Глушко Олександр Кіндратович

Інна Косинська

ОЛЕКСАНДР ГЛУШКО. ОБЕРЕЖНИЙ ДО ЩАСТЯ

Глушко Олександр Кіндратович

Знайомство

Він швидко крокує коридорами університету, ніби поспішає на чергове журналістське завдання. У темно-синьому костюмі, ідеально випрасуваній сорочці, полосатій краватці, зі шкіряним портфелем в руці, Олександр

Кіндратович приковує до себе погляди. Нарешті, він помічає мене. Привітно посміхається та галанто вітається. Відкидає правою рукою біле волосся, робить неквапливий вдих і починає свою розповідь…

Олександр Кіндратович Глушко народився у серпні 14 числа, в рік, коли була записана легендарна пісня Луї Армстронга «When the saints go marching on», коли був закладений перший камінь в майбутній автомобільний завод «Фольксваген», коли вперше був продемонстрований «ксерограф», – у 1938.

Він з’явився на світ на Кінбурнському півострові, на його «півострові скарбів». Хатинка родини Глушко стояла за 500 метрів від солоних хвиль Чорного моря. Навіть зараз Олександр з захопленням розповідає про тамтешню красу, неповторну природу та рідний дім. Його слова линуть без зупину, але раптом він опускає очі – згадує війну, яка назавжди закарбувалася в його пам’яті.

Коли почалася війна, Сашкові було три роки. Здавалось би, у дорослому віці ми забуваємо про те, що сталося з нами в раньому дитинстві, разом з щасливими моментами стираються і нещасливі. Але війна завжди нагадує про себе своїми наслідками. Олександр Кіндратович і досі пам’ятає найменші дрібниці: як німці потопили монітор – невеликий корабель, що курсував морем; як його страший брат допомагав вирізати палиці з дерева та прив’язувати їх до поранених ніг моряків з екіпажу, які приходили до їхнього двору; досі згадує навіть прізвища солдат, які жили в їхньому будинку…

________________________________________________

«Я дитя війни, тому найяскравіші спогади дитинства – це воєнні епізоди. У серпні місяці 1941 року німці зайшли в наше село. Вони мародерствували. Мій брат, який служив на флоті, колись привіз з відрядження красивий морський бінокль. Це було для мене чимось неймовірним. Він висів на стінці, але коли прийшли німці, вони взяли цей бінокль. Я, не розуміючи всієї небезпеки, кинувся до одного з солдатів, схопив його за штани і почав трясти, кричати. Памятаю, як мама мене відривала. Пізніше вона розповіла, що в якусь мить цей солдат потягнувся до пістолета…»

___________________________________________

Тоді все обійшлося, але Олександр не востаннє опиниться за крок до смертельного обличчя війни.

Олександра та його родину евакуйували з села Покровка в Прогної, подалі від відкритого моря, над яким замість чайок кружляли німецькі літаки. Сім’я мусила кілька морозних ночей провести в скирті.

Наприкінці 1943 року малий чотирирічний Сашко зі своєю старшою сестрою, якій на той момент виповнилось 20 років, йшли з Прогноїв додому, де обстріли вже стихли. Над Ягорлицькою затокою збурював повітря німецький літак. Це видовище стало настільки звичним, що брат з сестрою майже не звертали на нього уваги і крокували далі.

________________________________________________

«Ну, летить і летить, вони постійно літали. Але раптом літак повертає до нас, ось він близько. Біля дороги була канава. Моя сестра кинула мене туди і накрила собою. Літак випустив чергу з кулемета… Та-та-та-та-та… І полетів собі. В нас не поцілили. Моя сестра була страшно налякана, а я не встиг злякатися. Лише запитав у сестри (як вона потім мені розповідала): «Ти жива?»

____________________________________________

Війна забрала у Олександра найголовніше –  двох братів і сестричку. Його старший брат, 1920 року народження, служив в Пінській флотилії, де з мужністю, до останнього подиху, захищав Батьківщину. Другий брат загинув в піхоті. Родина Глушка лише отримала лист від командира піхоти: «Ваш син загинув при штурмі Перекопу…» У віці двох років померла молодша сестра Сашка. Вона захворіла, та ніде було шукати допомоги, бо була війна.

Війна заплямувала своїми брудними кривавими руками безтурботне дитинство Сашка. Та життя тривало.

Олександр закінчив сім класів в своєму селі, після чого вирушив до Дніпропетровська, де здобув повну середню освіту. Перед ним постало питання: «Що робити далі?» З великим ентузіазмом та твердим бажанням стати актором, 1957 року він переступив через поріг університету імені Карпенка-Карого. Хлопець, який приїхав з провінції, побачив справжній Київ, з його столичними мешканцями. Статурні хлопці, красиві дівчата, які знали історію театрального мистецтва, були постійними гостями київських драматичних театрів і тут – Сашко, який вперше вдихнув дух великого міста. Колосальний конкурс – 27 чоловік на 1 місце. Але це не завадило йому вступити на акторський факультет.

Один за одним, він впевненно складав іспити з російської та української літератури, іноземної мови і фахові екзамени: на почуття ритму, слуху, екзамен на читання віршів, під час якого Олександр читав монолог Хоми Кичатого з п’єси Шевченка «Назар Стодоля» та етюд на задану тему: «Я уявив, що я студент, який спізнюється на заняття. У тебе нічого немає, окрім твоєї уяви. Абсолютно порожня аудиторія, але ти уявляєш ліжко (я поставив два стільця – це було ліжко), будильник, який торохтить. Я хотів показати як хочеться спати, але треба вставати – і показав». І останній, та не менш важливий, – екзамен на фігуру.

_____________________________________________

«Мене завели в кімнату, лишили в самих лише

плавках, подивились на фігуру: не горбатий, не перекошений, не кривий. Потім я став на дощечку, посипану крейдою, і за відбитками було видно, є чи немає плоскостопії».

____________________________________________

Високий, стрункий і без плоскостопії, він склав і цей іспит на «відмінно» (лише з німецької мови отримав «4»).

Він був безмежно щасливий, коли вступив на театральний факультет. Хотілося танцювати, співати, кричати, потиснути руку цілому світу, але скоро радість витіснили сумні думки. Життя в столиці було не з дешевих, у гуртожитку не залишилось місць, оскільки вільні ліжка видавалися тим, у кого не було батьків. Тато Сашка був на пенсії і отримував лишень 12 рублів, тому не міг домогти. Стипендії розміром у 200 карбованців теж було замало аби зняти квартиру в Києві, тож Олександрові доводилося тихенько пробиратися до гуртожитку повз коменданта і спати на холодній підлозі, а часом, і куняти на вокзалі. Та ще й «колеги по цеху» не вселяли великої надії. Один навіть порадив вчитися на таксиста – нібито користі від того було більше.

Провчився Олександр лише місяць. Одного дня, прогулючись вулицями міста, молодий студент побачив оголошення про набір молоді для побудови найбільшого металургійного комбіната в Євразії. Не довго думаючи, він зібрав свої речі і сів у вагон, який привіз його до далекого казахського міста Теміртау. У нього й досі збереглася та путівка.

Умови життя на Залізній горі (саме так перекладається з казахської мови слово «Теміртау») були і справді суворі: робітники жили в бараках колишніх політв’язнів; працювати доводилося навіть в люті морози при температурі -35 °C (не виходити на роботу можна було лише тоді, коли позначка на термометрі опускалася до – 40 °C). Саша не раз відморожував собі ніс.

Тут він потрапляє до бригади німців, яку очолював… Адольф. Не той, про якого можна було одразу подумати, чоловік він був хороший, але такий збіг повеселив новоприбулих робітників. Спочатку Сашкові важко було зрозуміти мови старожитців з його бригади. Усе тому що вони говорили «законсервованою» німецькою мовою, яка збереглась з вісімнадцятого століття.

Починав Сашко столяром, а пізніше потрапив до монтажників-висотників.

____________________________________________

Розповідаючи про цей епізод, Олександр Кіндратович не втримується і починає наспівувати: «А мы монтажники-высотники, и с высоты вам шлем привет…Так, це про нас пісня» – посміхається.

____________________________________________

У цій нелегкій справі він одержав 5 розряд, що й не дивно, адже він був сильний, міцний, займався штангою і навіть посів друге місце в легкій вазі на змаганнях з важкої атлетики в Караганді.

Та не цим хотів займатися Сашко все життя. Відтак, він став секретарем комітету комсомолу. І саме тут, в міській газеті «Теміртауський робочий», написав свої перші журналістські матеріали.

________________________________________________

«Я почав писати про мотажників, висотників, бетонщиків, про своїх друзів. Написав нарис про буран, коли при 30-градусному морозі молоді хлопці розчищали колії, аби доставити руду. Так і назвав його «Буран». Це була моя перша велика публікація».

____________________________________________

Тут же він пише російськомовні вірші. Один із них – «Марш черноморских рыбаков» – був покладений на музику і цілий хор виконував цю пісню на фестивалі художньої самодіяльності, за що здобув перше місце. Та після цього тріумфу він писав мало віршів і переважно «в стіл», бо досі вважає їх «примітивними».

Тоді ж, у Теміртау, до його рук потапляє журнал «Вітчизна». Уперше цей журнал Сашко побачив у дитинстві. Його старша сестра працювала вчителькою в школі і приносила «Вітчизну» з бібліотеки. Але тоді малий другокласник не наважувався його читати. У Теміртау він наштовхнувся на нього знову. Його товаришеві, Володі Поштаренку, батьки надсилали номери «Вітчизни» посилками. Сашко зачитувався новелами Павла Загребельного, поезіями Андрія Малишка, оповіданнями Івана Сенченка. Він поринав у світ, який ховався за жовтими палітурками. Але це була далеко не остання зустріч з «Вітчизною».

У травні 1959 року Олександр поїхав додому, бо розумів, що йому треба здобути освіту. Поїхав вчасно, оскільки через три місяці після його від’їзду в Теміртау вибухнуло повстання. Сашко був одним із небагатьох, хто зберіг пам’ять про нього від друзів, товаришів, адже тоді в газетах про це повстання будівельників, незадоволених умовами праці, не писали ні слова…

В Очакові, в районній газеті «Колективіст Очаківщини» (пізніше «Чорноморська зірка»), статний чорнобровий редактор Леонід Куліченко, поглянувши на матеріали Олександра, не довго думав і сказав молодому журналістові: «А, приходь-но до нас в редакцію!» І він таки пішов.

Зрозумівши, що журналістика – саме те, що він шукав, Саша їде до Києва, де вже з пристойним творчим доробком вступає на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.

За рік до отримання диплома, Олександр отримує пропозицію стати завідувачем комсомольської обласної молодіжної газети «Комсомольська іскра». Перевівшись на «заочку», на німецькому «залізному коні» – редакторському трофейному мотоциклі «BMW» з коляскою, він колесить степовим півднем.

Коли через рік, комсомольські газети за наказом Хрущова закриваються, а замість них з’являються регіональні, на п’ять областей, Олександр переїздить до Нової Одеси, де стає заступником головного редактора міжрайонної газети «Ленінський промінь» і посідає це місце до 1972 року (пізніше працює кореспондентом обласної газети «Південна правда», редактором молодіжної газети «Ленінське плем’я»). Журналіст та друг Глушка, який працював разом з ним у газеті, Віталій Карпенко, згадує, що Олександр завжди був душею компанії – міг і чарку «за здоров’я» випити, і пісню завести, і ще й станцювати.

У газеті Олександр починає писати про маяки, що, як виявилось, можуть не тільки подавати сигнали суднам, але і приховувати цікаві історії. Тема була нетиповою для звиклих до комсомольської тематики читачів, але прийнята з цікавістю. Він почав вести рубрику – «Вогні маяків», яка згодом вийде цілою книжкою.

У цей час з його легкої руки з’являються 2 телесценарії. Перший – «Півострів скарбів», про Кінбурнський півострів в Очаківському районі, де природа, море і історія переплелись воєдино, де розкинулась Гілея, про яку писав Геродот. Олександр написав про нього великий нарис в газеті «Південна правда», який побачило місцеве телебачення. З дзвінком звідти не забарились. Керівництво каналу радо запропонувало Олександрові співпрацювати над новим фільмом:

– Слухай, то з цього ж можна зробити телесюжет! – долинуло зі слухавки старого телефону.

– Та, будь ласка, – відказав Сашко.

– Ну, то давай, пиши сценарій!

І Олександр переробив цю статтю в сценарій. Хоча до того ніколи їх не писав.

За сценарієм послідували зйомки. Знімальна группа виїхала на цей півострів і фільмувала його «скарби»: Ягорлицьку затоку, устричні господарства, долину орхідей….

________________________________________________

«Паралельно я щось коригував. Півмісяця ми працювали і вийшов документальний кінофільм на 45 хвилин, який в кінці 68 року показали на обласному телебаченні, а пізніше на республіканському… Я тоді захопився і написав другий сценарій «Тендра» – про довгий вузький острів, який стародавні греки називали «Ахіллове ристалище». Написав про стародавній маяк, який досі стоїть там, про козаків, які там зупинялися та готували свої «чайки». Але його «зарубала» цензура, сказавши, що це націоналістичний твір. І бажання далі створювати сценарії зникло, бо писати щось «карамельне» я не хотів, а гострі сюжети не пропускала влада…»

___________________________________________

У 1971 році «Півострів скарбів» теж прибрали з телеекранів через жорстку цензуру. Тому на цьому Олександр перестав писати сценарії.

Але коли закриваються одні двері, відкриваються інші; коли не щастить в одному, обов’язково пощастить деінде. І тут, в Ноній Одесі, він зустрів кохання свого життя.

Його майбутня дружина Люда Глушкова працювала на той час в бібліотеці. Сашко і далі публікувався в обласних газетах, звідки отримував гонорари поштою, в конвертах. Коли одного погожого дня у міське поштове відділення прийшов лист з прізвищем адресата «Глушко», його, не довго думаючи, віддали Люді, яку так і називали (скорочено від прізвища). Олександр довго чекав на заповітний лист з тридцятьма карбованцями, але так і не дочекавшись, не витримав і пішов на пошту розбиратися. На пошті йому пояснили всю плутаницю і показали Людин підпис. Олександр твердо вирішив познайомитися з дівчиною, яка забрала його гонорар. Він рішуче переступив через поріг місцевої бібліотеки, побачив цю молоду жінку і… запросив її в кіно. Так почалася історія їхнього кохання.

Зараз Олександр Кіндратович з усмішкою на вустах і сумом в очах згадує свою дружину, яка оберігає його вже з того світу.

У 1972 році він отримує запрошення на навчання в аспірантурі в Московську Академію суспільних наук, куди й вирушає на найближчі 3 роки. Тут Сашко отримує і кімнату в гуртожитку, і солідну стипендію, яка не поступалася, а подеколи і переважала зарплати вчителів. На другий рік навчання він забрав до себе дружину і сина, уже першокласника. Офіційно жити всією родиною в гуртожитку вони не могли, тому Сашко винаймав їм окрему квартиру.

Після закінчення навчання Олександра запрошували працювати в ЦК КПРС. Високооплачувана посада з квартирою в центрі Москви. Спокуса була велика. До того ж, на своїх лекціях пан Глушко й досі любить повторювати: «Коли в Москві стрижуть нігті, у Києві ріжуть пальці». Але він відмовився.

____________________________________________

«Я Москви не любив. Вона скажена, метушлива, брудна. Я любив Україну. Тут все моє. Я розумів, що там мені доведеться забути свою мову, історію, забути все. А я не хотів цього».

____________________________________________

Знову Глушко їде додому та згодом отримує телеграму, через яку вирушає до Києва, де йому пропонують стати інструктором ЦК КП(б)У у відділі культури. Але й цю пропозицію Олександр відхилив, адже його душа кричала: «Я-журналіст!» За таку відмову у часи Радянського Союзу могли доповісти секретареві ЦК, але вихід було знайдено. Він став заступником головного редактора журналу «Під прапором ленінізму». Йому було важко, адже щупальця цензури сковували його творчість – важлива була не стільки правда, скільки хвалебні оспівування партії. Це було не до душі Олександру. Але знову надходить пропозиція від ЦК – стати завідувачем сектору художньої літератури. За чотири роки на попередній посаді він став членом Спілки письменників України і видав три власні книжки, в тому числі свій перший історичний роман. Література міцно увійшла в його життя, тому він погодився. За час роботи він познайомився з багатьма «майстрами пера»: М. Стельмахом, Б. Олійником, П. Загребельним, О. Гончаром та іншими славними українськими письменниками. А вже 1986 року Глушка запросили на місце головного редактора пиьсменницького журналу «Вітчизна», якому він присвятив майже 26 чудових років свого життя.

У 1989 році Глушкові випала нагода спробувати себе в новому амплуа – викладача Інституту журналістики. З усією артистичністю, харизмою, він досі робить так, що під час його лекцій у великій аудиторії звучить тільки його голос без «бек-вокалу» з останніх парт, а наприкінці аудиторія вибухає шквалом оплесків.

На питання «Чим Вам подобається бути викладачем?», пан Глушко щиро посміхається і ділиться: «Коли я заходжу в аудиторію, я підживлююся енергетикою. Всі молоді, красиві, енергійні і це передається мені, вже літньому чоловікові. Я духовно збагачуюся. Студенти розумні, в деяких речах розбираються краще за мене. Мені цікава реакція на мої лекції, я відчуваю інтерес, коли бачу, як горять очі. Це мене надихає».

Під час лекцій Олександр Кіндратович ніколи не хвалився своїми заслугами, а якщо і згадував про них, то лише мигцем. Та насправді, їх у нього немало.

Про творчість

У своїй творчості Олександр Кіндратович дуже відвертий. Його статті кричать несправедливістю, викривають внутрішню гнилість багатообіцяючих чиновників. Але така смілива відвертість не сходила Олександрові з рук. Його твори не раз страждали від жорсткого цензурування влади. Уже перша книжка Олександра, «Вогні маяків», добряче «схудла» від радянської правки: «Там цензура попрацювала. Книга повинна була бути вдвічі товстішою. Я написав про козаків, які на «чайках» штурмували Царьград. Цензори вважали це українським буржуазним націоналізмом, тому багато повикидали. Мені погрожували, але я опирався, хотів залишити текст, як є, але змушений був змиритися з цим».

Ще один епізод стався, коли Олександр розслідував один гострий сюжет:

«Був випадок, коли Голова колгоспу засипав котлован в районному центрі. Будівельники зробили велику роботу: провели труби, комунікації, – а він все засипав, коли дізнався, що на тому місці вирішити побудувати фонтан з музикою. Того Голову до рішення суду арештували і посадили «в кутузку». Редактор мені сказав: «Поїдь, розберись!» Я поїхав туди, поговорив з головою колгоспу в СІЗО, з начальником будівельної організації, яка будувала котлован, з усіма, кого зміг знайти, і написав критичний матеріал, який називався «Приборкання непокірливого». Школи валяться, в дитсадках бігають пацюки, дороги розбиті, а вони будують фонтан з музикою – от я і покритикував райком партії, а це ж була «священна корова». Мій редактор був дуже сміливим, але при цьому сказав: «Якщо з тебе будуть зривати шкуру, на мене не посилайся!» І опублікував. На другий день мене викликали в обком партії і російською мовою стали закидати: «Да как вы смеете?! Такое писать!..» Я почав пояснювати що й до чого. Коли все розповів, то побачив, що я таки їх переконав. Вони теж не дурні були, зрозуміли, що неправі. Але визнати свою помилку – ні, не визнали, бо не хотіли втрачати обличчя. Закінчилося все на тому, що мені сказали: «Все! Ладно, идите! На первый раз прощаем».

Пізніше Олександр переробив цей публіцистичний памфлет в оповідання, яке назвав «Фонтан з музикою». На той момент у нього назбиралось з десяток оповідань. Він зібрав їх разом в книжку і охрестив її аналогічно – «Фонтан з музикою». Коли приніс книгу в українське видавництво «Молодь», йому відповіли, що цензор не дозволяє її опублікувати. На питання «Чому?», Олександр почув: «Якщо ти викинеш текст про фонтан, де критикуєш райком партії, ми опублікуємо». Але він відмовився від цієї пропозиції, бо саме це оповідання дало назву книжці.

У той час до Сашка з Москви приїхав товариш, з яким він вчився в аспірантурі. Після довгих розмов двох давніх приятелів, Сашко врешті показав йому свій рукопис. Розпрощавшись, з «Фонтаном…» у руках, московський друг поїхав крізь туманні сутінки до одного з київських готелів. Увімкнувши в кімнаті світло, запаливши сигару та наповнивши келих на столі, він став читати…

Наступного ранку, не вагаючись, сказав, що оповідання чудові. «А дай я завезу їх в Москву, віднесу у видавництво «Молодая гвардія» – запропонував він. Так і зробив. Зрештою, там рукопис прийняли, переклали російською і видали. Олександр досі дивується: «Те, що відмовились видавати в Києві, видали в Москві…»

Олександр і Україна

Коли він пише про Україну, складається враження, ніби він і любить, і ненавидить її одночасно. Любить її природу, землю, архітектурні пам’ятки, і не любить, як її руйнують, розкрадають; любить її талановитих співгромадян, та терпіти не може нуворишів, які, як кліщі, живуть силами інших, які «миттєво зорієнтувалися і сприйняли здобуті нами свободи, як можливість відверто, цинічно, а головне, безкарно ошукувати інших… Який найгеніальніший ілюзіоніст, який там Девід Коперфільд зрівняються в таланті з тими невідомими широкій громадськості магами…», – пише він в одному зі своїх памфлетів.

Він багато віддав Україні, вірив в неї, підтримував у важкі часи.

У 1991 він був членом Центральної виборчої комісії: «У мене навіть посвідчення є. Тоді центральна виборча комісія працювала на громадських засадах. Ми працювали безкоштовно. Зарплати одержували тільки 3 особи: її голова – генеральний прокурор України, його заступник і секретар. Нас було 27 в комісії. Кожна громадська організація висувала своїх кандидатів. Національна спілка письменників, висунула мою кандидатуру, як редактора журналу «Вітчизна». Я ходив на засідання, а в перервах між ними працював редактором.

Мій друг, який приїздив з Москви, був налаштований до референдуму скептично, а я йшов з великими оптимістичними сподіваннями, з ентузіазмом, з величезними надіями, що все те, що належить нам, нарешті буде нашим насправді, адже ми були найбагатшою республікою Радянського Союзу. То був світлий ранок демократії, ми раз і назавжди звільнилися від міцних і довготривалих пут, що сковували нашу ходу й пригнічували дух, але ми не знали, що вилізе з якихось шпарин… Марево ілюзій досить швидко розвіялося, щойно ми почали розбудову власної держави…»

Він ніколи не залишався осторонь. Був на знакових для України Майданах і писав про них: «Майдан 2004 року – це була дискотека. Це були танці, співи, хоча народ був налаштований рішуче… А на Майдані 2012 настрої були схожі тільки спочатку, ще до того, як почали стріляти, кидати коктейлі Молотова. Коли вбили Сергія Нігояна, тоді настрій зовсім змінився… Я писав про нього, вже про цей Майдан, але в якийсь момент, поставив крапку, бо він і досі триває…»

Олександр Кіндратович з гіркотою пише, що «історія повторюється у вигляді трагедії або фарсу» і «вчить того, що нічого не вчить».

У своїх текстах він часто звертається до історії, проводячи паралелі. Він добре знає, особливо минувшину та легенди свого краю, і так цікаво про них розповідає, що коли чуєш від нього про колишню столицю Боспорського царства (Керч), яка мала назву Пантікапей, то одразу уявляєш море, повне риби, адже Пантікапей означає «рибний шлях», який так називали, тому що риби в морі було так багато, що по ній пішки можна було перейти на інший берег.

Море – це ще одна не менш важлива частина його життя, яка нагадує йому про дім. Любов до моря відчувається в його словах: «Море увійшло в моє життя як могутня, чиста, жива стихія, непідвладна діям людей».

Він любить своє море. Та одного разу, розповідаючи про сніжно-білий пісок, прозору воду, солоне морське повітря, він запросив до себе давнього знайомого. Яким було їх здивування, коли замість обіцяної криштальної води вони побачили каламутне болото, яке неприємно пахло сірководнем. Море було Чорне: «Не тільки за назвою, звичайно, а й за кольором». Це значило тільки одневоно «почало відмовляти людям у довгострокових кредитах, що їх вони брали безповоротно протягом багатьох віків» – напише згодом Олександр Кіндратович в нарисі «Бунт моря».

Байдуже, часто навіть зневажливе ставлення до природи, його обурює: «Права рука не відає, що коїть ліва. Хочемо виростити квітуче дерево і бездумно підрізаємо його корені, плекаємо стовбур і одночасно тріска за тріскою підрубуємо його сокирою, вносимо хаос у гармонію…»

Але хай там що, він не перестає любити скарби України.

Будучи семикласником, у 1950-х роках, його класу влаштували екскурсію. Так він впеше побачив Ольвію: «Після тієї поїздки збігло багато років. Я бачив руїни Римського форуму і колізею, ходив очищеними від вулканічного попелу вулицями стародавньої Помпеї, побував у долині давньогрецьких храмів на Сицилії. А все одно, коли уже в дорослому віці сходив на землю Ольвії, відчував те ж саме хвилювання, що й в дитинстві».

Про те, що відбувається в його житті найкраще знає папір, якому він все розповідає. Без прикрас, як є.

Його проза має переважно документальну основу. У книзі «Італійське каприччо» є новелла «Ювілей» про те, як один заможний чоловік зібрав гостей, щоб відсвяткувати день народження, ювілей – 1 рік. Гості зібрались на ідеальному зеленому газоні, біля глибокого басейну. Усе, як треба: напої, музика, фейерверки. Тільки от ювіляр виявився… собакою.

Ця історія – не вигадка. Поруч з дачею Олександра Кіндратовича багато схожих палаців і багатіїв, у яких «свої примхи». Тож звідси і сюжет.

Його життя і є його найбільшим натхненником. Несправедливіть, приниження і знецінення людини як особистості, байдужість до власних талантів, відчуженість властей від усього, що коїться в державі, спритні нувориші гнітять його душу.

Колись у селі, що пору з дачею Олександра Кіндратовича, заходились будувати церкву. Місцеві жителі скидувалися по скільки могли: по 50, 100 гривень. Коли ж дачники постукали в двері одного з тамтешніх «палаців», господар навідріз відмовився давати якісь гроші та ще й нацькував на них собак. Глушко не залишив цей випадок поза увагою. Його так збурила жадібність та пихатість зажитих сусідів, що за цим послідував гострий віршований памфлет:

 Заповіт олігарха

Поховайте мене в мерседесі,

Запакуйте в труну й особняк

Й повідомте по радіо, в пресі,

Що сконав, як останній жебрак.

Підгрібав я багатства під себе,

Я йшов по життю наче танк,

Та мені вже нічого не треба –

Всю валюту – в диявольський банк.

Хоч не випаде з того й процента

В потойбічному банку мені –

Не залишу вам жодного цента,

Хай горять у пекельнім вогні.

Дача – це місце, де Олександр Кіндратович відпочиває душею і навіть робить фірмове сухе вино – «ЛІГО»: «У мене морозостійкий сорт ароматного винограду Лідія. «ЛІГО» – це Лідія Глушка Олександра.

 Колись я був в Одесі. Мій знайомий працював в розсаднику і подарував мені кілька саджанців винограду з корінцями. Коли я побудував цю дачу, то посадив виноград. Він прийнявся, вийшло дуже багато врожаю. Дві великі корзини, а я думаю, я ж його весь не з’їм. От і вирішив згадати свої краї, адже я сам з півдня, з виноградного краю. Мій батько теж мав свій виноградник. Так і почав робити вино. Виявилося, що воно виходить дуже добре, усі хвалять, а я люблю пригощати».

А ще він любить подорожувати. Це дає йому натхення. Він об’їздив майже всю Європу: побував на островах Середземного моря, на Балканах, бачив на власні очі Люксембург, Австрію, Чехію, Польщу, Словаччину, Нідерланди, прогулювався вулицями Франції, Італії, Болгарії, Румунії…

У деяких містах бував неодноразово. Він старався повертатися. Хоча він не забобонний, але все ж таки у Нідерландах кинув нікелеву монетку в один із амстердамських каналів через ліве плече і повернувся туди через 10 років. У Парижі був уже двічі.

Коли він їхав до міста кохання вдруге, машинально кинув до валізи повість Хемінгуея «Свято, яке завжди з тобою» та й забув про неї. І в один вільний вечір, згадав про неї та перечитав. «Ну, оскільки я в Парижі, я повинен подивитися – що залишилося з того, що було тоді» – подумав він і вирушив маршрутом Хемінгуея.

________________________________________________

 «Я побачив той Париж, який був ще в часи Ернеста. А в нас що? Хіба залишилась та Україна, яка була при Хвильовому? Такого Києва вже немає».

________________________________________________

У подорожніх нарисах Глушко часто порівнює Україну з іншими

країнами, в яких йому вдалось побувати. Але ніколи йому на думку не спадала ідея жити за кордоном: «По-перше, більша частина мого життя пройшла в Радянському Союзі, тож це було неможливо, ніхто б мене не пустив. А коли настала незалежність України, я був редактором «Вітчизни» і мені хотілося працювати тут… Туди треба їхати молодим, входити в те життя. У молодості я, можливо, і поїхав би, але мені вже було багато років і входити у те життя вже не було сенсу».

Хай там як, а Олександр пишається тим, що він українець.

Одного разу, з групою жуналістів, він вирушив до Амстердаму вивчати роботу Третього сектору – неприбуткових некомерційних організацій, тобто волонтерського руху, працювати в Європейському центрі журналістики, що розташований в Маастріхті, та переймати зарубіжний досвід. Коли вони повинні були вилітали з Києва, згустився туман і групу затримали. Через непогоду вони не могли виїхати з Борисполя. Нарешті, коли група завантажилась на борт літака, він відірвався від землі і тримав курс на захід.

________________________________________________

 «Ми вигладяємо в ілюмінатор, під нами Амстердам, але видно лише суцільне рожеве молоко – туман, підсвічений вогнями міста».

___________________________________________

Прибувши до міста квітів (хоча деякі надають перевагу назві «місто гріха»), почалася їхня журналістська робота: «Ми працювали з громадськими організаціями, які знали, що приїде група українських жуналістів. Нас зустрічали з плакатами, які були розвішені всюди і сповіщали: «Не пропустіть! Сьогодні зустріч з… «russian journalists». Ми приїхали і бачимо це оголошення. Кажемо: «Ми не Рашн, ми – Юкрейн».

Якось я запитав у містян: «А які у вас проблеми в місті?», – на що вони відповіли: «У нас тільки одна проблема – росіяни, які приїздять до нас, влаштовуються на роботу на заправки і розбавляють бензин водою». Виходить, вони і на нас це поширюють, називаючи «рашн».

Я пишу віршовані памфлети, коли мене щось дратує, злить. І це мене розізлило. Ми ж – незалежна Україна – найбільша за територією держава в Європі. Наша Анна Ярославна, яка стала королевою Франції, знала 5 іноземних мов, а її чоловік, Генріх І, не вмів ні писати, ні читати. Я сів і за вечір написав памфлет:

Нідерланди. Ніч. Густий туман.

Десь внизу бетон аеродрому.

Тільки щойно вирушив я з дому,

Мерехтить вогнями Амстердам,

Все навколо в золотій імлі.

Мить. Удар. І ми вже на землі.

«Guten Abend, Holland!», «Bonsoir!»,

Вже відкриті політичні шлюзи,

Тож тремтіть голландці і французи,

Всі, хто тут живе по Гібралтар.

Йдуть до вас з Росії мафіозі:

Ці вже тут, а ті іще в дорозі.

Тільки ж знай, Європо, ситий лев,

Ми не «Рашн», ми не азіати,

і прийшли тебе не грабувати.

Ми тобі давали королев,

Що несли з Дніпра Старому світу

київську культуру і освіту!

 Про «муки творчості»

Журналіст, публіцист, письменник співіснують в особистості Олександра Кіндратовича. Він пояснює: «Журналіст» – це загальне, родове поняття, публіцистика – видове. Це вища форма журналістики. Письменник – це та людина, яка пише не на документальній, а на вигаданій основі. Я за професію – журналіст, за покликом публіцист, як хоббі – у мене література».

Як журналіст, він все піддає сумніву: «Усе піддавай сумніву» – казав Маркс. Я так і роблю. Факти, які документально не підтверджені, порожні обіцянки, ксерокопії – я не повірю їм, доки не перевірю». І це не раз ставало йому в нагоді.

У 1996 році Олександр проводив журналістьке розслідування про перекриття Дніпро-Бузького лиману багатокілометровою дамбою, у зв’язку зі стихійними штормами. Вартість будови за короткий період часу зросла майже втричі, хоча, згідно з документами, які журналістові надало керівництво, все було правильно. Засумнівавшись і порівнявши дані про кількість штормів, надані «Дніпровбудовою» і Гідрометслужбою, він виявив разючу різницю між ними. Сумнів допоміг йому вивести схильних до особистого збагачення на чисту воду. А далі справа була вже за правоохоронними органами.

Та в повсякденному житті, із сумнівами, зазвичай, буває навпаки: «Часом, я стаю заручником фейкових новин. В житті я більше вірю, ніж в журналістиці, а потім каюсь. Але журналістика – святе діло, тут треба перевіряти».

У роботі він завжди відповідальний: «Я завжди серйозно ставився до своєї роботи. Було таке, що твір був опублікований  і ти думаєш: «Ай! Там не додав, тут ліпше інакше, а не так», але викинути щось з опублікованого тексту вже не можеш. Я серйозно ставлюсь до слова. Але бувають помилки, буває, що ти десь недодивися. Ми всі живі люди».

Не зважаючи на те, що Олександр Кіндратович трохи більше ніж чверть століття  був на посаді головного редактора і йому не раз доводилося вичитувати чужі матеріали, він зізнається: «Редагувати – це обовязок. Це те ж саме, коли людина стає біля верстату і їй треба виточити деталь. Хочеш не хочеш, а ти повинен. Прийшов столяр – він повинен зробити стіл. Він стає і робить. І я старався редагувати. Це як ремесло».

Йому більше до душі – писати. Літературу Олександр Кіндратович називає «духовним наркотиком»: «Коли я працював редактором, мав робочий день з ранку до вечора. Тому я писав художню літературу ночами, у вихідні, у відпустках. Зараз я більше приділяю уваги літературі, але вимогливість висока, пишеться важко. Я пишу повільно. Деякі мої колеги кажуть: «Я не можу закінчити день, не написавши 10 сторінок». Для мене – це фантастика. Якщо напишу за день сторінку – я щасливий. Буває, щоправда, на другий день я її порву і викину… Не всі так пишуть. Але це моє!»

Зараз він працює над третью книгою з історичної трилогії (перший роман -«Кінбурн», другий – «Стрибок Тарпана»). «Я журналіст, ще й став письменником. Я створюю свій світ, занурююсь в нього, живу в ньому. Зараз я живу на початку ХІХ століття, у 1814 році, коли козаки штурмували Париж. Це важко, часто сердишся, рвеш, викидаєш, не спиш ночами. У мене безсоння – це моя хвороба, але це мені до душі. Це каторжна праця, але ця каторга солодка».

До кожної нової книги Олександр Кіндратович ставиться, як батько. Він уже, як багатодітний письменник: «Кожна нова книжка – це як дитина. У мене їх 20. Це як новонароджена дитина, ти її повинен любити. Хоча знаєш її недоліки, але ти її любиш. Так і в мене».

Під час розмови Олександр цитує вірші, співає пісні. У ньому відчувається артистичне минуле: «Я театрал. Я люблю ходити в театр. Та й не дарма ж я вступав на акторський факультет». Він розкутий, але не з тих, хто хизується своїми перемогами. А їх, без сумніву, вистачає: ордени «За заслуги» ІІІ ступеня, «Святого, рівноапостольного князя Володимира» та «Архистратига Михаїла», Грамота Верховної Ради України, Почесна грамота Національного університету імені Тараса Шевченка, Літературна премія імені Андрія Головка, журналістська премія «Золоте перо». На його честь навіть створена стипендія: «Так, є стипендія імені Олександра Глушка. Це ініціатива Очаківської районної адміністрації. Там висить мій портрет. Хтось там я у них, ніби якась постать…»

Я ніколи не пишався собою. Це не хизування. Це правда. Були моменти, коли я відчував, що це мені вдалося, але щоб пишатися – такого гріха за собою не памятаю».

Олександр – ще той романтик: «Я багато прожив на світі, але мене досі дивує якийсь пейзаж, цікава людина. Можливо, це погано. Я не прагматик і не належу до тих, хто бере від життя все, що тільки можна взяти. Таких, як я, називають «непрактичними». Мої ровесники далеко обійшли мене в своєму добробуті, а я від цього абстрагувався, бо не намагався «нахапати». Я не шукаю у всьому своєї вигоди або того, як за всяку ціну, лише заради власного інтересу, обманути. Мені це нецікаво, мені це гидко».

І дуже компанійський: «У журналістиці більш здорова атмосфера стосунків журналістів між собою, ніж, наприклад, в театрі. Там заздрість. Комусь дають головні ролі, комусь – другорядні. У журналістиці цього немає. У нас така професія, що ніхто не стоятиме на твоєму шляху. Тут безмежний простір: телевізійний, радійний, газетний, журнальний. Усе залежить від того, як ти пишеш.

Є публіцисти – набагато вищі класом за мене і які дадуть мені фори. Наприклад, Степан Колесник або Володимир Базилевський. У них блискуча публіцистика. Я так не можу. Базилевський вищий за мене на дві голови і я радію з того, розповідаю про нього студентам. Мені приємно, що є такі публіцисти і в мене немає заздрості. Наша професія оберігає нас від такої заздрості. Кожен редактор буде радіти гарному твору, адже кожен хоче, щоб його газета була популярною. Дуже мало журналістів, які живуть заздрістю. Скоріше, як виняток. Але я таких не знаю».

Друзі Олександра Кіндратовича надзвичайно тепло говорять про нього. Світлана Привалова, в минулому студентка, а наразі його колега, з посмішкою розповідає: «Олександр Кідратович для мене і в студентські роки був викладачем особливим. Він у нас читав «Публіцистику» – натхненно та не байдуже. Вже будучи його колегою, пам’ятаю, як перед початком Революції Гідності – це, певно, було влітку, – він сказав: «Не має сил терпіти таку владу. Тут треба брати зброю, бо по-іншому діла не буде». Я тоді подумала, що коли так говорить наш дорогий Олександр Кіндратович – старший і найдосвідченіший фахівець, то щось таки має трапитись із загальною ситуацією в країні. Так і сталось.

У нього є дуже чітке відчуття людей. Така, знаєте, – пильність і уважність до ваших очей.

Сиджу перед засіданням кафедри стукаю по клавіатурі. Заходить Олександр Кіндратович і говорить:

– А ви точно пишете роман.

Я тоді взагалі нічого не озвучувала з приводу якихось своїх текстів.

– Так, таки пишу, – відповіла.

– Я бачу все. Бачу по очах.

Власне, за такі тонкощі і небайдужість до навколишнього – він людина надзвичайно цікава».

Та разом з усією відкритістю і привітністю, за своєю посмішкою він приховує те, що йому болить. Він обережний до щастя: «До слова «щастя» я ставлюся з дуже великою обережністю. Я буваю щасливим, а буваю і нещасливим. Коли на Землі і в нашій країні робиться багато поганих речей, люди бідують, 6 мільйонів пенсіонерів живуть на пенсію 1200 гривень, коли незаслуженно судять людей, розкрадають економіку, випускають на волю тих, хто розстрілював людей на Майдані, – я не можу почувати себе щасливим в цих обставинах, як би того не хотів.

«Я щасливий» – може сказати тільки повний ідіот. Я можу бути щасливим тільки в окремі моменти: коли спілкуюся зі своєю онучкою, коли у мене виходить нова книжка (хоча я не можу сказати, що сильно радію з того, бо у мене таке враження, що я свиню підсунув читачеві), коли подорожую і відкриваю для себе країни, людей, звичаї. Щасливим був, коли побачив себе у списках вступників на факультет журналістики, коли одружився. Але весь час я не можу бути щасливим. Щастя – це лише моменти… Ось такий я – Ваш покірний слуга».

Comments are closed.