й суворі викладачі на чолі із Анатолієм Захаровичем Москаленком. Всі, хто виходить із співбесіди, діляться питаннями, що звучали від комісії. Питають, де мрієш працювати, чому хочеш стати журналістом… І, як грім серед ясного неба, звучить питання: «Кого ти знаєш із цьогорічних лауреатів Шевченківської премії?» Практично у всіх, хто стояв під дверима в очікуванні своєї черги, змокріли чуби, бо відповіді не було. І ось тут Галя Плачинда щедро поділилася своїми знаннями: і про саму відзнаку, і про лауреатів… Думаю, викладачі були вражені, що кожен наступний так безпомилково і впевнено називав усіх лауреатів…

***

Сам творчий конкурс моя група писала у парку Ватутіна, що біля Арсеналу. Було страшно та не зовсім зрозуміло, що від тебе хочуть… Але і тут пощастило – батько Ростислава Хотіна, мого земляка, на той час – редактор «Правди Прилуччини», пояснював і підбадьорював кожного, хто опинявся поруч.

***

Перший рік навчання журналістів поселили у 17 гуртожиток. У кімнаті нас було троє: я, Аля Борецька й Іра Полякова. Дівчата, які стали дуже близькими, майже рідними. Від кожної з них навчилася багатьом речам, скажімо, навчилася варити «городський» суп із вареною ковбасою і манкою…

Після переселення у «четвірку» ми разом зробили «ремонт» – самостійно поклеїли шпалери у своїй 16 кімнаті. Не встигли натішитися красою, як із сусідньої кімнати якась добра душа забила чудовий цвях – вішали на нього картини з обох сторін…

***

          «Пощастило» бути старостою поверху. У гуртожитку, де відсутній сміттєпровід, а сміття складалося у великі каструлі-виварки, відповідати за чистоту на поверсі – іще те «щастя». Часом, щоб навести лад, доводилося самій прибирати. Бо хтось або зірвав графік чергувань, або ж просто його проігнорував.

Графік той малювала під кольорову «копірку» – один червоний, один – зелений, один чорний… Через деякий час вдалося виробити у частини сусідів «умовний рефлекс». Коли, наприклад, заходила у кімнату до хлопців молодших курсів попросити, скажімо, підручник з української мови, щоб повторити якусь тему, то вони, не чекаючи мого запитання чи прохання, йшли виносити сміття)))

***

Кухня – місце комедій і трагедій, що розігрувалися практично щодня. Стелю тривалий час прикрашали «сталактити» із вареної згущонки – хтось старанно варив її, але, мабуть, захопився конспектуванням, і не виключив вчасно…

Однією з найбільших трагедій ставала викрадена смажена картопля чи борщ. Особливо, коли не вдавалося знайти навіть сковорідку чи каструлю. А в часи суцільного дефіциту це й справді ставало проблемою.

***

48 кімната у 4 гуртожитку – місце сили. Її мешканці – Толя Гаркуша, Павло Кущ, Сашко Кучинський і, здається, Юра Яненко (двоє останніх, на жаль, вже у засвітах…) притягували до себе мешканців не лише свого поверху. У 48-й був ТЕЛЕВІЗОР! І програму «Взгляд» сходилися дивитися звідусіль. А ще у 48-й щедро наливали молдавське вино, яке Гаркуші регулярно постачала рідня його дружини)

***

Весна 1985 року. Навчальний семестр стрімко наближається до кінця, кількість конспектів, що треба терміново дописати, читацьких щоденників, які слід негайно заповнити – зашкалює… Стіл у кімнаті 17-го гуртожитка стояв під вікном. Вікно відкрите навстіж – вже спекотно і хочеться свіжого повітря. Конспект писала чорнильною ручкою – було модно, та й писалося легше. Раптом у вікно з поверха вище просувається розламаний і розігнутий у напівдугу обруч (халахуп). Не встигла зорієнтуватися, що б то могло значити, як із тої пластикової труби на чорнильний (!) конспект неспинним потоком полилася вода!… Винахідливі сусіди – Павло Кущ і Геннадій Наумов вирішили трохи урізноманітнити своє і моє дозвілля…

***

Перед початком другого курсу працювали у радгоспі «Совки» на Софіївській Борщагівці. У елітному саду збирали елітні сорти яблук для партійно-радянської еліти. Кожне яблучко перекладали соломою чи стружками, щоб не псувалися… Жили у великих кімнатах, мабуть, не менше, ніж по тридцять осіб. «Зручності» – на вулиці. Вересневі прохолодні вечори, особливо у кінці місяця, і душові крани із водою температури природного середовища…

«Гендерні» протистояння – звикла справа у таких форматах проживання. Ну, хто, скажіть, пропустив би нагоду дошкулити протилежній статі?! Одного вечора, коли ми у своїй дівчачій кімнаті вже тихенько лаштувалися спати, у відчинене вікно другого поверху щось залетіло… Тишу порушив відчайдушний крик однієї з дівчат, а потім знову у вікно щось залетіло… і впало на моє ліжко. Почала придивлятися, що то… На ліжку, у кількох сантиметрах від мене, сиділа розкішна жаба-ропуха і від переляку надималася, збільшуючись у розмірах… Я навіть кричати не могла… Верещали ті, хто були поруч…. Такого переполоху не витримала Альона Бєлова. Вона увімкнула світло, підійшла до жаби, взяла її спокійнесенько у руки – і викинула через вікно. Через мить з-під вікна вже було чути чоловічий крик того, кому те бідне зелене створіння впало за шиворіт.

***

Перший курс, початок другого семестру. Остання пара. На вулиці вже безпросвітна ніч. Наша підгрупка в маленькій аудиторії першого поверху чекає практичного заняття з російської мови. Викладач Георгій Почепцов затримався на кілька хвилин. У когось із одногрупників виникла ідея: вимкнути світло і сховатися усім під парти. Викладач, мовляв, зайде, подивиться на порожню аудиторію і подумає, що ніхто не прийшов. Так і зробили. Під партами сиділи і зовсім юні, і вже загартовані армією… Почепцов зайшов в аудиторію, подивився, зачинив двері – іще раз заглянув… Кудись пішов… Ми подумали, що пішов у деканат скаржитися на нас. Коли Георгій Георгійович повернувся, вся група, як зайчики, сиділи із чемно складеними руками на партах. Очікували, що буде сварити… А він, як нічого й не трапилося, почав заняття.

Тільки тепер, коли вже маю чимало років викладацького стажу, я розумію, що Почепцов подумав, що переплутав аудиторію, іще раз перевірив номер, сходив до розкладу перевірив аудиторію… Але найцікавіше те, що через десятиріччя мої першокурсники утнули теж саме – вимкнули світло і сховалися під парти)))

***

Мені здається, що наша друга група була найдружнішою. Що ми тільки не робили разом!.. Ідея випуску ВЛАСНОЇ стінгазети «Пятилетопись» належала, здається Юрі Гавінському. Газета творилася натхненно й наполегливо. Дуже шкодую, що не маю навіть фото нашого інформаційного продукту…

А якою крутою була поїздка на «ракеті» у Канів по Дніпру!..

І в пам’яті залишилося щире й креативне привітання від наших хлопців з 8 Березня!. Пісенно-віршоване, написане СПЕЦІАЛЬНО для нас Ігорем Моляром і у його ж авторському виконанні… На жаль, не маю тексту того шедевру…

Завдяки Юрі Гавінському та його мамі, відомій радіоведучій програми «Педагогічні роздуми» Сусанні Каракоз, наша група була на екскурсії по іще закритих для широкого кола відвідувачів графіті Софіївського собору…

***

Чимало пригод траплялося на екзаменах. На першому курсі складали «Теорію марксистсько-ленінської преси». Іспит мала приймати Тетяна Олегівна Приступенко, вже на той час – гроза студентів. Аж раптом за день до іспиту стало відомо, що вона захворіла. Недобре, звісно, тішитися із хвороби людини, але наша радість все ж таки переважала над співчуттями – пощастило! (Мушу сказати, що я вже зізналася Тетяні Олегівні у цьому). На екзамен прийшов лектор – Володимир Андрійович Рубан, професор, колишній декан факультету. Ми знали, що він редагував німецькомовну газету у повоєнній Німеччині (був заступником редактора, а потім і редактором газети «Tägliche Rundschau» (нім. «Щоденний огляд», органу Радянської військової адміністрації в Німеччині) для німецького населення федеративної землі Саксонія (1945–47)). Хлопці домовилися із кіоскерками кіосків преси і на день іспиту скупили усі можливі німецькомовні газети, які тільки надходили у Київ. Газети перед іспитом ненав’язливо розклали на викладацькому столі. Під час іспиту Володимир Андрійович захоплено листав газети, практично не вникаючи у суть наших відповідей… Звісно, іспит наша група склала найкраще.

***

Колоритна постать Олега Кіндратовича Бабишкіна знайома не одному поколінню студентів-журналістів. Про нього ходили і легенди, і анекдоти. Наприклад, анекдот про те, як Олег Кіндратович знайомить на вступній лекції із тим, що потрібно буде зробити студентам впродовж курсу:

•           Любі студенти,     вам потрібно буде прочитати книжку про Лесю Українку, яку написав я… Хто не прочитає її – на іспит може не приходити. Книжка вийшла в одному примірникові,       зберігається у мене вдома і я її нікому         не дам…

Нашому курсу Олег Кіндратович викладав два предмети – традиційну «Літературу народів СРСР» і ексклюзивний, тільки один раз для нас – «Історія української літератури 19 століття»… Здавалося, що не було такого твору, що я не прочитала б з літератури. Студіювала навіть праці про Лесю Українку, які написав професор… Але це мене не врятувало від першої у житті трійки на іспиті… бо відповіді на питання, хто був посаженим батьком на весіллі у Лесі Українки я таки не знала…(Ну, мушу зізнатися, не знаю й зараз).

До літератури народів СРСР готувалася з особливою ретельністю – читати список обов’язкової літератури почала іще на літніх канікулах. Спочатку взялася за найоб’ємніші твори – Берди Кербабаєв «Вирішальний крок», Мухтар Ауезов «Шлях Абая»… Два томи останнього автора вражали уяву багатьох поколінь студентів… Знаючи від старшокурсників, що професор любить задавати підступні питання саме за цією книжкою, записувала у читацький щоденник не лише сюжет, а й дрібні деталі, як от ім’я коня Абая… І досі не забула, що його звали Курентобель))

До іспиту у Бабишкіна наша група готувалася дружно разом на лавочках у парку Шевченка. Для тих, хто прочитав твори, це була нагода освіжити у пам’яті тексти, переповідаючи їх товаришам, а для тих, хто не читав, хоч якась надія скласти іспит з першого разу. Зараз можу лише уявити, яке враження на перехожих складала наша компанія! От спробуйте намалювати в уяві: тепла сонячна погода, парком прогулюються мами –з колясками, бабусі з дідусями, романтичні парочки… На одній із алей, ближче до Червоного корпусу, на зсунутих докупи лавках розмістилася дивна компанія: хтось читає невідомо що із зошита. Час від часу активно жестикулюючи, хтось слухає, хтось записує, а довкола виконує всілякі акробатичні трюки дивний юнак ( то так боровся із спокусою кудись звалити Сергій Марченко)… Не знаю як інші, але я обійшла б таких дивних людей стороною…

***

Безліч годин було проведено у бібліотеці. Моєю найближчою, як тепер кажуть, коліжанкою, натхненницею і мотиватором була Валя Науменко. Її конспекти були бездоганні, короткі й змістовні Часом, коли не вистачало терпіння подолати чергову сотню сторінок зібрання творів Леніна, я брала її конспект і переписувала)) Не раз, щоб взяти «дефіцитну» книжку, доводилося іще до відкриття бібліотеки займати чергу… Мабуть, з того часу дала собі обіцянку: якщо коли-небудь стану викладачем, не змушуватиму студентів конспектувати і не перевірятиму прискіпливо їхні конспекти…

***

          Юрій Семенович Бурляй – іще одна легенда факультету. Теорію літератури доводилося вчити практично дослівно за його лекціями. Бо викладацьким кредо Юрія Семеновича були слова: «Студент не повинен думати, студент повинен знати!». В таких умовах правильною відповіддю на його улюблене питання: «Що ви відчуваєте, коли бачите коня на лузі?» була фраза «Естетичну насолоду». Знання віршованих розмірів не зробило з мене поета, але римувати таки навчило…

***

Далі буде…