
Качула Віктор Володимирович (народився 7 травня 1959 в селі Горки, тепер Гірки, Любешівського району на Волині) – український журналіст, поет-пісняр. Головний редактор Всеукраїнської загальнополітичної і літературно-художньої газети «Кримська світлиця» (2000–2016). Заслужений журналіст України (2006).
Біографія
У 1974 закінчив Рудко-Козинську 8-річну школу (Рожищенський район, Волинь), у 1978 – Шацький лісовий технікум.
В 1978–1980 служив у Групі Радянських військ у Німеччині. З 1985 – в Криму.
У 1987 закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, здобувши спеціальність журналіста.
Розпочав трудову діяльність за фахом у 1982 році в Рожищенській районній газеті «Світло Жовтня». З 1986 по 1998 був кореспондентом, відповідальним секретарем у газеті «Кримський комсомолець». З 1998 до 2000 працював на посаді заступника головного редактора, відповідального секретаря у газеті «Кримська світлиця», з 2000 до 2016 – головний редактор «Кримської Світлиці».
Творчість
У 2007 разом з донькою випустив диск авторських пісень «Може, мамо, я хоч трохи кращим світ зроблю!».
У 2013 – книжку віршів «Небо – вище там, де ми!» та однойменний диск авторських пісень.
29 квітня 2016 в Києві в Національній спілці письменників України відбувся творчий вечір Віктора Качули та його доньки поетеси, переможниці багатьох всеукраїнських та міжнародних пісенних конкурсів Юлії.[2]
Родина
Дружина Галина Володимирівна – вчитель української мови та літератури, донька Юлія – студентка факультету естрадного виконавства Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (м. Київ), у Криму відома як «Золотий голос» Таврійського національного університету ім. Вернадського.
Різне
Життєве кредо Віктора Качули – не відступати і не здаватися!
Відзнаки
- Заслужений журналіст України (2006).
Примітки
http://www.ukrlife.org/main/evshan/apple_ua.htm
Марина Кривда (06.05.2016). Кримське небо в столиці. Голос України. Процитовано 09.05.2016.
Посилання
Віктор Качула – журналіст, поет-пісняр (біографія, поезії). Веб-портал творчих, талановитих, ініціативних берегинь «Жінка–УКРАЇНКА» (гість порталу). Процитовано 2014-04-17.

РАПТОВИЙ СНІГ
Ще лист рудий між гіллям тлів,
Ще зорі в небі проглядались,
Та відчувалось, відчувалось
Пожар осінній відгорів.
Що мало бути, те пройшло
В природі все і завжди ясно.
Та осінь за чубатий ясен
Чіплялась золотим крилом.
Хотіла ще хоч день, хоч мить
Горіти, жити, не згасати!
І нам здавалось: зачекати
Ще треба трохи до зими.
Ми може б ще сюди прийшли,
До недотлілої тополі
Зігріти душі захололі
Біля осінньої золи.
Та ранок сріблом засіяв:
Під снігом осінь тихо гасне…
І посивів від горя ясен,
Немов відчув все те, що й я…
БАТЬКОВА НАУКА
Каже батько:
кинь той клопіт!
Заробляєш лиш синці…
Їдь до мене на роботу,
Будем сіять пшениці!
Буде толк тут і з поетів!
Та до чого ті слова?
Сам писав
в своїй газеті:
«Хліб усьому голова».
В мене серце
навпіл рветься,
Половинка у селі…
Проростає через серце
В полі батьковому хліб.
Батьку, я ж із твого тіста!
Скільки б хліба я зібрав!
Нащо ж ти мене до міста
Слово сіяти послав?
От і сію в кремяницю…
А насіння ж золоте!
Тільки щось моя пшениця
Так, як в батька, не росте.
В нього небо підпирає
Колос визрілий, тугий.
Я вже й піснею питаю:
«Батьку, чом мій хліб такий?»
Сходить рідне слово
в муках
В цій далекій стороні.
Може, батькова наука
Призабулася мені?
Може, й справді кидать треба,
Та й туди де вдячний труд?
Тільки ж небо, батьку, небо
Хто триматиме отут?
Ти ж мене від свого поля
В світ оцей благословив,
Щоби небо я, як долю,
За тобою підхопив.
Як не колосом так віршем!
Слово першим все ж було.
Щоби більше неба, більше
Над Вітчизною цвіло!
В мене серце навпіл рветься,
Половинка у селі…
Проростає через серце
В полі батьковому хліб.
Батьку, я ж із твого тіста!
Небо вище там, де ми!
Бо росте наш хліб як пісня,
Й підійма цей світ крильми!
ЗИМОВЕ
Чи прийде колись ранок світлий
У печаль мою сніжно-сиву?
Скільки можна під стогін вітру
Роздратовану слухать зиму?
Скільки ще виглядати сонце
І очей твоїх синє небо?
Бідний клен під моїм віконцем
Б`є руками по змерзлих ребрах.
І у мене замерзло серце,
На душі голубий іній.
Ти на зиму мою не сердься,
Бо ми з нею давно вже рідні.
Ти моєї зими не бійся,
Ми вже з нею дуетом тужим.
… То не холод бринить в цій пісні,
Просто тут одиноко дуже…
А зима ця не подарунок,
Намела кучугур до сонця!
Б`є руками по ребрах-струнах
Змерзлий клен під моїм віконцем.
Чимось клен той на мене схожий
Непригорнуто-сумовитий.
Щоб до тебе прийти не може
Заметіль цю переступити.
ЯБЛУНЕВИЙ РІК
Так вродили яблука, що й досі
Яблуневий кажуть про той рік.
Зарівняла господиня-осінь
Яблуками батьківський поріг.
Розгубилась серед саду мати,
Кличе батька, чутно аж сюди:
Як же тому всьому раду дати?
Нащо ж стільки яблунь посадив?
Ой, котилось яблуко
До порога рідного,
До порога рідного
Та й до дня погідного.
До порога рідного
Яблука вертатимуть,
Доки біля хати їх
Яблуні чекатимуть.
Лунко над селом процокотіли,
Наче коні в яблуках, літа.
Яблуні з батьками посивіли,
Діти ж розлетілись по містах…
А у місті яблук ніде рвати.
Тож стоять у серця на виду
Яблуня-Матуся біля хати
Й сивий Батько-Вересень в саду.
Кажуть, жити стало нам нелегко,
І вітри нам лиха намели
Відтоді, як падати далеко
Яблука від яблунь почали.
Та чи ж варто опускати руки
Гляньте, скільки яблунь розцвіло!
Це ж до них на літо з міст онуки
Яблучками котяться в село!
Ой, котилось яблучко
До порога рідного,
До порога рідного
Та й до дня погідного.
До порога рідного
Яблука вертатимуть,
Доки біля хати їх
Яблуні чекатимуть.

Коментарі закриті.