Дмитро Прилюк: Життя у творчості

Авторитет і батьківська фігура. Журналіст і письменник. Науковець і публіцист. Традиціоналіст і новатор. Письменник і воїн.

Так Дмитра Михайловича Прилюка описують його вихованці, рідні та колеги.

Цьогоріч відзначатимуться тридцяті роковини його відходу у вічність. У 2018 році – сотий ювілей професора, доктора філологічних наук і фундатора українського журналістикознавства.

Про декана факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка розповідає його син В’ячеслав Прилюк, а також вихованці – Віктор Набруско, Юрій Бондар та Олександр Швець.

«Дмитро Михайлович залишився для мене скелею, – розповідає Віктор Набруско, екс-президент Національної радіокомпанії України. – Він завжди був дуже уважний, серйозний і відповідальний. Та водночас ставився до всіх вихованців, як до рідних дітей».

«Це класична постать, це велет, – погоджується інший вихованець Прилюка, докторант Інституту журналістики Київського національного університету Юрій Бондар. – Він був надзвичайно потужною постаттю в історії української журналістики та журналістикознавства».

«Іноді думаю: а де б я був, якби деканом виявився не Прилюк, а інша людина. Адже могло б і не бути ні мене, ані газети “Факти і коментарі”», – пише головний редактор одного з найбільш популярних українських видань Олександр Швець.

Авторитет

Портрет Дмитра Прилюка, фото з сімейного архіву

«Дмитро Михайлович був безсумнівним авторитетом, справжньою величиною», – кажуть його вихованці. Набруско і Бондар стверджують – слово декана для них було законом.

По-перше, професор Прилюк мав зразкову професійну репутацію, розповідають вони. «Для нас це був високий професіонал, – пригадує кандидат політичних наук Бондар. – Як фахівець, як теоретик і як надзвичайно авторитетна людина».

«Він був не лише науковим наставником, адміністратором, а ще й класним педагогом», – додає Набруско. Як науковець, він «не лише навчав, а й вчив думати», каже заслужений журналіст України.

Уперше факультет журналістики Шевченкового університету Дмитро Михайлович очолив у 1965 році. У різні роки він був деканом, доцентом, професором і завідувачем кафедри. Факультету, що в той час розташовувався в «жовтому» корпусі Київського державного університету, загалом Прилюк віддав близько трьох десятків років.

По-друге, насамперед Прилюк був журналістом – із величезним професійним досвідом роботи. На викладацьку діяльність на факультеті журналістики він перейшов у 1958 році, після понад декади роботи в редакційних колективах. «Зоря Полтавщини», «Вінницька правда», «Київська правда» – ім’я в журналістиці Прилюк зробив у регіональній пресі. Республіканську газету «Колгоспне село» (тепер – «Сільські вісті») Дмитро Михайлович очолив у 1956 році.

«Він був журналістом-практиком із надзвичайним досвідом, – підтверджує Бондар. – Його дуже шанували колеги. Він був авторитетним у тому середовищі. Можна сказати, що на нього рівнялися».

Найкращий приклад наводить син Дмитра Михайловича В’ячеслав – доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Він цитує лист відомого українського письменника Остапа Вишні до батька: «Дорогий Дмитре Михайловичу! Пише Вам передплатник Вашої газети. Пише, щоб потиснути Вашу руку як редактору. “Київську правду” читаю і на одрі болящім, вона заспокоює...».

По-третє, кажуть вихованці, Прилюк мав особливу повагу – завдяки досвіду Другої світової війни. «Наші батьки, наші родичі так само проходили через війну. Ми ветеранів пам’ятали живими. Тому, враховуючи те, що наші батьки теж пройшли війну, він теж у певному сенсі був нашим батьком. Бо ми також розуміли, що таке пройти війну», – пояснює Набруско.

Світлина Wikipedia.org

Молодший лейтенант Прилюк брав участь у воєнних діях на Південно-Західному та Калінінському фронтах, був замполітом роти. Відзначений медалями та Орденом Вітчизняної війни першого ступеня. Потому здобув військову освіту в авіаційному училищі в місті Алмати.

Екс-генеральний директор Всесвітньої служби радіо України Набруско пригадує, як це впливало на Прилюка як педагога: «Він давав завдання, аби ми через людину відчули світ, цю внутрішню людську сутність. Через характер людський, через те, що людина пережила. Він і сам міг це виписати через художні деталі, через пізнання, через свій досвід».

«Адже література на воєнну тематику була заідеологізована, – продовжує Набруско. – Я вважаю, що найсильніші речі, написані про Другу світову війну, це книги киянина Віктора Некрасова і білоруського письменника Васілія Бикова. Прилюк так само, як і вони,  вчив орієнтувати не через битви, баталії чи перемоги, а через людину».

Українська душа

«Та пройти йому довелося не лише війну», – розповідає заслужений працівник культури України Бондар. Він має на увазі непросте сільське дитинство Прилюка і його тернистий шлях до журналістики. «У його долі значною мірою була доля України, тих поколінь українства», – резюмує вихованець Дмитра Михайловича.

Село Божиківці Деражнянського району Хмельницької області – мала батьківщина майбутнього професора. Онука Прилюка Єлизавета в інтерв’ю газеті «Факти» (№209/3948, 16 листопада 2013 року) пригадує, що зв’язки Дмитра Михайловича з селом найбільш помітно виявлялися в його любові до хліба. Вона пригадує, як дідусь возив її до Великих Сорочинців, приказуючи, що «тільки в селі можна скуштувати справжній хліб».

Не лише «Колгоспне село», а й художні твори «Село на нашій Україні», «Повноколосся», «Земносили» – розкрито сільську тему і в літературній творчості Прилюка. Віктор Іванович Набруско пригадує, що кілька разів  декан надсилав його батькам, сільським людям з Волині, похвальні листи про сина. Каже – певно, як селянський син, Дмитро Михайлович знав, наскільки це буде приємно родичам.

Проте надміру романтизувати сільське життя Прилюк схильний не був. Його юність прийшлася на лихолітні 30-ті роки ХХ століття, не оминули його оточення й жахіття Голодомору. «Бувало, нашкодимо з братом, – пригадує з усмішкою син Дмитра Михайловича, – то батько нас по-селянськи карав: то паска діставав, то в кут ставив».

В’ячеслав Дмитрович Прилюк пригадує історію з дитинства батька, збережену другом родини, академіком Олександром Мазуркевичем. Той розповідав, що в 1934 році до Божиківців із ідеологічним завданням приїхав кореспондент обласної газети – буцімто, показати передовий досвід місцевих колгоспників з підготовки тваринництва до зимового сезону. Та замість цього побачив напівзруйнований корівник і конюшню з похиленими стінами.

Кореспондент не розгубився – запропонував селянам зібратися і зробити показові світлини. Висвітлити, так би мовити, процес відновлення колгоспу. За це пообіцяв кожного селянина похвалити в замітці і підписати на фотографії.

Та 15-річний Мітя Прилюк мав іншу пропозицію, розповідає академік Мазуркевич. «Навіщо ця показуха? – переказує він слова Прилюка. –  Краще до зими побудувати новий корівник». Юнак уже тоді був дописувачем районної газети, тож до його думки дослухалися. Понад те, ініціативу Божиківців зрештою підтримав увесь район – після повідомлення в газеті. «Скот зимував у нормальних умовах», – підсумовує Мазуркевич.

«У школі його називали “вченим” – за начитаність і завжди правильно вибудовані, зразкові речення», – додає друг родини Прилюків. Нині в Божиківцях працює музей Дмитра Михайловича. Завідувач музею в 2013 році навідалася до Інституту журналістики КНУ на наукову конференцію з нагоди 95-річниці декана.

Фото газети «Сільські вісті»

«Він був надзвичайно український за своєю суттю, – каже вихованець Прилюка Бондар. – Те, що називають “українською душею”». Розповідає, що улюбленим символом Батьківщини для Дмитра Михайловича була калина.

«На дачі поблизу Києва батько ще давно посадив кущ калини. Кущ розрісся, пішли молоді гілки, тож їх довелося обрізати. Та один із цих кущиків ми пересадили до будівлі Інституту журналістики», – доповнює В’ячеслав Прилюк.

Каже – батько хоч працював ще в «жовтому» корпусі університету, до переїзду в «білий», та повинен відчувати зв’язок із новими поколіннями. «Нехай його душа буде там, хай нагадує про нього сучасним студентам і викладачам», – додає молодший син Прилюка.

«Калина була частиною України для Прилюка, а тут це частина Дмитра Михайловича біля інституту. Калина символізує його українськість», – переконує Бондар. Висадили біля «білого» корпусу Київського національного університету прилюкову калину до його 95-річчя, в 2013 році.

Вільнодумець

Дмитро Михайлович, фото з сімейного архіву

«За сучасними мірками, в батька була одна вада: він завжди намагався говорити і писати лише правду. І нас із братом цього ж учив», – пригадує Прилюк-молодший.

«Він був надзвичайно вільнодумним чоловіком. І зрештою, за своє вільнодумство і постраждав», – пригадує член Національної спілки журналістів України Бондар.

Вихованець Дмитра Михайловича розповідає: посаду відповідального редактора республіканського «Колгоспного села» Прилюк займав лише два роки. Каже – «посунули» його за відстоювання позиції.

«Критичні матеріали в газеті не сподобалися Комуністичній партії. Зокрема – першому секретарю ЦК Компартії України Миколі Підгорному», – пояснює В’ячеслав Дмитрович.

«Матеріали в “Колгоспному селі” цитували “Голос Америки”, “Радіо Свобода” тощо. Це ті видання, які тоді називали “ворожими голосами”. Вони цитували цю критику на радянську дійсність», – доповнює Бондар. Каже – критичне сприйняття дійсності завжди виділяло Дмитра Михайловича. Та в ті роки це було небезпечно.

В’ячеслав Дмитрович наводить цитати з допиту батька на Президії ЦК КП(б)У:

– Хто дав вашій газеті права очорнювати наше радянське село?

– Я – комуніст. Ніколи не очорнював село, це мій дім. І мій головний обов’язок – дбати про нього.

– А партія хіба про нього не дбає?

– Партіє дбає. І газета також, насамперед через розкриття його недоліків...

Фото – «Хвиля Десни»

В умовах Радянського Союзу це могло стати й вироком, каже Набруско. «Але, оскільки він був настільки потужний, до того ж був фронтовиком із медалями, його не могли просто викинути», – розповідає екс-секретар Національної спілки журналістів України.

«Його змусили залишити посаду, – додає Бондар, – в нього забрали засіб висловлення думки». «Та найбільш цікаво те, що саме в той час батька викликали до Верховної Ради СРСР для вручення золотої медалі ВДНГ – за визнання «Сільських вістей» найкращим селянським виданням Союзу», – посміхається В’ячеслав Дмитрович.

Буквально за кілька днів після звільнення на викладацьку роботу Прилюка запросив ректор Київського державного університету Іван Швець. (Згодом руку допомоги дисиденту протягне вже сам Прилюк – після цькування партією на викладацьку роботу він запросить майбутнього лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Степана Колесника.) Розпочалися майже тридцятирічні стосунки Дмитра Михайловича з факультетом журналістики.

Новатор

Обкладинка книги Дмитра Михайловича «Роки неспокійного сонця»

«Дмитро Михайлович був мудрим, освіченим, він багато пройшов за життя. Тож досвід підказував йому правильні рішення в будь-якій роботі. Його осмислення журналістики, його підходи, його пошук, вирізнення ідей – це все його виділяло», – зазначає Юрій Бондар.

Та якщо визначати одну рису, що визначала Прилюка як педагога та освітнього адміністратора, то це його новаторство, кажуть вихованці. «Хоча, здавалося, він був традиційним у якихось поглядах, фундаментальних, світоглядних речах, він дуже добре ставився до різних новаторських починань», – підтверджує Бондар.

«Він, людина практики, після газети «Колгоспне село», вбачав у нашій професії не лише ремесло, – розповідає Набруско. – Він серйозно систематизував усі наукові підходи, всі журналістські жанри. Він їх, власне, і виробляв. І фактично заснував наукову школу журналістики, журналістику як науку в Києві».

Фундатором київської школи журналістикознавства Прилюка називає і Бондар: «Він був насамперед практиком. Та при цьому заклав основи журналістики як науки. Дмитро Михайлович був одним із перших, хто починав осмислювати журналістикознавство як теорію».

В Україні виділяють дві школи журналістики – київську та львівську, – пояснює Набруско. Каже, що більшість наукових праць у цій галузі за часів СРСР видавалися саме у Києві та Львові. Зокрема, «Теорія і практика журналістської творчості» (1973 р.) та «Спостереження і дослідження фактів журналістом» (1974) за авторством Прилюка – основоположні книги у вітчизняному журналістикознавстві та жанрознавстві.

«Хоча львівський університет також відіграв важливу роль у становленні журналістики як соціальної інституції, правила гри встановлював, без сумніву, київський університет. І в цьому – велика заслуга Дмитра Михайловича», – переконує Віктор Іванович.

Іншим проявом новаторства Прилюка називають його вивчення публіцистики. Набруско каже: Дмитро Михайлович сприймав цю систему жанрів як прояв відображення дійсності – через людину, через характер, через художньо-публіцистичне бачення. «Виокремлення публіцистики як галузі – його заслуга», – додає викладач Інституту журналістики КНУ.

Окремо варто згадати про іншу новацію, запроваджену Прилюком. За його роботи в деканаті факультет журналістики Київського державного університету став одним із перших факультетів у СРСР, що запровадив на спеціальності журналістика творчий конкурс.

«Тоді це було дуже прогресивно, – каже Набруско. – Він знав, що робота журналіста є серйозною і непростою. Тож цей відбір був правильним рішенням».

Значення роботи свого викладача Набруско оцінює надзвичайно високо. Переконує – якби Прилюк не заклав у 60-ті роки фундамент української журналістики, новітня українська історія могла б скластися зовсім інакше.

«У тих процесах, які відбулися на зламі 80-90-х років, під час здобуття Незалежності, українська журналістика відіграла надзвичайно серйозну роль. Роль у зламі стереотипів, у формуванні української національної ідеї і духу. Коли почалися революційні процеси, українська журналістика не вагалася. І роль Прилюка у цьому – безсумнівна», – пояснює Набруско.

Батько для студентів

Дмитро Прилюк із синами, фото з сімейного архіву

Вихованці Дмитра Михайловича пригадують, як рішуче він забороняв їм відвідувати щорічні вшанування Тараса Шевченка в Києві, що відбуваються 22 травня – у день повернення праху Кобзаря до України. «Щоб я там, бісові діти, й ноги вашої не бачив», – застерігав він студентів. Та нині дорослі, вони розуміють – робив це не з ідеологічних міркувань, а через любов до вихованців.

«Як педагога його виділяло саме це – що він по-батьківськи до кожного студента ставився, – пригадує Набруско. – Я б не сказав, що він опікав. Але дуже уважно ставився до мене».

«Його постать випромінювала серйозність. солідність. Але він був дуже уважним до кожного студента», – підтверджує Бондар. «Він цінував, коли студенти щось своє вигадували в журналістиці. Він міг заплющити очі на те, що студент не є успішним у навчанні – якщо той себе проявляв як творча особистість», – додає вихованець Прилюка.

Автор книги «Свобода слова: книга і політика» наголошує на терміні «іскра». Бондар каже, що якщо Прилюк бачив її у студенті – неодмінно підтримував.

Цей же термін згадує й інший вихованець Прилюка, головний редактор газети «Факти» Олександр Швець. Розповідає, що свого часу від відрахування з факультету журналістики його врятував саме Дмитро Михайлович. Коли йому надіслали під підпис розпорядження про відрахування, він сказав: «Нічого, хай вчиться. У цього хлопця є іскра Божа».

Врешті університет Швець закінчив із відзнакою. «Я маю список дорогих мені людей, про яких я згадую і з вдячністю думаю щоранку. Дмитро Михайлович Прилюк – у цьому списку», – пише головред у матеріалі для газети «Факти» (№202/3941, 7 листопада 2013 року).

Пам'ятний знак Дмитрові Прилюку, Wikipedia.org

Набруско пригадує, що Прилюк ще в університеті готував вихованців до майбутньої кар’єри. Пригадує свій подив, коли Дмитро Михайлович сказав, що в 40 років більшість людей на його курсі очолять різні видання.

«Саме йому я завдячую своєю журналістською дорогою і кар’єрним зростанням», – визнає екс-президент Національної радіокомпанії України Набруско. «Він виховав силу-силенну українських журналістів – від керівників національних ЗМІ Олександра Глушка та Олександра Савенка до телеведучих Ольги Герасим’юк Алли Мазур», – додає Набруско.

У 2013 році, під час відзначення 95-го ювілею Прилюка, директор Інституту журналістики Володимир Різун закрив наукову конференцію такими словами: «Знаєте, якщо ваш ювілей відзначають з такою помпою, якщо люди взагалі пам’ятають про вас, то це, певно, означає, що ви відбулись як людина».

Ярослав Друзюк, IV курс

Comments are closed.