Трошина Неля Петрівна
Неля Петрівна народилась 21 жовтня 1934 року на військовому полігоні під містом Зінов’євськ (до 1924 року Єлисаветград, у 1924–1934 роках – Зінов’євськ, 1934–1939 роках – Кірово, у 1939–2016 роках – Кіровоград, з 14 липня 2016 – Кропивницький) Її батько, Трошин Петро Олександрович – кадровий військовий – був надзвичайно освіченою людиною. Мама, – Трошина Софія Наумівна, – гостинна господиня, яка тримала на собі дім і родину.
У тридцяті роки, маленькою дівчинкою, вона бачила факельну ходу містом, пам’ятає себе із раннього дитинства. Дитинство Нелі Петрівни припало на страшні роки війни. Під час Великої Вітчизняної з серпня 1941 до січня 1944 Кіровоград знаходився під окупацією. За словами Нелі Петрівни, це був страшний час. – «В нашому будинку жили німці і перед війною їх забрали. Я пам’ятаю, як їх вивозили. Я тоді зайшла до них у кімнату, на мене ніхто не звертав уваги, але я пам’ятаю всі ці події. Вже скільки років пройшло…». Вона згадує будинок, в якому вони жили, свою кімнату, маленьку сестру. – «Я пам’ятаю себе зовсім маленькою у батька на руках. Він питав мене, чи я піду сама, чи у нього на руках. Я обрала його руки».
Свій характер Неля Петрівна успадкувала від батьків, а загартувати його допомогли обставини. Як і більшість родин військових, родина Трошиних часто переїжджала з місця на місце. Щоразу у новій школі Неля змушена була налагоджувати стосунки, організовувати власний побут та навчання, звикати до змін. Будучи «дитиною війни», Неля Петрівна в житті вже нічого не боялася. Ніякі випробування мирного життя не могли зрівнятись із тим, що кожна родина пережила в ті роки.
Коли Нелі Петрівні було 15 років, вона стала свідком випадку, який справив на неї глибоке враження. З травня 1944 року у місті Миргород розміщувалась база для прийому американських важких бомбардувальників та винищувачів супроводу. Там одного разу американський офіцер вдарив солдата і вище командування його засудило. – «Може, він його і роздратував чимось, але ж ти офіцер. Ти не маєш права на це, ти повинен тримати себе в руках. І це було абсолютно прийнятним для мене, зрозумілим, що він був покараний. А варто лиш подивитись, що відбувається в армії зараз. Та й не тільки в армії. Всюди безлад. Дисципліни немає, про обов’язок вже ніхто не пам’ятає».
1949 року родина Трошиних переїхала до Києва. Тут Неля Петрівна закінчила школу. Зі шкільних предметів найбільше полюбляла літературу. Любов до читання вона успадкувала від батька і пронесла через усе життя. – «Зараз немає чого читати. Колись було в радянські часи і черги відстоювали, і автори були серйозні, а зараз немає такого. Та й часу зараз менше на це. Я пам’ятаю, коли тільки вийшов самвидавом «Доктор Живаго» і передавався рук в руки тихенько. І Дмитро Михайлович (Прилюк, – прим. авт.) пішов у відпустку, а я у нього цю книжку позичила почитати. Він повернувся з відпустки і так злякався, коли не знайшов книжки. Але я йому сказала, що це я її взяла».
Свою кар’єру Неля Петрівна Трошина почала у 1958-му році, коли прийшла на військову кафедру Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Звідси розпочався її довгий професійний шлях. Першу роботу вона зараз згадує як важку школу життя. Накази про присвоєння звань, довідки та списки студентів військовиків – це була кропітка праця, де не допустимо було помилятися. В її щоденній праці не було права на «другий дубль», відтак, довелося виконувати все вчасно, чисто та без помилок. – «Дисципліна там була сувора. Коли була потреба працювати, я лишалась на роботі до останнього трамваю. Це зараз легко натиснути клавішу і витерти помилку у прізвищі чи слові, а тоді, в часи друкарських машинок не виправиш легко «і» на «я». А у військових із помилками розмова коротка – недопустимо!».
Дуже швидко юна машиністка під тиском обставин перетворилась на молодого професіонала. І полковник військової кафедри Кучеров Яків Олександрович – її керівник, – отримавши нове призначення коменданта Київського воєнного округу, на місце свого секретаря з усіх кандидатур обрав саме Нелю Петрівну.
Невідомо, як склалась би тоді її доля, пристань Неля Петрівна на цю пропозицію. Однак вона обрала посаду методиста вечірньої форми навчання факультету журналістики. Методисти, як відомо, нерідко працюють вдома, на вихідних, по ночах. За п’ятдесят років її праці на факультеті, а згодом – в Інституті журналістики траплялись різні ситуації, але таких, які би вона не могла вирішити, – не було. Секрет – в її відповідальності, дисциплінованості, організованості, працелюбності, і любові до людей.
В 1965 році деканом факультету став Дмитро Михайлович Прилюк – прекрасний вчений і педагог, але складна за характером людина, – працювати з ним було непросто. Методист денної форми навчання спільної мови з ним не знайшла і перед самим початком навчального року звільнилася. І посаду цю отримала Неля Петрівна, дізнавшись про неї після повернення з відпустки. – «Я тоді сподівалась, що це тимчасово. Що вони знайдуть людину на стаціонар і я повернусь до своїх колишніх обов’язків. Але Дмитро Михайлович побачив, яка я відповідальна та принципова у роботі, і просто знайшов людину на вечірнє відділення». І як показав час, ця довіра була повністю виправдана.
За роки праці Неля Петрівна провела на своєму робочому місці багато світлих годин, спілкувалась із безліччю цікавих особистостей і, зрештою, щиро полюбила свою роботу.
15 січня 2013 року виповнилося рівно 55 років міцного тандему Нелі Петрівни з Національним університетом, майже 50 років нараховує її співпраця із Інститутом Журналістики. За цей час змінювався державний устрій, ректори, декани, державні стандарти, менталітет нації, цінності суспільства, умови праці та характер студентів. Але незмінною лишалась праця, яку виконувала Неля Петрівна.
Певно, найбільша цінність її особистості – незгасаюче з роками прагнення пізнання та самовдосконалення.
Неля Петрівна знаходила спільну мову з багатьма різними генераціями деканів, директорів, викладачів, методистів, студентів. А також створювала сприятливі умови праці та навчання для викладачів і наукових співробітників, пристосовуючи їх до часу, нових планів, міністерських та ректорських задумів. Значущість її щоденної праці – в життєдіяльності складного навчального механізму.
Більшість колишніх студентів Інституту згадують її, ніби першу вчительку.
«Неля Петрівна – це мотор української журналістики!»
(Сергій Константинов)
«Батьки студентів просили поради, як наставити дітей на шлях навчання, а в разі втрати інтересу Неля Петрівна наполегливо відправляла їм листи з повідомленнями про загрозу відрахування з університету. У багатьох випадках допомагало!»
(Голос України. 2014. 21 жовтня)
«Переважна більшість дипломників більш ніж за 40 років – а це не менше 21 тисячі чоловік – коли приходять в альма-матер, одну з перших шукають дорогу́ для них Нелю Петрівну Трошину, «нашу Нелю», як вони її з любов’ю називають»
(А. Ф. Горлов, М. Г. Махінчук, Н. Ф. Остапенко, М. М. Сорока)
Джерела
Сбоєва Анна. Неля Петрівна Трошина Філософія порядку. Київ-2013.
https://ukranews.com/ua/news/786900-vypusknyky-zhurfaku-kdu-pereviryly-sylu-ob-yednannya-ideyeyu-v-sotsialnij-merezhi
http://www.golos.com.ua/article/10148
Коментарі закриті.