МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ:
БЕЗ РЕТУШІ
… Сподобив мене Всевишній з’явитися на цей, такий бажаний і такий розхристаний водночас світ, у Києві місті, і якраз у березні, за три роки до того, як жахіття війни наздогнало і нашу Україну. Чому саме у березні, ну хто ж тепер пояснить? Хоча, чому ж, позаяк сталося це якраз 9-го дня від його початку, то цілком імовірно, що Провидець угадав палке моє, ще на клітинному етапі зародження, бажання, хоч якимось боком притулитись до імені великого Кобзаря, тому й обрав саме це число.
Однак Божий промисел швидше всього тут ні до чого, а маємо банальний результат любовних старань тата з мамою. Тільки їм відомими шляхами, одна із Васильківщини, що поруч зі столицею, інший із колишньої Проскурівщини, зуміли вирватись зі смертельних обіймів голодуючих у 30-х роках минулого сторіччя українських сіл, і тут, у Києві, поєднати свої долі.
Отже запитання: то яка ж географія мого народження за класифікацією печерських (чи «печерних»?) квазі-етнографів, що час від часу вигулькують на віртуальних просторах FB і «каренной» столичний родовід яких рідко сягає далі року народження у Києві своєї бабусі? Сказати спадкоємний – скромність не дозволяє, сказати прибулий – теж поза правдою: пуп мій тут таки, у Святошині, покоїться.
Втім, це лиш відступ, і зовсім не обов’язковий в оповіді про моє входження у осмислене життя. А який же огром, яка мішанина у тому житті і географічних орієнтирів і людських імен, з польовою формою німецьких солдат включно, і все це на мою дитячу голову, і всьому тому я спромігся якось дати раду, відповідаючи на питання директора дитячого сиротинця у місті Богуслав.
Збігло немало часу, перейшла не одна зустріч з різними людьми, допоки усі подробиці моєї дитячої одісеї із Києва до Богуслава, стародавнього містечка на чарівній річці Рось, лягли у чіткий хронологічний порядок. А стартували усі події від часу народження мого молодшого братика, що, як я тепер розумію, круто ускладнили матеріальні умови життя нашої неповної родини (батьки до того часу встигли розлучитись) і мамі нічого не залишалось у цих обставинах, як здати мене під опіку держави, тобто – у дитячий будинок.
У повітрі під ту пору усе зриміше проступали ознаки воєнної біди, що насувалася із Заходу і у травні 1941-го року влада форсовано вдалася до упереджувального кроку: роздати дітей під опіку мешканців села, резонно гадаючи, що на селі вижити у воєнну скруту «патронажним», як нас називали, буде легше. А бонусом для новоявлених батьків обіцялось 100 (сто) карбованців.
У червні, як відомо, загриміла війна, і мої новонабуті батьки із села Барахти Васильківського району залишилися ні з чим, так і не одержавши обіцяної сотні. Усе робилося хіп-хопом, поспіхом, тож у довідці, що набули усиновлювачі, навіть по батькові забули проставити і відтоді на якийсь час став я Трохимовичем, за іменем усиновителя, якого, до речі, уже не було дома, фронт вимагав безперервної поставки гарматного м’яса.
Усі воєнні роки провів я у Барахтах і, мабуть, були це не найгірші часи у моєму житті, бо лячно подумати навіть, як би повелося мені, залишися я в окупованому Києві.
Вище я обмовився про німецьку військову уніформу і те не всує було. Інколи зринає ув моїй уяві образ літнього, певно з якимись фізичними вадами німця, зовсім не схожого на той карикатурний образ фашиста, який постає зі сторінок совдепівських романів часів Другої світової. Він поклав на мої простягнуті руки здоровенного, як на мій вік, коропа і підбадьорив бігти додому.
Не було у того німця ні злості, ні якоїсь зневаги до упокореного аборигена, а був це простий, не виключено, сільський дядько, одягнутий волею фюрера у зелену уніформу і залишив дома таких же, як і я, онуків, а сам примушений був виконувати невластиву йому роботу: убивати. А те, що був очевидним «неформатом» для виконання такої роботи, то й служив у тилових підрозділах на господарських потребах.
Саме тоді виловлювали німці у місцевому ставу рибу і кмітлива моя «матуся» блискавично зорієнтувавшись у ситуації, тут же відправила за новим трофеєм, але сердобольний служака був до того ще й чесним добросовісним виконавцем і, пожуривши мене за жадібність, а був я не один у черзі за дармівщиною, відправив додому.
Багато пізніше довідався я, що німці, поспіхом відступали із села і один неборака відстав від своїх і його, беззбройного, лопатою зарубав місцевий «активіст».
Багатолітній лагерник сталінських таборів О. Солженіцин пише у своїх творах, що на лісоповалах особливо ревні енкаведисти провокували часом зеків переступити обмежувальну для роботи лінію, щоб мати формальні підстави для пострілу. Чи не один із них і був цим виродком, щоб убити старого німця, в якому моя уява бачила саме мого «рибного» благодійника?
Тим часом фронт швидко котився на Захід, відновлювалася у країні соціальна інфраструктура, і мої сільські рятівники вирішили повернути назад «орендовану» на час лихоліття державну власність. Так і опинився я у найближчому, Васильківському, сиротинці.
Заклад цей виконував, як бачиться, карантинну функцію, а потім, за якимось там критеріями дітей переправляли до інших локацій. Ось так ранньої весни 1945-го року і опинився я у древньому Богуславі на такій милій на ту пору ще не зарегульованій швидкоплинній річечці. Тут минули молоді мої літа, а неповторна Рось слухала мої перші, такі наївні літературні проби, з якими, щойно увійду у доросле життя, мріялось долучитися до кола патріархів красного письменства. Я завжди хвостиком віявся за нерозлучною трійцею київських літераторів із Малишком на чолі, які щоліта відпочивали на Росі, а вечорами прогулювались уздовж Росі якраз біля нашого дитбудинку. Не відали тоді ні письменники, ні навіть високі партійні бонзи, де ті Мальдіви і де високий турецький берег, не те, що нині.
…Як жилося нашим людям у перші повоєнні роки, краще не згадувати, і «державним» дітям не було краще. У пошуках щоденної поживи носило нас і по людських садах, і на колгоспних баштанах навколишніх сіл були ми не рідкісними гостями. А коли долучити сюди ще й стилістику дискусій із нашими вихователями, то стане зрозумілим, що чимало із нас, зі мною включно, були не останніми кандидатами на якнайшвидшу депортацію із альма-матер. Куди? А куди завгодно, щойно така можливість з’явиться. І тут до місця буде відтворити діалог, що стався між мною та директором дитячого закладу.
Останній, недавній фронтовик, якось поцікавився у мене, чи знаю я свою родослівну і яким чином опинився у дитячому будинку. Я відповів – знаю – і додав, що мої батьки живі і проживають зовсім недалеко від Богуслава, під Васильковом. Мені, 15-річному підлітку, виписують проїзні документи, і уперше в житті відправляюсь я у самостійне плавання, чи то пак, у самостійну подорож.
Квітував травень, і я, такий незалежний, сам собі командир, вирішую їхати не у село, а в Київ. Одне те, щоб дихнути повітрям великого міста, і друге – як там ведеться моїм учорашнім побратимам, яких уже спроваджено із дитячого будинку у широкий світ. Словом, до Барахт добирався я, чимчикуючи з Василькова пішки, бо на початку 50-х минулого сторіччя ще не відали, що таке маршрутка, основний транспорт – конячка з возом.
У село я потрапив дуже пізно, але добрі люди, спрямували мене за потрібною адресою, і я, нарешті, стукаю у віконце рідної домівки. У відповідь почув неочікуване «прийде з роботи батько, тоді й відкрию». Що ж це за матір така, що рідному синові двері не відчинить, подумалось, але робити нічого, довелось чекати.
Десь на початку першої ночі з’явився нарешті батько, сіли ми за стіл. На столі виросли чарки, а в них самогон і так уперше в житті прилучився я до грішного напою. У голові попливло-затуманилось, але більше не від горілки, як це не дивно, а від батькових слів: не син ти нам, ти патронажний і тримайся тієї науки і того місця, куди тебе пристроять. Дуже скоро я вирубився від усього цього, і горілки, і шокової інформації і проспав до середини наступного дня.
Ось так довідався я про перший неправдивий запис у документах та ще натяк на те, що історія з моїм родоводом далека від розв’язки. Однак дзвінок пролунав, і розшифровувався він однозначно: на вихід Анатолій Парфенюк, на вихід. Держава не може утримувати нахлібників довше, ніж мінімально необхідно, і на осінь того ж таки 1953-го року простелилася мені доріжка до Києва, у ремісниче училище № 9, що на Подолі.
До набуття середньої освіти мені залишалося ще два роки, якимось внутрішнім чуттям я розумів, що треба вчитися далі. Куца, незакінчена освіта не принесе мені ні матеріального, а ні морального задоволення. Професійна ж освіта була розрахована на 2 роки, один я вже змарнував, а ось на другий я таки поступив у 9-й клас вечірньої школи там же, на Подолі.
Чим же був прикметний у моєму житті цей період? Особливо нічим: за тодішньою молодіжною модою перекроїв брюки на кльош, вставивши вульгарно широкі клинці внизу штанин, купив у шустрого одногрупника білі штани, теж писк моди, але була і суттєва родзинка: я рішуче став «городскім».
І сьогодні, на 29-у році існування незалежної держави, бачимо либонь немало прикладів, як ламається психологічно молода людина, що із села попадає у міське середовище. Тут принаймні, у центральній Україні, про Галичину не йдеться. Ще вчора у своєму селі вона була такою ж, як і всі довкола. Думала, спілкувалась українською мовою, не ламаючи собі голови, що може бути й інакше. І ось попадає вона у зденаціоналізоване середовище сучасного промислового міста і, о Боже, тут усе не так. Не так спілкуються, не так думають, не так говорять. Людині цій некомфортно, вона соромиться зайвий раз заговорити, її ображають, з неї насміхаються – ти селюк! «Селюк» слово образливе, характеризує твою нижчість у всіх сферах суспільного життя. Людина (молода, не забуваймо!) закривається в собі, переживає та врешті не витримує тотального пресингу і прилучається до загалу. З помилками, з жахливим акцентом, але вперто і послідовно рухаючись цим шляхом, таки добивається мети: стає таким же малоросом – перевертнем, як і немало довкіл нього. Не оминув цієї хвороби і я, «заштокав» на другому курсі профнавчання. Недовго підсміювались наді мною мої колеги, бо незабаром самі повторили мій ганебний приклад.
Сьогодні із сумом думаю: невже процес дерусифікації триватиме стільки ж, скільки й сама русифікація? А відповідь дає саме життя: що частіше очільниками держави будуть сумнівні патріоти, то тривалішим буде процес оздоровлення нації.
А я продовжую сагу про своє становлення. Якщо говорити про помітні суспільно-політичні прикмети часу моєї юності, то це – кампанійщина. Безперервний перебіг на найширшому державному рівні різних кампаній: щойно завершили кампанію посадок лісозахисних смуг, почалася інша – впровадження типового залізобетонного житлобудівництва, за тим – освоєння казахстанських перелогів, у колгоспах – давай кукурудзу, ну і безліч подібного.
Я попав у часі під розбудову Донбасу: кожна адміністративна область України мала збудувати у межах Донецької і Луганської областей по дві вугільні шахти, країна потребувала все більше і більше «чорного золота». Вислідом цієї кампанії увесь випуск молодих спеціалістів 1955-го року у мобілізаційному порядку був відправлений у донецький край: хто – самі копальні зводити, хто – інфраструктуру до них. Ми, електрики, – будувати електромережі та електричні підстанції до цих копалень. Електропідстанція абсолютно необхідний компонент шахтного комплексу і ми, електрики, прибуваємо туди, щойно закінчились будівельні роботи. Заселяємось у житло майбутнього експлуатаційного персоналу. Повний цикл наших робіт на типовій підстанції 35/6 кв триває 4–5 місяців, інколи більше, потім їдемо далі. Таким чином, за 4-и роки, що провів на теренах «всесоюзної кочегарки», я об’їздив практично усю і Донецьку, і Луганську області.
Думаю, маю моральне право висловити тут свою оцінку менталітету середньостатистичного гомо-донбасівця, та пробачиться мені такий термін, 50-річної давності. Для об’єктивності мушу уточнити про всяк випадок, найбільшою соціальною групою ареалу Донеччини є гірничодобувна група і саме вона задає і тон, і тонус усьому тамтешньому життю у всіх сферах людської діяльності: виробництво, побут, культура, освіта, спорт і т. і.
Отож безпробудне щоденне пияцтво, поножовщина, як найдієвіший аргумент доказу своєї правоти, грубість у комунікуванні, як норма спілкування, фаталізм в оцінках перспектив завтрашнього дня – ось свідком чого довелося бути. Повторюсь, мені добре знайомий стиль життя саме цього сегменту донецької спільноти, хоча є ще й інші соціальні групи, дуже тонкі й мало помітні, десь аж там, на маргінесах. Прикладом, у Луганську якогось року придбав я абонемент на всі 9-ть симфоній Бетховена у виконанні місцевої філармонічної трупи: ніколи невеличка її зала не була заповнена більше, як на чверть. Минулого року пощастило з дружиною серед тижня глибокої осені попасти на «Травіату» Верді у Львові – велика зала оперного була переповнена.
…До 9-го класу вечірньої школи у Києві я долучив клас 10-й такої ж вечірки тут, на Донеччині, і вирішив, поки живий, тікати з цього краю. Тікати, але куди? Та куди ж, як не на батьківщину, отже, у Київ, і тільки в університет, на факультет журналістики (ну, це ж майже письменницька стихія, як уявлялося колись на Росі?)
Поїхав, склав екзамени і …не поступив: забракло одного бала. Не став панікувати, а з цими ж оцінками поїхав до тодішнього Дніпропетровська, де й був без зайвої бюрократії зарахований на заочне відділення місцевого енергетичного технікуму. Моральний дискомфорт від буднів донецького краю довелося терпіти далі, хоч бажання якось покінчити із цим тільки міцніло. Допоміг випадок, трагічний, на жаль, але з бажаним для мене підсумком.
На той час я був уже в штаті інженерно-технічних працівників, і обіймав посаду інженера з техніки безпеки, абсолютно формальна, без жодних важелів впливу на матеріальне виробництво, посада. Нещасний випадок на одній із дільниць мав наслідком загибель молодого електромонтажника і цапом-відбувайлом того, що трапилось, випало стати мені, як найбільш у подібних випадках уразливій посадовій особі.
Наказом по тресту мене було звільнено із займаної посади і, як покарання, переведено на робітничу сітку, однак, згідно категоричної моєї вимоги, я був переведений у структурний підрозділ цього ж тресту, але який базувався не у Донбасі, а в Києві.
Тут сталася інша віхова подія у моєму житті: я зустрівся із матусею. Справжньою уже, рідною. Кількарічної давності мої відвідини Барахт не минулися без приємних наслідків. Яким уже Божим промислом, наразі зовсім не важливо, але люди саме цього села допомогли знайти уже смертельно хвору мою матір, що у лікарні чекала свого кінця. І я таки встиг з абсолютно правдивого джерела узнати свого родоводу, привітатись, а незабаром і попрощатись навіки з людиною, що дала мені життя.
Відвідав я міський архів Києва, де й пересвідчився, що ніякий я не Трохимович, не Дмитрович (уже й такий варіант по батькові вкрався у частину моїх документів), а таки Дем’яном звали мого рідного, безвісти, за словами матусі, поглинутого круговертю Другої світової і, отже, Дем’янович я.
Дивувався тоді, не можу й тепер осягнути своїм розумом той факт, що 660 тисяч радянських вояків, а це (на хвилинку!) чотири повноцінні армії з найвищим командуванням включно, волею одного кремлівського злого генія були, без усякого жалю, кинуті на поталу ворогові у задніпровський котел, а, копійчаної вартості папірці про народження – смерть київського обивателя заздалегідь, до приходу окупантів, були бережно евакуйовані у сибірську глухомань, аби ніхто і ніщо не випало із пильного енкаведистського ока.
…1960-й рік, одержую диплом техніка-електрика і, не збавляючи темпу, знову стукаю у знайомі двері знайомого факультету. Тепер розв’язка з елементом легкого драматизму. Нас троє, що набрали однакову кількість залікових балів, двоє дівчат і я. Один у цьому тріо зайвий і деканові належиться зробити вибір. Він зібрав нас усіх трьох до купи і спочатку вирішив попіаритись у демократію. На його пропозицію про добровільний вихід із гри, якщо таке порівняння прийнятне, усі троє відповіли мовчанкою, тоді декан виголосив спіч, до якого я морально був готовий:
– Невже ви не джентльмен і не поступитесь оцим милим дівчаткам, у яких це, можливо, перший і останній шанс? – дівчата дружно, як по команді, голосно заплакали, і я зрозумів, що і на цей раз пролетів, проте спробував кволо заперечити:
– Та ж в армію мене заберуть, уже попередили.
– Та то пусте, досвіду для майбутньої журналістської роботи більше наберетесь!…
З тим напуттям я і з’явився у мілітарне відомство, куди небавом повісткою був запрошений для виконання свого конституційного обов’язку. Обов’язку, що в наш час був справою цілком рутинною, без якихось нервових стресів і лише медичні протипоказання могли скасувати цю громадянську місію.
Моя служба у совдепівській армії не залишила в пам’яті позитивних емоцій: не одержав я ні фізичного, ні якогось професійного гарту. «Через день на ремень, через два на кухню» – такою була популярна тоді приказка про тих, хто ніс службу у роті охорони. Охороняти у війську є багато чого: у моєму випадку це були гвинтокрили, різноманітне армійське господарство, штаби, пальне та багато чого. А проте одна подія з далекосяжними і не найкращими наслідками у подальшій моїй долі сталася саме у війську і мушу її тут виповісти.
Був це 1962-й рік, мабуть, найбільш драматичний час у геополітичному протистоянні двох суспільних укладів: соціалізму радянського зразка і решти світу. Кризу спровокував ніхто інший, як соціалістичний Радянський Союз, розмістивши ядерні ракети на Кубі, що називається під боком у США. Америка не могла не відповісти і до воєнного зіткнення було зовсім близько. У нашій, та певно ж і в інших військових частинах настав зірковий час для інституту військових політруків: якомога більше служивих набрати у …партію. Інших, крім комуністичної, тоді не було.
Так сталося, що освітній ценз особового складу роти охорони був на рівні семи класів середньої школи і тільки двоє мали середню, а я в додачу ще й технічну. От нас двох батальйонний замполіт день за днем і сватав у цю партію. Я довго всіляко пручався, аж поки один мій приятель-«дембель» не подав слушну ідею, продатися за вигідною для мене ціною: я поступаю у партію за умови, що мене переведуть із роти охорони у взвод аеродромного обслуговування. Тут я уточню, що і рота охорони і названий взвод – це структурні підрозділи в технічному і охоронному обслуговуванні вертолітного авіаційного училища, де і проходила моя служба. Взвод проти роти охорони це, як із в’язниці попасти на курорт. Ми ударили із замполітом по руках, і так я поповнив ряди великої і всеперемагаючої партії, а партійний квиток ще довго муляв не тільки кишені моїх сорочок, але куди більше мою совість…
І ось настало літо 1963-го року. Жадана і хвилююча пора для всіх абітурієнтів і для тих, що у погонах, без винятку. Для останніх особливо. Річ у тім, що відповідні служби у найвищих інстанціях військової контори дуже швидко вирахували, що далеко не всі «дембелі», подавши рапорт про дострокову демобілізацію у зв’язку зі вступом до вишу доїжджають до нього. До рідної домівки стелиться їхня доріжка, а не до інституту, а це значить, що кілька місяців строкової служби вони банально «відкосили».
І якраз 1963-го демобілізація із війська проводилась за результатом вступних екзаменів: не склав, повертайся у свою частину і тягни лямку далі. Авжеж, це нововведення стимулювало до серйозної підготовки, чим я і займався, можна сказати, усі три роки моєї солдатчини, дуже не хотілося з ганьбою вертатись у казарму. Лиш одна «четвірка» з письмової роботи при усіх відмінних з решти вступних екзаменів, і я з третьої (!) спроби таки студент. Студент! – «как много в етом звуке», перефразував би я класика.
…І ось настав час відкритись у метаморфозах, що сталися у моєму світосприйманні за останні роки. Саме життя спричинило їх: чуємо по радіо, читаємо у газетах одне, а реальне життя демонструє нам інше, часом зовсім протилежне. Замполіт на політичній дресурі, невід’ємний атрибут ідеологічного вишколу молодого бійця, соловейком заливається про дружбу народів у радянській багатомовній родині, а поруч, за дверима класу, де звучить ця лекція, старшина, хазяїн казарми, докоряє новобранцеві «хохол, почему воротнічок неровно подшіт?» Або таке, центральне радіо захлинається від гордості про рекордний урожай, а в університетському буфеті білий хліб відпускається тільки іноземним студентам, бо на всіх не вистачає.
На Донеччині впала у вічі разюча відмінність між, умовно, містом і селом у соціокультурному порівнянні. У зонах промислово-індустріальної розбудови – гучна нецензурщина, зелений змій і начебто російська, з дозволу сказати, мова у спілкуванні між людьми. У аграрних, особливо на півночі Луганщини, мова переважно українська, вечорами лунає українська пісня, а в спілкуванні між людьми відсутня агресія, буденне явище для шахтарських селищ.
І все частіше стали навідуватися до моєї голови сумніви: а чи справді, сцуравшись української і обравши мову російську для щоденної комунікації з навколишнім світом, я прилучився до вищої цивілізації, чи дійсно «язик» – покажчик багатшої культури і духовного розвитку, аніж «мова»? Суворі житейські будні довели хибність і глибоку помилковість моїх уявлень про роль і вагу мови у житті людини і я, після тривалих і важких, не приховаю, роздумів твердо собі поклав, щойно повернусь із війська, ні слова у щоденному житті інак, як українською, скрізь і завжди тільки українською.
…Студентська пора! Після дитинства, неперехідні чари якого ностальгійно зацінюєш уже в присмерках життєвої дороги, лише студентських років спогади додають адреналіну у рутині буденщини. У моєму принаймні житті найпродуктивніший відтинок для духовного поступу був час проведений на студентській лаві. Театри, річні абонементи у філармонію, гарячі дискусії на найрізноманітніші теми у гуртожитку. І не менш запальні в аудиторіях і, нарешті, на …партійних зборах факультету. О, ці збори!
І сьогодні нервово збуджуюсь при згадці про збори факультетських партійців, що були ініційовані партгрупою 3-го курсу. «З чим ми їдемо на виробничу практику?» – таке інтригуюче питання було стрижнем зборів і дискурс розгорівся не на жарт. І чому ціла бригада викладачів не дотягує до професії навчителів, і чому більшість предметів доносять нам не українською мовою, хоч працювати доведеться переважно в україномовних виданнях і ще багато різних «чому», які під ту пору інакше, як провокативними, ба, навіть антипартійними не трактувались. Інакодумство це було нечуване і де, на ідеологічному факультеті! А, що ми, журналісти, являємось «підручними партії», нам втовкмачувалось чи не на кожній лекції.
…Розправились із нами, як вовк із ягнятком: блискавично і безжалісно. Я попав у число найбільших ортодоксів і мені й відміряно було найбільшою мірою: «за поведінку несумісну із званням радянського студента виключити з університету». Тут і стала мені в нагоді набута до універу професія техніка-електрика, без хліба я не залишився.
Але натомість став штатним клієнтом партійно-гебістської охоронної системи. Потоком пішли до мене повістки-виклики до районного, обласного і, нарешті, до республіканського відділків охранки. Виховні лекції, погрози, різні попередження, залякування, ну, словом, весь джентльменський набір прийомів подібних контор. А от коли безпосередньо на роботі стали всіляко ущемляти мої конституційні права: труднощі із працевлаштуванням, затримка із квартобліком, різні пакості в оплаті праці – тут я вибухнув.
У квітні 1970-го року пішов за місцем проживання у найвищий по рангу кабінет і на стіл першого секретаря райкому партії поклав партійний квиток, долучивши заяву такого змісту: «Подальше перебування в компартії суперечило б моїм нинішнім поглядам на роль і значення партії в еволюції України, та її народу, як суверена цієї держави. До цієї заяви долучаю партійний квиток».
У відповідь, як у Гоголівському «Ревізорі», німа сцена. Певна річ, з роботи я був одразу звільнений, хоча й з великим, як на ситуацію, бонусом «за власним бажанням». Я зрозумів, що в Україні спокійного життя чекати годі, а Радянський Союз розмахнувся на одну шосту земної тверді, податись для працевлаштування є куди.
…Настали горбачовські часи, а за тим і кончина держави, у моноліті якої мало хто сумнівався, і я, не марнуючи часу, через 29 (!)років після вступу постав на ясні очі уже нового декана факультету журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка із заявою про поновлення мене на факультеті, як незаконно покараного. Інші настали часи, і пан Москаленко, царство йому небесне, без жодних вагань задовольнив мою заяву, і я, склавши державний екзамен, (а мене було відраховано з університету після повного закінчення навчальної програми, що й підтверджувалось збереженою в архіві заліковою книжкою) одержав практично не потрібний уже диплом, бо мій журналістський потяг пішов у небуття разом із державою, що цей потяг формувала. Інші покоління працівників пера на інших засадах вишколених, заступили наші місця і, як мовиться, нехай їм щастить, бо праця їхня на благо і процвітання незалежної суверенної держави із назвою Україна.
…Чи жалкую я, доклавши стільки зусиль, аби досягти мрії дитинства, про такий ось у підсумку фінал? Однозначно, щоб не лукавити передовсім перед самим собою, відповісти не можу. Правдивою відповідь була б така: жити намагався, як думав, як відчував. Якщо помилявся, то й плата мені належна, коли ж за мною правда у всіх моїх діях і вчинках, то про що ж жалкувати? Сталося так, як сталося. Ну, а диплом мій, чималого, совдепівського ще розмаху в габаритах, гортають часом онуки і, не по літах філософськи, резюмують: бунтарем був дід, невиправним бунтарем.
Анатолій Парфенюк
Коментарі закриті.