Головко Дмитро Андрійович (народився 17 грудня 1933 в селі Піски Бобровицького району Чернігівської області) – український поет, прозаїк і краєзнавець. Член НСПУ (1974). Літературна премія ім. П. Тичини (1993).
Освіта:
Київське художньо-ремісниче училище (1952; викладача О. Патана);
факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1958).
Працював:
молодіжна преса (1959–67),
відповідальний редактор двотижневика «Театрально-концертний Київ» (1967–73),
київські видавництва «Молодь» (1973–76 – зав. ред.), «Український письменник» (1983–95 – ред.); 1997– 2000 – заст. голови Київської організації НСПУ. Відтоді – на творчій роботі.
Дмитро Головко був співорганізатором і є постійним членом журі літературно-мистецького районного конкурсу імені Павла Тичини «Добридень тобі, Україно моя!», що проводиться в Бобровицькому районі Чернігівської області.
Перші вірші надруковані в київському альманасі «Ранок» (1952).
Автор поетичних збірок:
«Плем’я робітниче» (1958),
«Зелена вісь» (1971),
«Снага» (1983),
«Просіка до обрію» (1986),
«Два корені веселки» (1990),
«Непочата вода» (1993; усі – Київ),
«Присмак бруньки березневої» (Сф., 2004);
прозові збірки для дітей:
«Як окрайчик біг за хлопчиком» (1973),
«Про Петрика, Кодика та його сестричок-перфострічок» (1977),
«Телеграма» (1981),
«Поштарська сумка» (1983),
«Мандри Червоної кульки» (1986);
оповідання «Рахівничка» (1989);
повісті «Вогонь папороті» (1988);
книга оповідань та афор «Журбина криниця» (2003; усі – Київ).
Поетичні твори Головка сповнені ритмів сучасного життя, віри у перемогу добра і краси, любові до свого народу, рідної землі.
***
Все навпаки: ромашки білі
Не я, вона мені вручила,
Біля мого стола присіла –
І щось заблисло під очима.
А я? Це в неї недомовки –
Про перебуте, пережите.
Вона мені про все – без толку…
Який там толк? Не може жити…
Бо не злиняло і не світло.
Те, що в душі лишило весла.
Бува – журба, бува – і світло,
А то щемливе щось воскресне.
Гадала: час змахне навіки.
Самої в тім вина велика…
Якщо й була вона щаслива,
То лиш тоді – із чоловіком.
Печаль і радість – нене, нене!
У серці так забилось дзвінко…
Все навпаки: це не про мене –
Про друга каже мила жінка.
***
Чи це наснилось, чи було:
Весна обтрушувала вишні.
І мармурове їх тепло
Творило казку – білу тишу.
А ми прощались. Ми уже
Були за дальніми вітрами.
І щось стояло поміж нами
Таке холодне і чуже.
***
Взяла дочку на руки-лебедята,
Цілуєш свою квіточку ясну.
Яка ти вся і лагідна й завзята,
Мов той вітрець, що віє на весну.
Здається щастя більшого немає,
Бо все воно: пелюстки губенят,
Дві ніжні руці, що тобі махають,
Дві зірочки-усмішки оченят.
Про що лепече неутиха-злада?
Усе навкіл – рожеве, голубе…
Великий світ так відкриває радо
Перед малою іскрою себе.
Для неї світ не слово і не люди,
Лиш колір, звук, що падає в вікно.
Той світ лишень – твої вуста, і груди,
І материнське тепле молоко.
Дочка… Твій усміх квітне і не в’яне:
Для неї дні усі іще не злі…
Краса землі – це квіти полум’яні,
Твоя краса – в продовженні малім.
Афори
*
Коли я бачу, як плаче жінка, мені так хочеться простягнути руку, щоб протерти її раптові сльози, заглянути в очі й сказати: «Перестань, я – тут, поруч, розраховуй на мене»
Що це? – останні добрі наміри на землі? Чи звичайна чоловіча слабкість до жіночого горя? Показати себе сильним у подоланні лиха, що несподівано налетіло на безвинність?
Бачу – плаче жінка. І в самого набігає сльоза. Та чи нею зарадиш лихові?
*
Обідня пора, тому вагон електрички напівпорожній. Поруч мене – молода симпатична жіночка. Питається, чи не обмине вона зупинку „Лівий берег”. Словом за слово і я вже відаю: моя попутниця живе в Богуславі, в педагогічному коледжі викладає музику. Вже десять літ залюблює в мелодії талановитих дітей, закохує в себе чоловіків, хоч має свого Богуславці… Справді, вона на славу: Чорнявий сердечний погляд, усміхнені юні вуста, манера з гідністю триматися, одним словом, вся – осяяна, наспівна. Хоч одразу починай виводити мелодію про тендітну жіночу красу, народну мудрість, незрадливу любов. Ось і «Лівий берег». Крізь шибку вікна востаннє я прощаюся із випадковою вродливою, знаючи, що ця оказія довго не спливе з часом. А думалося – про Україну!
Коментарі закриті.