Стадниченко Володимир Якович – Віртуальний музей Інституту журналістики

Стадниченко Володимир Якович (нар. 20 червня 1936, м. Кременчук, тепер Полтавська область – 20 грудня 2020, м. Київ) – публіцист, кандидат історичних наук (1982), заслужений журналіст України (1996), громадський діяч. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1982) та численних міжнародних та вітчизняних журналістських, літературних та літературно-мистецьких премій. Депутат Верховної Ради УРСР 11–12-го скликань народний депутат України 1-го скликання.. Член Ревізійної комісії КПУ в 1981–1990 р. Член ЦК КПУ в 1990–1991 р., комісії України у справах ЮНЕСКО (з 1995).

Життєпис

Народився 20 червня 1936 року в місті Кременчуці у родині військовослужбовця.

У 1954–1958 р. – студент факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

У 1959–1963 р. – кореспондент газети «Радянська освіта».

Член КПРС з 1963 року.

У 1963–1983 р. – літературний працівник, відповідальний секретар, заступник редактора, редактор «Робітничої газети».

13 вересня 1983 – 5 серпня 1988 р. – голова Державного комітету Української РСР по кінематографії.

У 1988–1993 р. – редактор газети «Радянська Україна» (з 1991 – «Демократична Україна»).

У січні 1993 – січні 1995 р. – 1-й заступник голови Державного комітету України з охорони державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації.

У січні 1995 – лютому 1997 р. – заступник міністра у справах преси та інформації України.

У вересні 1996 – вересні 1999 р. – заступник голови – науковий секретар Комітету Державних премій України імені Тараса Шевченка. З вересня 1999 – заступник голови Комітету Державних премій України імені Тараса Шевченка.

20 грудня помер вдома, 23 був кремований, дві урни прахом В.Я та його дружини Галини Семенівни, що померла 31.10.2020, дочка Світлана вивезла до Праги, де вона нині проживає.

Доробок

Автор книг:

«Братерство робітничих рук», К.:Техніка, 1972 – відзначена премією імені Ярослава Галана (1972);

«Шукаю себе», К.:Техніка, 1976 – за книги останніх років та низку публікацій у газетах та журналах відзначено Державною премією імені Тараса Шевченка (1982);

«Тайвань: крок у XXI вік. Журналістські записи на рисовому папері», К.: ХХI вік -Україна, 1998 – відзначена премією «International communikation award» (1998), Міжнародною журналістською премією «За дружбу і взаєморозуміння між народами » (1999);

«Чиста земля. Правдиві і щирі свідчення, вільні журналістські нотатки шукача істини в глибинах часу, в просторах світу», К.: Україна,2000 – відзначена Міжнародною премією « За пропаганду моральних пріоритетів розвитку людства» (Тайбей, 2000);

«Іду за Сковородою. Сповідь у любові до Вчителя», К.: Криниця, 2002 *

«Друг України», К.: Україна, 2003;

«Наш Перворозум. Григорій Сковорода на портреті і в житті» / у співавт. з М. Шудрею/, К.:Спалах, 2004 – відзначені *разом з книгою «Іду за Сковородою» Міжнародною літературно-мистецькою премією імені Г. Сковороди (2006);

«Лоно Дунаю. Мовчання Природи стає дедалі голоснішим», К.: Криниця, 2006 – відзначена премією НАНУ (2007), премією «Лицарське перо» від громадсько-політичної організації «Український форум» (2007), Премією імені Воляників-Швабінських при ФУВУ (2008), премією НСЖУ «Золоте перо» (2011), Літературно-мистецькою премією імені І. Нечуя-Левицького (2014);

«Сафарі: сон наяву. Стооке полювання на кенійську «велику п’ятірку»: лева, леопарда, носорога, буйвола і слона», К.: Україна,2007;

«Зелений дзвін», К.: Україна, 2008 – видана в серії «Шевченківські лауреати»;

«Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України», К.: Криниця,2012 – відзначена Преміями ім. Івана Франка (2012), ім. Панаса Мирного (2013), ім. Володимира Винниченка (2013).

«Учитель з Назарета і учень із Чорнух. Роздуми над книгою, яку носив у подорожній сумці Григорій Сковорода» / у співавт. з В. Решетинським/, К.:Криниця, 2014;

«Учитель життя. Сковорода як гасло часу»– К.: Успіх і кар’єра, 2016. Відзначена премією Українського фонду культури імені Б. Олійника (2018)