ПОНОМАРІВ Олександр Данилович (17.10.1935, м. Таганріг Ростовської області Російської Федерації – 14 жовтня 2020, м. Київ. Південне кладовище. Центральна алея, ділянка 38, ряд 15, місце 9).
Доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України, перекладач, публіцист.
Закінчив філологічний факультет КДУ (1961).
Працював на посаді молодшого наукового співробітника в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (1961–76), на посаді старшого редактора у видавництві “Техніка” (1976–79).
В університеті від лютого 1979. Викладач, старший викладач, доцент, професор, завідувач кафедри мови та стилістики (з 1988) Інституту журналістики.
Захистив кандидатську дисертацію “Лексика грецького походження в українській мові” (1975), присуджено вчене звання доцента (1985), захистив докторську дисертацію “Проблеми нормативності української мови в засобах масової інформації” (1991), присуджено вчене звання професора (1991).
Автор понад 200 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць, присвячених історії й культурі української мови, проблемам нормативності мови засобів масової комунікації, державності української мови, українсько-грецьким мовно-літературним зв’язкам, теорії й практиці перекладу. Автор і редактор словників, підручників і навчальних посібників з української мови та стилістики. Перекладач з грецької та слов’янських мов.
Головний редактор газети “Київський університет”, голова “Історико-філологічного товариства Андрія Білецького”, заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Член редколегій журналів “Урок української”, “Дивослово” та газети “Слово Просвіти”. Член Національної спілки письменників і Спілки журналістів України, заслужений журналіст України, лауреат Всеукраїнських премій ім. Івана Франка (2002) та Бориса Грінченка (2004), нагороджений орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня УПЦ КП (2005), орденом “За заслуги” ІІІ ступеня (2008).
Напис на пам’ятнику: “Тут мій прах. Я – у ваших думках і серцях”
Фото Івана Забіяки.
Праці: Етимологічний словник української мови в 7-ми томах (співавтор). ТТ. 1 (1982), ІІ (1985), ІІІ (1989), ІV (2003), V (2006);
Про лексичні й фразеологічні паралелізми в новогрецькій та українській мовах (К., 1965); Норми літературної мови в засобах масової інформації (К., 1983);
Словник античної міфології (співавтор) (К., 1985, 1989);
Словник античної мітології (співавтор) (Тернопіль, 2006);
Стилістика сучасної української мови (К., 1992, 1993, Тернопіль, 2000);
Сучасна українська мова (співавтор і редактор) (К., 1997, 2001, 2005, 2008); Фонеми г та ґ. Словник і коментар (К., 1997);
Культура слова. Мовностилістичні поради (К., 1999, 2001, 2008);
Лексика грецького походження в українській мові (К., 2005);
Новогрецько-український словник (співавтор) (К., 2005);
Українсько-новогрецький словник (співавтор) (К., 2008);
Антологія новогрецької літератури (упорядник і перекладач) (К., 2008).
Літ.: Кочерган М. П. “Слово і діло” // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 5. К., 2005. С.21–25;
Зінчук С. Екран пам’яті. К., 2004. С. 95;
Чередниченко Д. Вітаємо ювілярів // Літературна Україна. 1995. 16 листопада. С. 7;
Марченко Марина. “Хтось, може, до чужої мови звикне й зазнає втіх” // Євробюлетень. 2001, серпень;
“Українська мова”: Енциклопедія. К., 2000; 2-ге вид. К., 2004.
НЧ.Вип. 4-й.2005. На пошану Пономарева О.Д.
І. М. Забіяка
* * *
Сиротіємо…
Ідуть у засвіти Титани, опускаючи на наші рамена уселенський тягар.
Залюднюють світлими душами святі небесні катедри, щоб уже звідти зоріти на нас, учнів своїх, зором Тих, хто знає все. Пильним усевидющим поглядом не впокоєної вічності, а доскіпливої Перестороги і вимогливого Сподівання.
Олександр Данилович Пономарів.
Дивовижно сплів у цій постаті Творець непідробну м’яку інтелігентність з істинно бійцівською, сталевою непохитністю. З могуттю Жерця Храму, якому він офірував своє Земне Причетництво.
Святого Храму Української Мови. Того предвічного Слова, що незрушно стоїть на сторожі нас і України.
Для мене він був хрестоматійним Шістдесятником. Не в університеті, тоді він іще тільки-но починав своє викладацтво, делікатно, у тіні блискучої Алли Петрівни Коваль. І знали ми його радше як доброго викладача семінарських занять, знавця новогрецької мови, перекладача Яніса Ріцоса.
Він постав Шістдсятником пізніше, наприкінці 80-х, коли я й сам збагатився знаннями не з тогочасних підручників та хрестоматій. Коли доля нас звела у знаменитому Хорі “Гомін” Леопольда Ященка. Він не співав, але часто бував на концертах. Чомусь особливо запам’ятав його у Гідропарку, на святкуванні Івана Купала: сидів у добірному товаристві В’ячеслава Чорновола, Івана Гончара, Сергія Плачинди, Анатолія Мокренка… І саме присутність його, мого викладача, розковувала, знімала з мене, тодішнього соліста, звичний трем вічного хвилювання перед глядачем.
Востаннє ми поговорили біля Володимирського собору. На прощанні з Леопольдом Ященком. Вони були давніми і добрими приятелями.
Випадали ще стрічі на Дні факультету, але у тій вічній шамотні вичерпувалися кількома вітальними приязними словами.
“Яка житейська насолода буває вільна від печалі?” Він пішов під нетлінний омофор Заступниці. Але залишив нам Храм. Розкішний, величний, несмертний.
Вічнопам’ятний Воїне, слава Тобі!
Дякую, Вчителю…
І доземно схиляю голову.
Валерій Ясиновський
Коментарі закриті.