Міщерська Наталія Андріївна

Міщерська Наталія Андріївна

Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка в 1976 р.

Керівник прес-центру Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Заслужений журналіст України (1999 р.)

Нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної ради УРСР (1987 р.)

Член Спілки журналістів України (1980 р.)

Кращий тележурналіст року (1985 р.)

Ліквідатор аварії на ЧАЕС II категорії

 

Наталія Міщерська 35 років віддала професійній журналістській діяльності наУТ-1. Булавласним кореспондентом ТВО «Новини», відомою ведучою інформаційних програм «Новини», «Актуальна камера», «Вечірній вісник», ранкової інформаційно-розважальної програми «З 7-ої до 8-ої».

Великої популярності у суспільстві набула її авторська багаторічна суботня рубрика «Фотоогляд Пам’ять», присвячена 40-річчю перемоги у Великій Вітчизняній війні, і завдяки якій було встановлено багато імен невідомих рядових героїв війни та відбулися по довгих роках розлуки численні зустрічі фронтових побратимів. Про цю її роботу у своїх «Щоденниках» тепло відгукнувся Олесь Гончар.

У доробку журналіста Наталії Міщерської тисячі репортажів, кореспонденцій, коментарів на найактуальніші теми тієї доби.

Наталія Андріївна працювала парламентським кореспондентом та журналістом президентських пулів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми, висвітлювала діяльність уряду України. Нині вона керівник прес-центру Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Особливою ж сторінкою у своїй журналістській біографії вважає репортажі з висвітлення подій Чорнобильської трагедії 1986 р.

Наталія Андріївна Міщерська – єдина жінка-журналіст, яка вела свої репортажі безпосередньо із Зони лиха від зруйнованого і ще не закритого саркофагом реактора.

 

Мій Чорнобиль (до 25-річчя трагедії)

Повертатися подумки до події 25-річної давності сумно і дещо страшно. Сумно тому, що, на жаль, переважної кількості людей, з якими у 1986 р. їздила на зйомки для «Актуальної камери», вже немає, і причина цього – так званий «чорнобильський зв’язок»: багато хто з них хворів і ставав інвалідом. Страшно, бо розуміння того, що сталося в Чорнобилі, тепер постає в світлі правди і набутих за чверть століття знань про реальні масштаби катастрофи й ризики, на які йшли люди, які там працювали. У тому числі і ми, журналісти, які буквально проривалися в Зону. Журналістське сумління вело туди справжніх репортерів, аби побачити все на власні очі, розказати якщо не всю правду (за умов цензури це було неможливо), то хоча б репортерськими засобами, засобами відео донести

до людей достовірність того, що сталося. І багатьом це вдавалося, була піднята завіса над офіційним замовчуванням й інформація крихтами пробивалася до глядачів. Мене особисто в Зону довго не пускали, хоч і журналіст, а все-таки жінка. Не всі чоловіки горіли тоді бажанням виконувати таке редакційне завдання і, як показав час, небезпідставно. Я мала свої причини добиватися дозволу на відрядження до Чорнобиля.

Будівництво 4-го енергоблоку було оголошено ударною комсомольською будовою і велося справді ударними темпами. Я, молода ще журналістка, частенько навідувалася на будову зі знімальною групою, висвітлюючи етапи її спорудження. Це була моя тема і це було справді цікаво. Між нами і молодіжною бригадою, Героя соціалістичної праці Василя Горизона, зав’язалися дружні стосунки. Особливо запам’яталися літні поїздки. Закінчувалися наші зйомки – у будівельників зміна, і хлопці запрошували нас скуштувати юшки, яку зазвичай варили на березі Прип’яті, де мої колеги разом з монтажниками з задоволенням пірнали у теплі хвилі річки, якою, здіймаючи красиву хвилю, проносилися «Комети». Життя було чудовим, безхмарним і радісним. І все ж розмови точилися навколо станції, атомної енергетики і сакраментального – а якщо «рвоне»? Питання було майже риторичне, а відповідь однозначною: якщо «рвоне», наслідки будуть жахливими, але воно ніколи не «рвоне», бо не «рвоне» ніколи. 4-ий енергоблок успішно здали в експлуатацію в листопаді 1984 р.

Була ще одна причина у 1986 р. рватись у Чорнобиль. У м. Прип’яті при Палаці культури працював патріотично-виховний клуб «Червона гвоздика», членами якого були прип’ятські школярі. Вони вели пошукову роботу з виявлення учасників боїв і визволення тих місць від фашистських загарбників. Я вела на телебаченні суботню рубрику – фотоогляд «Пам’ять», і юні пошуковці були частими учасниками моїх передач. Ми зустрічалися і теж товаришували. Мене турбувала їхня доля після аварії, адже відбулося відселення мешканців Прип’яті.

Отож, коли одного липневого ранку, прийшовши на роботу, я почула від колеги Валерія Писаревського, що мені дозволили їхати з ним у Чорнобиль, я вирушила не вагаючись. Було чудове літо, все квітувало, ні в чому не відчувалося жодних ознак загрози, однак присутність небезпеки підсвідомо ятрила душу. Узбіччя знайомої траси були залиті смарагдово-блакитною дезактивуючою речовиною, через кожні півкілометра на краю лісу були розставлені знаки «Обережно, радіація», нескінченний потік технологічного транспорту, в основному бетонозмішувачі – все свідчило про напругу і певний військовий ритм. У пропускному пункті Дитятки ми переодягнулися в так званий захисний одяг, нам видали персональні дозиметри, марлеві респіратори перед заїздом в Зону.

Це був період, коли тривав пошук створення надійного укриття над зруйнованим реактором, що все ще залишався відкритим. У самому містечку Чорнобиль знаходився штаб, до якого стікалися всі пропозиції і варіації саркофагу. Тут, здавалося, зримо пульсувала інженерна думка. Саме тут я записала своє перше чорнобильське інтерв’ю. Російський інженер-атомник з таким рідним українським прізвищем Володимир Шевченко показав креслення і розповів про спорудження піонерної стіни, навколо якої, власне, і змонтують Укриття. Це інтерв’ю повністю, без будь-яких купюр, показали на УТ-1. До речі, в Зоні працювала сила-силенна фахівців з досвідом роботи на атомних об’єктах, і в їх діях не відчувалося розгубленості, а, навпаки, впевненість, що вселяла віру у швидке розв’язання проблеми. Таким, певно, був і мій репортаж.

Потім ми поїхали власне на станцію, що за 12 кілометрів. Ось тут серце почало битися пришвидшено. Я побачила сплюндровану БТР-ами, розорану потужними тягачами землю, «рудий ліс», силу техніки і людей у протигазах, які рухалися бігцем і саму руїну 4-го енергоблоку, що мав вигляд скаліченого монстра і викликав у мене особисто майже фізичне співчуття. Потім ми зайшли до машинної зали, де у даху ще світилася пробоїна від вибуху. Нашим рухом по станції керували два дозиметристи, які прокладали нам з операторами шлях, вимірюючи рівень радіації: тут треба бігцем, тут можна спокійніше, але не затримуватися. Коли всі вийшли назовні і перевели подих, я домовилася з оператором (а вони зазвичай слухаються журналіста), і ми, відірвавшись від пильного ока наших проводирів, на кілька хвилин зупинилися перед реактором і записали стенд-ап (кор. у кадрі). В спину нам «дула» неймовірна кількість рентгенів. Мені здавалося, що я покажу це людям, які прагнули правдивої інформації, розкажу що ось скоро тут, над реактором, зведуть надійний саркофаг і поховають усі наші біди. Я, як і багато хто тоді, була дуже наївна. Коли на 5-ти річчя катастрофи ЧАЕС на УТ-1 приїхала японська делегація з метою створити фільм, скориставшись нашими архівами, вони, побачивши мій репортаж, запитали: «А чи ця дівчина жива?» Хто побував у ті часи в Чорнобилі, знають: потім туди тягнуло, як магнітом, і в мене було ще чимало поїздок, які, на щастя, не стали такими фатальними, як для багатьох моїх колег. Вічна їм пам’ять.

Сьогодні Чорнобильська Зона стала туристичною. Пригадую покинуті села, зламані людські долі… Робити з усенародної біди видовище – хіба це не блюзнірство?! Був такий вислів: «Чорнобиль – пересторога людству». І здавалося б, що це справді так. Чому ж тоді на узбережжі далекої Японії дихає смертоносною радіацією «Фукусіма»?

Найвища нагорода – це звання «журналіст» (Наталія Міщерська)

Джерело: Книга Пошани. Портрети сучасниць / упорядник В.В. Болгов. К.: Інститут біографічних досліджень, 2013. С. 66–67.