Сухомозський Микола Михайлович (народився 3 січня 1950 р. в м. Пирятин Полтавської області) – український письменник, журналіст, дослідник-енциклопедист.
Життєпис
З робітничої родини. По закінченні середньої школи №2 (нині – Пирятинський ліцей) працював на місцевому цегельному заводі, закінчив курси трактористів-машиністів, відслужив в армії (арсенали Ракетних військ стратегічного призначення: всі таємниці першого – в Одеському військовому окрузі – видав США полковник ГРУ Генштабу Міноборони СРСР Олег Пеньковський; другий – в Уральському військовому окрузі – сусідив з бойовим розрахунком, який збив розвідувальний літак американця Френсіса Пауерса).
З третьої спроби вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, який зрештою не без «пригод» і закінчив (половину терміну – стаціонар, половину – заочне відділення) – 1971-1976. Додав до цього диплом Ташкентської ВПШ (1986).
Професійна діяльність
Кореспондент овруцької районної газети «Зоря» Житомирської області, кореспондент-організатор радіомовлення Чорнухинського району Полтавської області (обидва – Україна), кореспондент красноводської обласної газети «Знамя труда», власний кореспондент, кореспондент, старший кореспондент. перший заступник головного редактора республіканської газети «Туркменская искра», заступник головного редактора ашхабадської обласної газети «Знамя Октября», заступник завідуючого відділом пропаганди та агітації Ашхабадського обкому КПТ (усі – Туркменістан), головний редактор тижневика «Вестник Уренгоя» (РФ), заступник головного редактора газети «Вечерняя Макеевка», головний редактор газети «Комсомольськая правда» в Украине», заступник головного редактора міжнародного журналу «Пять континентов», заступник головного редактора газети «Правда Украины», науковий оглядач журналу «ЄвроАтлантика» (усі – Україна).
Друкувався в численних виданнях, серед яких – газети «Урядовий кур’єр», «Україна молода», «День», «Зеркало недели», «Chicago Review», «Літературна Україна», «Труд», «Правда», «Робітнича газета», «2000», «Московский комсомолец» в Украине», журнали «Дніпро», «Ашхабад», «Яшлык», «ЄвроАтлантика», «Перець», «Політика і культура», «Рабоче-крестъянский корреспондент».
Громадська діяльність
Член правління товариства «Знание» ТРСР (1988).
Член правління Туркменського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами (1989).
Голова Ашхабадської обласної федерації футболу (1990).
Депутат Пролетарської районної Ради народних депутатів, м. Ашхабад (1990).
Творчі об’єднання
Член Спілки журналістів СРСР (1977).
Член Національної Спілки журналістів України (1991).
Член Національної Спілки письменників України (2012).
Книги
Пізнавального характеру (у співавторстві з дружиною Надією Аврамчук)
Енциклопедичний довідник «Україна у світі», Київ, Міжрегіональна академія управління персоналом (2007).
«Энциклопедия сенсационных фактов», Москва, «Гелеос» (2006; 2007).
«Новейший справочник необходимых знаний», Москва, «Гелеос» (2007; 2008).
«(Не)відомі українці, які змінили світ», Київ, «ЙОД-МЕДІА», «Саміт-книга» (2019).
Художні
Добірка фантастичних оповідань «Белая магия»/«Испытание», Ашхабад («Туркменістан», 1992).
Роман «Ловушка для любви» (Київ, «Щек і К», 2008).
Збірник повістей і оповідань «За межею цинізму/Ложь во имя спасения» (Київ, «Щек і К», 2008).
Збірник афоризмів «Конвульсії інтелекту/Ум за разум» (Київ, «Щек і К», 2009).
Низка художніх творів перекладена туркменською мовою, а «(Не)відомі українці, які змінили світ» – англійською.
Зачинатель нового
– Першовідкривач написання прози фразеологізмами, прислів’ями, приказками, назвами кінофільмів і населених пунктів (драма «Ходіння по муках, або Не родись красна – родись щасна», опис «Совість що ґринджоли», трагікомедія «Сотницький козачок», бойовик «Правдюки & Скоробагатьки», шпигунський детектив «Кантелина і Владиславчик», містичний жахливчик «Сатанинська слобода», мюзикл «Майдан-Лабунь», еротичний трилер «Мохнатка», кінотрюк «Іронія долі, або Ще раз про кохання»).
– Укладач перших у видавничій практиці довідників-дайджестів.
Учасник книжкових виставок
Державна публічна науково-технічна бібліотека Сибірського відділення Російської академії наук – «Новые книги из фондов Отделения ГПНТБ СО РАН» (2008). Державна бібліотека України для юнацтва – «Україна. Євросоюз. Молодь» (2009).
Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського – «Україна в нас єдина» (2010).
Чернівецький Центр європейської інформації – «Європа, загальне надбання» (2011).
Книги в бібліотеках
Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Національна історична бібліотека України, Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва, Дніпровська центральна міська бібліотека, бібліотека Закарпатського університету, Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека, бібліотека Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя, Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького, Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека, Херсонська національна наукова бібліотека ім. М. Горького, Президентська бібліотека Азербайджанської Республіки, бібліотека університету Торонто та ін.
Міжнародний проєкт «(Не)відомі українці, які змінили світ»
На замовлення Міністерства інформаційної політики України двома мовами видрукувана книга «(Не)відомі українці, які змінили світ», яка лягла в основу Міжнародного проекту з популяризації нашої держави у світі. В його рамках відбулися презентації:
– Верховна Рада України.
– Укрінформ.
– Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека ім. Заболотного.
– На Книжковому Форумі у Вільнюсі книгу презентували Президентці Литовської Республіки Далі Грибаускайте.
– Довідник разом з преміями за досягнення в різних сферах науки й техніки президент Володимир Зеленський вручив молодими ученим (13 лютого 2020).
Книга «Читання має бути модним» – учасниця флешмобу, організованому Міністерством культури та інформаційної політики України (2021).
На жаль, запланованій участі в Лондонській книжковій ярмарці завадив covid19 (захід відмінили), як і презентаційним турам Канадою та США.
Автор ідей та термінів
За півтора десятиліття до оприлюднення теорії співробітниками французького Національного Інституту передових наукових досліджень Т. Дамуром і Міжнародного бременського університету С. Солодухіним про чорні діри як «двері до інших світів» (2007), озвучив цю версію у фантастичному оповіданні «Лента Мебиуса» (збірник «Белая магия/Испытание» («Туркменістан»,1992).
Гіпотеза про темну матерію як перероджену баріонну внаслідок її враження космічною «злоякісною пухлиною» (інтерв’ю «Комсомольской правде» в Украине», 31 січня 2011).
Фрагментарна цивілізація (The fragmented civilization) – цим терміном автор позначив майбутню планетарну спільність землян, що прийде на зміну існуючій Глобальній («Комсомольская правда» в Украине», 14 січня 2016).
Гомо девайс (Homo device) – чіповані гомініди роду «Людина», здатні до мови, абстрактного мислення, прямоходіння, виготовлення знарядь праці та їх використання, які прийдуть на зміну гомо сапієнс («Комсомольская правда» в Украине», 14 січня 2016).
Відзнаки
Призер (друге місце) конкурсу «Кращий молодий журналіст Туркменістану» (1978).
Переможець конкурсу «Кращий молодий журналіст Туркменістану» (1979).
Лауреат (разом зі співавтором дружиною Надією Аврамчук) IX Всеукраїнського рейтингу «Книга року‘2007».
Журналістські доробки
Свобода тиранії чи тиранія свободи?
https://detector.media/withoutsection/article/4361/2002-10-31-prodovzhuiemo-dyskusiyu-pro-tsenzuru-svoboda-tyranii-chy-tyraniya-svobody/
Рятівний штрафбат (невідомі сторінки з життя українського велета Анатолія Погрібного)
http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A1%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B7%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9C$
Великі інтегратори народів. Українська еліта з іноземним статусом
http://www.library.univ.kiev.ua/ukr/elcat/new/detail.php3?doc_id=1273227
Бюлетень чи журнал, або Шпигун в оточенні Президента
https://dif.org.ua/uploads/pdf/1376400844_2627.pdf
«Повернемо Україні втрачені імена»
http://www.e-catalog.mk.ua/irbis.php?Z21ID=&I21DBN=OBD&P21DBN=OBD&S21STN=1&S21REF=3&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=1&S21P03=A=&S21STR=%D0%A1%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%2C%20%D0%9C%2E
Дуля в кишені
Наш дорогий не Леонід Ілліч
https://artvertep.com/authors/7017/article/24169.html
Космічного апокаліпсису не буде. Поки що
https://kp.ua/life/305567-kosmycheskoho-apokalypsysa-ne-budet-poka
Нікопольський феросплавний: ситий голодного розуміє?
https://zn.ua/property/nikopolskiy_ferrosplavnyy_sytyy_golodnogo_razumeet.html
Янголи порожнечі, або Куди прямують мерці?
https://kp.ua/life/523922-anhely-pustoty-yly-kuda-ukhodiat-mertvye
НП в невагомості
https://kp.ua/life/522094-chp-v-nevesomosty
Час: реальність чи ілюзія?
https://kp.ua/life/519930-vremia-realnost-yly-ylluizyia
Всесвіт невиліковно хворий?
https://kp.ua/life/264480-vselennaia-neyzlechymo-bolna
Ау, чесний мільярде!
https://www.umoloda.kiev.ua/number/79/115/2231/
Homo sapiens перетвориться на Homo device
https://kp.ua/life/525910-Homo-sapiens-prevratytsia-v-Homo-device
Казки прийшли до нас від інопланетян або з майбутнього
https://kp.ua/life/527165-skazky-pryshly-k-nam-ot-ynoplanetian-yly-yz-buduscheho
Пікантні таємниці математики
https://kp.ua/life/532462-pykantnye-tainy-matematyky
Плагіат тисячоліття
https://kp.ua/life/534051-plahyat-tysiacheletyia-yly-samye-neobychnye-symvoly-hosudarstv
Наше майбутнє: три варіанти розвитку цивілізації
https://kp.ua/life/521686-nashe-buduschee-try-varyanta-razvytyia-tsyvylyzatsyy-ot-pysatelia-fantasta
Колонізація Марса: як швидко там будуть «яблуні квітнути»?
https://kp.ua/life/523464-kolonyzatsyia-marsa-skoro-ly-tam-budut-yablony-tsvesty
Оманлива простота, або Найдивовижніша речовина у світі
https://kp.ua/life/521358-obmanchyvaia-prostota-yly-samoe-udyvytelnoe-veschestvo
Які ви, інші світи?
https://kp.ua/life/520654-kakye-vy-ynye-myry
Не краща помста
https://www.chayka.org/authors/nikolay-suhomozskiy
Посилання
«Українська газета -плюс» «Енциклопедія цікавинок»
https://web.archive.org/web/20140810211403/http:/ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1457
Циклопедія
http://cyclowiki.org/wiki/%D0%9D%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%A1%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B7%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9
(Не) відомі українці, які змінили хід історії
http://www.golos.com.ua/article/328083
Книжковий Оскар-2007
https://archive.fo/B6cQb
Чорна діра – «двері» між світами!
https://kp.ua/life/223343-chernaia-dyra-dver-mezhdu-myramy
САМОІНТЕРВ’Ю
Прізвище, ім’я, по батькові: Сухомозський Микола Михайлович
Псевдонім, яким так і не скористався: депреСУХО-МОЗСЬКИЙ.
Знак Зодіаку: Козеріг, але в каламутну воду астрології вудку ніколи не закидав.
Темперамент: майже феєричний сангвінік.
Головний життєвий принцип: Все повинно бути справедливо.
Найповажніша історична особистість: Леонід I – цар Спарти.
Головне достоїнство: прагнення робити всім добре.
Основний недолік: не завжди вистачає сили волі в потрібний момент сказати «Ні».
Найдивніша звичка: все, що в магазині продавець подасть, купувати («адже він для тебе старався»).
Що понад усе цінуєте в людях: совісність.
Чого терпіти не можете: лицемірства.
Найпрекрасніше в житті: коли тебе розуміють.
Що таке щастя: коли ти ні від кого не залежиш і у тебе нічого не болить.
Чи вважаєте щасливим себе: так, бо навіть якщо болить, мені цілком вистачає того, що ні від кого не залежу.
Що може змусити зволожити очі: талановитий віршований рядок, щемлива кіношна сцена, майже людський вчинок братів менших.
Що може змусити щиро розсміятися: не знаю, за великим рахунком, я – король Несміян.
Чи вірите в існування братів по розуму: скоріше ні, ніж так.
Чи вірите в загробне життя: ні.
Чи любите бути душею компанії: дружина завжди стверджувала, що так, хоча я цього не прагнув.
Що таке кохання: у першу чергу, самозречення.
Ідеал жінки: моя дружина.
Ідеал чоловіка: членом ЛГТБ-спільноти не є, тому відповісти не можу.
Чи часто сняться сни: постійно, причому останні чверть століття – виключно страхіття.
Улюблена пора року: вітряна осінь.
Улюблена пора доби: коли добре пишеться.
Улюблена книга: їх кілька десятків.
Улюблений фільм: «Хмара-рай» і «Коля-Перекотиполе» режисера Миколи Досталя.
Улюблена телевізійна передача: нинішнє «Маячня-ТВ» принципово не дивлюся.
Улюблений аромат: конвалії (плюс липа, фіалка, акація).
Улюблений безалкогольний напій: холодна колодязна або джерельна вода.
Улюблений спиртний напій: все, що налляють, окрім лікеру і десертних вин.
Улюблений смак: гіркий і гострий.
Улюблений вид відпочинку: горизонталь на дивані з журналом або книжкою.
Шкільне прізвисько: Сухий і Князь.
Улюблені шкільні предмети: астрономія, література.
Перший придбаний музичний диск: музика до фільму «Людина-амфібія».
Ким мріяли бути: льотчиком, космонавтом, астрономом (пріоритети змінювалися в міру дорослішання).
Чи виникало коли-небудь бажання стати першопроходьцем: так, тинейджером готовий був полетіти на іншу планету навіть з «квитком» в один кінець.
Чи любили замолоду махати кулаками: я ж не вітряк.
Три речі, які ніколи не зробите: не вб’ю, не складу компанію скелелазові, не скупаюся в ємності з медом чи цукровим сиропом.
НЕШАБЛОННІ СТУДЕНТСЬКІ РОКИ
Зі спогадів та щоденників
Літо 1971-го. Збулося! Я – студент факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. До цього двічі намагався вступити до найпрестижнішого вузу України. Першого разу підвела шкільна характеристика, в якій після того, як я отримав назад документи зі стандартною відмовою «з причин конкурсу», червоним були жирно підкреслені фрази «Цурався суспільно-корисної роботи», «Занадто самовпевнений» тощо. Удруге – не вистачило балів. І лише виконавши армійський «почесний обов‘язок», отримав можливість упродовж п‘яти років стаціонарно освоювати ази жаданої професії.
Та не все сталося, як гадалося..
З мухою в носі
На той час ані наставники, ані їх вихованці уявлення не мали, що республіка вступає в епоху розлогих політичних репресій. Що упродовж двох наступних років будуть заарештовані і кинуті за грати сотні «нестандартних» українців, серед яких В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Стус, Є. Сверстюк, І. Дзюба, І. Світличний. Що уже заплановані «ідеологічні зачистки» у Київському та Львівському університетах. Що партійні органи заборонять відзначити ювілей музею І. Котляревського в моїй рідній Полтаві. Що, зрештою, через 8 місяців, не давши закінчити перший курс, із вишу викинуть наших однокашників Валерія Лазаренка і Віктора Цимбала за те, що вони «не у той день» поклали квіти до пам‘ятника Кобзареві (взагалі, набір 1971-го «відзначився» чи не за всю історію факультету: зі 100 неофітів до урочистої церемонії вручення дипломів дісталися лише 77, враховуючи переведених «на заміну» із заочного та вечірнього відділень).
На Удаї.
Стосовно мене, то до дисидентського руху я не належав. Ба, навіть щиро вірив у те, що говорили наставники. Проте з хлопчачих літ (та й донині, незважаючи на вік та «забарвлення» влади!) не міг тримати губи стуленими, коли бачив, як кругле несуть, а квадратне – котять (як говорять у моєму рідному Пирятині про норовистих правдолюбців, був «з мухою в носі»). І уперто намагався довести, що навпаки – ефективніше. А ще – заповзято обстоював ідеали рівності, братерства, чесності, добра, справедливості. Парадокс, але саме за устремління втілювати в життя «принципи будівничого комунізму», прискіпливо дошукуватися здорового глузду мене в армії виключили з ВЛКСМ.
Упродовж усієї служби як «шукач правди» відчував на собі відвертий пресинг. Зрештою, у покарання перевели з едемської Одеської області на Урал (старшина, захлинаючись від власної значущості, яку ніяк не міг довести мені цілісінький рік нашого – завдяки військкомату! – знайомства, так прокоментував подію: «Будеш віднині розумувати там, де пайок скидають з гелікоптера, а до вітру ходять парами – один справляє велику потребу, а другий миттєво обрубує, щоб не примерзло»). Важко повірити, але у благословенному краю Бажова мене презирливими словами «О, писака прибыл!» (на попередньому місці служби я був постійним дописувачем газети Одеського військового округу «Защитник Родины») зустрів майор на прізвище Дуб.
Батьки-командири робили усе, аби погонна буденщина не здавалася солодкою: критична маса діб, проведених на гауптвахті, претендувала, мабуть, на всесоюзний рекорд, а з газети Уральського військового округу невдовзі отримав листа з відмовою у співпраці, оскільки «ви не є прикладом для інших у виконанні службового обов‘язку».
А ось подія, яка безпосередньо передувала виключенню з лав ВЛКСМ.
З авторського «Щоденника»:
«Ранок, 7 листопада 1970 р.
Усіх, вільних від служби, зібрали в Ленінській кімнаті – дивитися парад на Червоній площі, присвячений черговим роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції. Що стосується свята, то я проти нього нічого не маю. Але урочистості – за одним і тим же сценарієм – бачив неодноразово.
То ж спокійно залишаюся в розташуванні особового складу. Сержантові, який намагався залучити до колективного заходу, заявив, що маю намір написати листа рідним (начальство це заохочує). Безумовно, якби я був салагою, подібне навряд чи вдалося б. Проте без п’яти хвилин «дід» – корова священна, тож, озброївшись конвертом, папером і авторучкою, комфортно прилаштувався на ліжку біля тумбочки.
І, треба ж, незабаром в казармі з’являється черговий по гарнізону. Полковник та ще й – заступник командира не з чогось там, а політроботи. Перше запитання:
– Чому боєць перебуває в розташуванні, а не в Ленінській кімнаті?
Сержант і днювальний мнуться. Приходжу на допомогу (навіщо хлопців підставляти?):
– Товаришу полковнику, пишу листа батькам!
– Що, іншого часу не знайшов? Марш до Ленінської кімнати!
– Та я такий парад бачив безліч разів. Що зміниться, якщо ще раз подивлюся?!
– Головне не в тому, що ти його бачив, а в тому, що відірвався від колективу.
– Але ж нецікаво, товаришу полковнику! І користі – ніякої..
«Розмови в строю» старшому офіцерові починають набридати. Та й видно, як він подумки уже приміряє до свого галіфе генеральські лампаси:
– Встати! Струнко! Праве плече вперед, кроком руш до Ленінської кімнати!
І – навздогін:
– А якщо такий грамотний, можеш на екран не дивитися!
У голові миттєво визріває вибрик, хоча чудово розумію: він вийде боком. Бійці, до речі, теж добре знають: якщо мені потрапила віжка під хвіст – дам виставу. Всі з нетерпінням очікують подальшого розвитку подій: урочистий парад у Москві їм, відверто кажучи, теж – до одного місця.
Заходжу, крокую повз незайняті стільці і впритул – до телевізора. Публіка нічого не може второпати. Беру столика, на якому стоїть приймач ТВ, відсовую його від стіни. Повертаюся, хапаю вільного стільця і заношу його …за телевізор. Та з усіма можливими зручностями там умощуюся.
Тепер уявіть собі «картину маслом». Особовий склад батареї згуртовано витріщився в екран, а я навпроти них – в задню панель телевізора. Кімната заходиться глухим сміхом.
Миттєво влітають полковник, сержант і днювальний.
– Що тут відбувається?! – не своїм голосом волає політпрацівник.
І грізно обводить очима кімнату, аби виявити, з чого народ рве боки. Впивається поглядом у мене. Очі мало не мандрують на лоба:
– Що ви собі дозволяєте?!
– Нічого, – відповідаю голосом тургенівської панянки. – Адже ви самі дозволили не дивитися на екран. То яка у цьому випадку різниця, де я сиджу: перед ним чи позад?!
У тій Ленінській кімнаті. 1970 р.
…Виключення з лав ВЛКСМ стало першою архіпроблемою уже в університетських стінах, бо мав ставати на облік. А як?! Процедуру затягував, скільки міг. Посилаючись на те, що мої документи, коли повертався зі звитяжної служби, поцупили у потягові нехороші будівники комунізму. Аж ось одногрупник Олександр В. (у майбутньому – письменник), якого я не раз возив у гостини до батьків і вважав товаришем, на чергових зборах підлив лою до вогню:
– Ще треба розібратися! Може ніхто квитка у нього не крав, а він просто ніколи не належав до наших лав?!!
Дамоклів меч привів – пан чи пропав! – до Пирятинського райкому ЛКСМУ. І нині вдячний тодішньому його секретареві з ідеології пані Ляшенко (ім‘я, на жаль, забувся), якій розповів щиру правду. І землячка в той же день вручила мені …новенького комсомольського квитка з датою вступу в 1964 р. Зазначивши:
– У наших документах вказала правильну, себто сьогоднішню дату, і ти там – молодий свідомий робітник цегельного заводу. Покращуєш статистику соціального складу новачків.
Повернувшись до столиці і ставши, зрештою, на облік, перевів подих. Та, виявилося, ненадовго.
«Пособництво» африканським шпигунам
Новий, 1972 рік, відзначав у гуртожитку №4 на вулиці Ломоносова. Святкували дві доби з невеликими перервами – на сон. Склад гостей мінявся ледь не погодинно. Аж ось другого січня пригадав: назавтра у мене – день народження. І запросив залишки чесної компанії до Пирятина.
На цей момент проблем із вестибулярним апаратом не мали три пані і три джентльмени. Серед останніх – іменинник і два вихідці з Африки – такі собі Каміл та Девіс (це зараз на українських теренах темношкірі не дивина, а тоді…). Запрошення усі прийняли з щирим, хоча й не зовсім тверезим, захопленням.
Одягнувшись, рвонули на автовокзал, що на Московській площі. Квитки брали, природно, за студентськими документами (цей чинник згодом зіграв свою негативну роль) – за півціни. Завантажившись на дорогу пивом, покотили.
Гулянки (з гітарою – В. Марущак, я – справа) зазвичай розпочиналися так…
Пирятина дісталися у напівтемряві – взимку вечоріє рано. Міським автобусом під’їхали до центру. Й мерщій – до гастроному. І тут я почув позаду якийсь незрозумілий гомін. Озирнувся: за нами, вирячивши очі, йшов з десяток городян, котрі африканців зроду не бачили. Соромити їх, загострюючи ситуацію, не наважився. Вирішив: розсмокчиться. Земляки, зрештою, якщо з печі і впали, то далебі не вчора… Та, ба, не врахував, що темношкірого незначна частина пирятинців бачила виключно у кінофільмі «Максимко», а для переважної більшості чорна шкіра асоціювалася виключно з добродієм, прикрашеним рогами, хвостом і ратицями.
Виходимо. Під торговою точкою – уже пристойний натовп. Як же: безкоштовна новорічна вистава, такий собі провінційний цирк! Доки йшли до батьківської оселі, кількість «глядачів» невпинно зростала. До хвіртки дісталися у супроводі мало не першотравневої, незважаючи на сніг, демонстрації.
Як два дні поспіль колобродили, як ходили хатами, як смоктали сивий самогон («вихилимо чарку – де там кухоль?») – це все зрозуміло. Загалом, відмінно погулявши, повернулися до столиці.
…а закінчувалися так (зліва – я, справа – Антон Щегельський, в центрі – історичка Валя).
Наступного дня наша група зібралася на передекзаменаційну консультацію. До мене підійшла методист Неля Петрівна і таємниче прошепотіла на вухо:
– Зайди до аудиторії (номера не пам‘ятаю – М.С.).
– Навіщо?
– Там на тебе чекають!
Переступаю порога. Бачу двох добродіїв. Запрошують сісти. Не відрекомендувавшись, починають душевну бесіду «про життя» . Я нічого не второпаю. Однак розмову ґречно підтримую.
Між «Як навчання?» і «Чи подобається в університеті?» (хотів би я подивитися на дурня, якому б це не подобалося?!) звучить:
– А як провели новоріччя?
Відверто не святкова музика…
– Спасибі, – говорю, – нормально. А ви?
– Нам не пощастило, перебували на службі, – відповідає один з співрозмовників. – Ви ж, наскільки відомо, відвідували батьків?
– Так! – Мій запал дещо згасає. Перспектива не з приємних: з третьої спроби потрапити до університету, розв‘язати проблему з комсомольським квитком і пропасти ні за цапову душу!
– Один чи з друзями?
– З друзями.
– А не можна дізнатися, хто ці друзі?
Що залишалося робити? Називаю прізвища студенток (все одно «вони» їх вже знають). І додаю:
– …І два африканці.
– Саме вони нас і цікавлять, – пожвавлюються співбесідники. – Як їхні прізвища?
– Не знаю, – зізнаюся щиро.
– А на фото впізнали б?
– Мабуть…
Один мерщій дістає з портфеля два альбоми з кольоровими (на той час – рідкість!) фото і подає:
– Шукай!
У результаті копіткої праці знаходжу портрети Каміла і Девіса.
– Так ми і думали! – звучить задумливе.
– Що саме? – цікавлюся.
– Рік тому ось цього, – тицяє пальцем у Каміла, – зняли з потяга в Житомирській області. І де б – думаєте? Неподалік від військового секретного об’єкту. А в Пирятині дислокується танковий полк Чапаєвської дивізії, що є не лише армійською, а й державною таємницею. Метикуєш?!
Я, само собою, «метикую» – здається, навіть гаряча пара з вух струменить! І настрою це не додає. Одногрупники готуються до зимової сесії, а мене тут уже майже звинуватили у шпигунстві. Чи, щонайменше, в пособництві іноземним лицарям плаща і запоясника. Душу гріє одне: ті – не американські чи німецькі, то може матиму бодай якесь послаблення.
– Вам відомо, – перериває роздуми активніший з «розробників», – що іноземцям далі ніж на 50 кілометрів від Києва виїжджати заборонено?
– Уперше чую! – не брешу я.
І – про всяк випадок (уже і сам не розумію, щиро чи не зовсім) – додаю:
– Та якби я знав…
Аж ось мене нарешті відпускають. Суворо попередивши, аби нікому ні слова про зустріч, яка щойно відбулася, не заїкався, а то сам заїкою стану (обіцянку я того ж вечора порушив).
Мокрий дощу не боїться: тож на прощання, трохи оговтавшись і набравшись сміливості, запитую:
– А як ви дізналися, що я їздив з компанією до Пирятина? Хтось із свідомих сусідів заявив?
Почую відповідь чи ні?
– Які сусіди?! На пирятинській автостанції вас уже зустрічав наш місцевий співробітник!
Отакої!
– На авто…станції? Як це?! Адже задум у нас виник спонтанно…
На автостанції нас зустрічав представник КДБ. 1972 р.
«Сірі піджачини» перезирнулися. А потім:
– А ви проїзні документи купували за студентськими квитками?
– Атож! Як же інакше? Не багатії…
– Більше у подібні халепи не потрапляй!
Знадобилося декілька хвилин, аби я допетрав: усі касири на автостанціях – «шістки» КДБ.
Бунт, якого не було
Не встиг ущухнути поголос щодо моєї причетності до спроби «продажу» Батьківщини, як виникла нова колізія. Цього разу – з завідувачем кафедрою фізкультури. Зазначу: на заняття я не ходив, бо знав: будь-який норматив без найменшої підготовки складу на «Відмінно». Виявилося: університетові потрібні не фізично загартовані студенти, а слухняні. Ти можеш бути глевким бовтюком, але якщо у журналі присутні «галочки» про добросовісні відвідини – залік гарантовано. Себто задохлик, котрий справно ходить на заняття, вважається фізично розвиненим. А я, хто без всяких тренувань може завідуючого кафедрою на вербу, аби пошукав там груш, закинути, – драглистий мамула.
Намагання безпосередньо на стадіоні довести свою спортивну форму ні до чого не привели. І я з трьома п’ятірками, четвіркою та «хвостом» з фізкультури потрапляю до когорти невстигаючих. Мене фотографують для сатиричного куточка стінної газети, шпетять на зборах – групи і курсу, не призначають стипендії. І дивляться, особливо активісти, як на випадкову людину на ТАКОМУ факультеті.
А тут знову – неприємності. Уже з професором кафедри історії літератури і журналістики Василем Єлізаровичем Прожогіним, який надзвичайно полюбляв нам «заганяти їжака під череп» (улюблений вислів). І саме його призначили куратором 4-ї групи, до складу якої я входив. Уперше з‘явившись, він урочисто-піднесеним тоном запропонував, не гаючись, викликати на соціалістичне змагання третю групу. І перемогти її, прочитавши усього (!) Бальзака. Причому по ходу змагання ми мали звітувати один одному, переповідаючи прочитане.
Дев‘яносто томів «Людської комедії» – це, справді, не жарт. Але якщо навіть геть облишити навчання і щотижня долати по фоліанту, сумнівне з багатьох точок зору «змагання» забере без малого два роки. Що я куратору і кажу. Додавши: мене, мовляв, не вражає значна кількість бальзаківських романів і для загального розвитку хотілося б почитати ще когось. Знайшовся й однодумець – Анатолій Шилошій:
– А я збираюся студіювати Шопенгауера…
– Це бунт! Один, бачте, не любить Бальзака, а другий на партійному факультеті хоче вивчати реакційного філософа! Що це за група?!! Треба розібратися…
На поліграфкомбінаті: зліва направо – Юрій Євтушик, Володимир Рубчак, Микола Сухомозський, Анатолій Шилошій.
Довелося нам з Анатолієм (додалося ще кілька одногрупників, проте з менш жахливими ідеологічними «діагнозами» як, наприклад, Світлана Нікітенко: її завзято критикували за те, що під час шефського виїзду до колгоспу, перебирала картоплю лише однією рукою) грати роль цапів-відбувайлів на чергових позапланових зборах.
Далі – пошук логіки і справедливості, а з точки зору факультетського керівництва, конфлікт – на військовій кафедрі. Питання постало руба: або я прошу вибачення у майора Жукова, або мене відраховують з «воєнки», що автоматично спричиняє виключення з університету. Неймовірно, але факт: ця проблема потрапила під каток іншої – тож плазувати перед солдафоном не довелося.
…Грудень 1973-го. Остання пара. До аудиторії хтось із штатних активістів (здається, Анатолій Терещенко) заносить теку анкет обласної комсомольської газети «Молода гвардія». Роздає, настійливо прохаючи, виявивши громадянську свідомість, після дзвінка повернути їх заповненими.
На останній парті сидимо утрьох: я, уже згадуваний «шопенгаурівець» Анатолій Шилошій і Антон Щегельський. Вирішуємо заповнити одну анкету на трьох. А оскільки тупі стандартні опитування за два з половиною роки доволі обридли, плануємо ошелешити любителів чужих думок (ходили настійливі чутки, що складалися анкети, а потім і уважно читалися, незмінно за участі «соціологів» із спецслужб). Тож у сатирично-гротескній формі знущаємося над ідеологічними наглядачами, і, наприклад, на запитання «Яка стаття у нашій газеті за минулий рік вам найбільше сподобалася?» видаємо на-гора «Зґвалтування гермафродита групою педерастів». І в подібному дусі – далі. А щоб наш сарказм належним чином оцінили товариші, заповнену анкету пускаємо мандрувати рядами. Нагодився дзвінок, який сповіщав про кінець занять, – і всі роз‘їхалися.
Усі, окрім, як виявилося, одного – того, хто догідливо відніс нашу «творчість» своїм проводирям (офіційна версія, буцімто зіжмаканий папірець до деканату зі сльозами на очах принесла вранці прибиральниця, не витримує ніякої критики, бо, хоча ми навчалися з 14.00, секретаря парторганізації курсу, партгрупоргів, комсоргів, а також старостів курсу і груп викликали до вишу уже на 9.00). Та й де ви бачили прибиральниць, котрі розгортають і читають кожний зім’ятий папірець та ще – у навчальному закладі?!
І почалося!!!
…Аби позбавитися нас, неслухів, використали апробований хід конем: ставили двійки на кожному екзамені, готуючи до виключення за неуспішність. Вовчий квиток плюс обов‘язкова тоді при працевлаштуванні характеристика – а якою вона була б, не складно уявити! – фактично ставили хрест на майбутньому (той же Володимир Цимбал, непересічний, як на мене, поет, упродовж усього життя – будівельник).
Намагаючись уникнути розправи, нишком поїхав до Львівського університету – з надією терміново туди перевестися. У тамтешньому деканаті пояснили, що мені, сіроманцю, не пощастило – зовсім недавно вийшов союзний циркуляр про надання студентам можливості переходити з одного вишу до іншого виключно під час літніх вакацій.
Цікаво, що дехто з однокурсників почав вітатися зі мною здаля, а іноді й взагалі – «не помічати».
З авторського «Щоденника»:
«Січень 1974 р.
Іспит з російської мови. Розумію, що «завалять», проте іду. І ба: вельми пристойно відповідаю – навіть на два додаткові запитання. Молоденька і новенька Лариса Шахова несподівано промовляє:
– Ви, будь ласка, усі тихенько посидьте, а я за кілька хвилин повернуся!
Вельми здивовані студенти заходяться активно списувати.
Викладачка, повертається, і знову ставить мені додаткове запитання. Дивина: я і на нього знаю відповідь.
Далі – повне дежавю: Шахова, перепросивши, знову залишає аудиторію, щоб незабаром повернутися. Розкриває залікову книжку. Завмираю: невже буде оцінка? І чую:
– У вас тут – суцільні п’ятірки, лише кілька четвірок. Не хочу псувати такий документ трійкою!
- Псуйте – я згоден!
Мені мовчки тицяють залікову:
– Після канікул з’явитеся на перескладання…
Залишивши, не солоно хлебтавши, аудиторію, прямую до «групи підтримки».
– Що?! – очима запитує дружина Надія Аврамчук, з якою побралися у вузі.
– Мов фанера над Парижем!
Починаємо бурхливо обговорювати загадкову біганину викладачки. Виявляється, та відвідувала деканат. Раптом дружина штовхає мене в бік:
– Тебе кличуть!
Обертаюся. На сходинках – Лариса Шахова. Підходжу.
– Вибачте, будь ласка, – чую геть несподіване. – Ви предмет знали. Але я інакше вчинити не могла. Ще раз пробачте!
Розгублено міркую: викладач-початківець, розкривши своїм вибаченням (вчинок!) секрет адміністративного Полішинеля, ризикнула власною кар’єрою.
Маю шукати роботу, тож пишу до декількох редакцій, не дуже сподіваючись на позитивну відповідь (хто ризикне взяти без п’яти хвилин вигнанця «партійного» факультету?)
Несподівана підтримка
– Що носом підлогою ковзаєш?! – зупинив мене посеред університетського коридору доцент кафедри історії літератури, на той час – секретар парторганізації факультету Анатолій Григорович Погрібний (пізніше з‘ясується випадковий збіг – обидва ми народилися в той самий день і місяць, щоправда з різницею у 8 років). – І не дмися, мов шкураток на вогні.
Моєму здивуванню не було меж: в нашій групі він занять не вів, тож, окрім традиційного «Добридень», ніяких стосунків ми не мали.
– Та…, – вихнув я непевно правицею, очікуючи чергового «виховного моменту».
– Нумо, завітаємо на кафедру! – здивував удруге поспіль.
Зайшли – та була поруч. І почали розмовляти. Точніше, левову частку часу (рандеву затягнулося хвилин на сорок!) говорив я. Переповів усе (крім випадку з комсомолом), що виклав вище. І настійливо допитувався: чому так не тямовито в університеті організована безліч речей? Що за смертельний гріх – читати того автора, який подобається? Чому у юнаків попередньо не цікавляться, хочуть вони відвідувати військову кафедру чи ні? Чому, зрештою, програма там однаковісінька як для тих, хто уже відслужив і навіть має офіцерське звання, так і для учорашніх школярів? За якою логікою з навчального закладу відраховують за букет квітів, покладених до пам‘ятника національному генієві, чи за у жанрі гротеску заповнену анкету? І чому роблять це не відкрито, а шляхом інтриг, виставляючи небораків бовдурами?
– Усе зрозумів, – підвів риску Анатолій Григорович (звичайно, він був у курсі «справи», хіба що не знав якихось, не обов‘язково красномовних, деталей). – А тепер кажи, який варіант розвитку подій у цій ситуації вважаєш найприйнятнішим?
– Хіба у мене залишаються варіанти?
– Треба спробувати!
– Отримати освіту… Бодай заочно, – озвучив потаємну думку останніх тижнів.
– А що?! Іноді поміняти чоботи на личаки – вигідно, а голому у степу і хрущ – м‘ясо, – підвівся Погрібний. – Зачекай! Повернуся хвилин за п‘ять.
Я вкотре розгубився.
Не за п‘ять хвилин, а майже за півгодини повернувся. Мовчки продефілював до столу, узяв ручку і папір. Подав:
– Щойно з Дмитром Михайловичем (деканом Прилюком – М.С.) мав вельми непросту розмову. Пиши заяву про перехід за власним бажанням на заочне відділення!
Не знаю, коли радість моя була шаленішою: у день, коли отримав студентський квиток, чи коли писав цю заяву. І все міркував: навіщо Анатолію Григоровичу ставати на захист «неблагонадійника», втручатися у справу, яка наробила стільки галасу і перебуває «на контролі»? Особливо, якщо врахувати, наскільки сильно це могло зашкодити його власному науково-педагогічному майбуттю.
Майже чверть століття потому матиму тривалу розмову з однокурсником Віталієм Довгичем, який 1981 року став викладачем рідного факультету, унаслідок чого був ґрунтовно обізнаний не лише з фасадними, а й залаштунковими таємницями альма-матер. Не обминули, звісно, й «епопеї-1974». Віталій Андрійович підняв завісу над згаданим вище рандеву А. Погрібного з Д. Прилюком. Дискусія – цілком передбачувано – точилася навколо тези останнього про те, що у даному випадку ні про яке переведення на заочну форму навчання мови бути не може. Бронебійний «набій»-аргумент звучав так: «Що ти вчиш старого кота гопки? Я нещодавно мав чергового прочухана від Михайла Уляновича (ректора Білого – М. С.), так він наостанок прямо мені сказонув: «Ви перетворили заочне відділення на штрафний батальйон, що неприпустимо».
Інших тонкощів дискусії Віталій Довгич не знав, проте факт залишається фактом: автор цих рядків завдяки зусиллям доцента Погрібного чи не останнім таки потрапив до журналістського «штрафбату».
Неправильні дипломні
Я (справа) – товаришу Анатолію Згерському: “Прорвемося» (його Голгофа – попереду: не дадуть захистити дипломну про Нестора Махна).
Тему дипломної порадив викладач історії української журналістики Василь Васильович Яременко:
– Досліди газету «Хлібороб» – вона під час першої російської революції виходила у Лубнах!
Чом би й ні?! Направляю відповідний запит. І
отримую «багатозначну» відповідь. Ось вона:
«Громадянину Сухомозському Миколі Михайловичу
Полтавська обл., с.м.т. Чорнухи,
Редакція радіомовлення
Полтавський облдержархів повідомляє, що в брошурі П. Х. Білого «Лубни. Історико-краєзнавчий нарис» (Харків, «Прапор», 1971, стор. 26) є відомості про газету «Хлібороб», яка видавалася наприкінці 1905 р. українською мовою раз на тиждень. Редактором її був один з керівників Лубенської організації Української соціал-демократичної робітничої партії (дрібнобуржуазна націоналістична партія) ліберальний поміщик Микола Шемет. Вийшло кілька примірників газети.
На нашу думку, для дипломної роботи вам не слід брати газету «Хлібороб» в той час, коли ви гарне дослідження можете зробити по обласній або навіть районній газеті, взявши будь-який період за післявоєнні роки. Наприклад, висвітлити одне з питань: відродження народного господарства в післявоєнний період; розвиток сільського господарства; інтернаціональні зв’язки, історія рідного краю на сторінках газети або інше.
Директор Н. Х. Пайдем
Начальник відділу використання
та публікації документів В. Н. Жук».
По суті, це не лише завуальована заборона торкатися вищезазначеної теми, в й натяк на дрібнобуржуазний націоналізм нехай і заочника, але все ж партійного факультету!
Як бути? Час спливав, а у мене навіть тема не затверджена. І знову – дивний (чи пророчий?) збіг обставин. Іду тим же коридором жовтого корпусу. Назустріч поспішає А. Погрібний. Щиро вітаємося. Анатолій Григорович цікавиться справами. Розповідаю, демонструючи «вбивчу» відповідь з облдержархіву.
– А чому б тобі не взятися за роботу з літератури?
Торопію:
– Та якось… ніколи… на думку не спадало…
І знову, як і два роки тому:
– Зазирнемо на кафедру!
Через півгодини я залишав кабінет, маючи тему дипломної «Образ людини праці в сучасній українській прозі» і втішні напутні слова її керівника. Відразу, адже час згаяно, впритул беруся за роботу.
З авторського «Щоденника»
«Лютий 1976 р.
У передмові до виробничого роману В. Маняка «І зійшов день» є таке речення: «В книзі йдеться про глибоке і щире кохання начальника шахти Олексія Грибуна до художниці Лариси». Не поспішайте, читачу! Написане вас тільки дезорієнтує. Бо якраз глибини і щирості у стосунках головних героїв і не відчуваєш. Такий собі блідий відбиток справжніх почуттів, діалоги заводних фігур, а не живих людей. А рівень! Особливо, коли врахувати, що герой полюбляє «копирсатися в історичному фактажі», знається на «Іпатіївському літописі», а духовним порадником у нього виступає Спіноза.
Ось один – із найвдаліших:
«– Я хочу дізнатися, як дух часу (?!) проникає в пори людського тіла.
– То вас цікавлять люди чи час?
– І люди, і час.
– Вас цікавлять люди і час? Справді, не можна відокремлювати людей від часу…»
Оце так вміння накручувати рядки: у п’яти реченнях п’ять разів ужити слово «час» у різних відмінках та стільки ж – похідних від слова «людина» .
Над якими лишень проблемами не ламають голови директор шахти і художниця. Це і «відносність (?!) світу», і «внутрішній бунт людської особистості», і «раціоналістичність інженерної психології», і… А як вам, шановний читачу, втеча в химерний світ «невагомості»? Не менш, даруйте на слові, пришелепуваті й інші діалоги.
Березень 1976 р.
Ще один «шедевр»! Цього разу повість І. Дячка «Жива основа». Фабула опусу наступна. Хиріє суконна фабрика. Ось-ось збанкрутує. Але на щастя сюди за розподілом приїздить випускниця технікуму Інна Зоріна – такий собі Ломоносов текстильної промисловості.
У перші ж відвідини цеху всім героїням героїня мимохіть зазначає, що «сельфактори застаріли і їх треба замінити». Ще через хвилину доводить: вихід рівниці на апаратах можна збільшити, всупереч твердженням конструкторів про неможливість цього. Трішечки пізніше виявиться, що визначенням розміру хустин на «суконці» проводять ще дідівським способом» (а Інна цілком випадково у технікумі працювала над проблемою автоматизації саме цієї операції). Далі – більше. Дівчина пропонує значно економнішу технологію виготовлення рівниці, підвищення швидкості машин, нові рецепти емульсії.
Залишається додати: усі ці пропозиції миттєво втілюються в життя, і фабрика, яка дихала на ладан, починає виконувати і перевиконувати плани.
А що ж Ломоносов у спідниці? Вона встигає обговорити з подругою новий фільм, допомогти підшефному колгоспу, налагодити культурно-масову роботу, відкрити на підприємстві книжковий кіоск без продавця, розробити креслення для підйомника, активно друкуватися в районній газеті.
І це, даруйте, література?! Ні, швидше класичний зразок, посібник, як писати не треба. Чи розуміли це ті, хто благословив, з дозволу сказати, книгу до друку?
Ледь не забув: І. Дячко поставив за мету докопатися, яка вона – душа. Чітких даних, по всьому, отримати не вдалося, отож автор філософськи сповіщає, що вона – тонка. Щоправда, наскільки саме, – не пише. Видно, не встиг виміряти.
Березень 1976 р.
«Бережанські портрети» Є. Гуцала. Не живі персонажі, а якісь бліді тіні, дії розтягнуті до неможливості, одні роздуми нагромаджуються на інші, зрештою геть обридаючи. «Портрети» страждають описовістю, нудним переліком життєвих епізодів, оздобленим словесними гарнотами, а іноді – навіть манірністю стилю.
Відчувається, Євгенове серце не лежить до виробничої тематики. То навіщо себе силувати? Це золото і в багні блищатиме, а тьмяне за жодних умов не засяє. Залишається лише поспівчувати авторам, у котрих душа органічно не уживається з поняттям «серпа і молота» в літературі!
Квітень 1976 р.
Читаєш книги і бачиш: щось негаразд з літературними портретами зодчих щасливого майбутнього. Героїв нічого, крім роботи і виконання соціалістичних зобов’язань, не цікавить. Про це вони думають дорогою до цеху (ферми), на зворотному шляху і навіть увечері – мало не до третіх півнів. Та ще – в більшості випадків – кожен заочно навчається. З єдиною метою – ще на більший відсоток перевиконувати зобов‘язання.
Так і кортить гукнути: письменники, схаменіться! Стримайте ваш запал! Це ж бездушні механізми, а не люди. Чому вони відірвані від навколишнього світу? Де емоції і почуття? І ще: написаному ніхто не вірить. Подекуди навіть самі герої.
Травень 1976 р.
Ґвалтую черговий виробничий роман. А зрозуміти до пуття нічого не можу. Шлакобетон, а не література, або я французький дофін!
Травень 1976 р.
З виробничою тематикою – просто лихо! Персонажі: ЛИХОбор – у однойменному романі В. Собка; ЛИХОлата – в «Бережанських портретах» Є. Гуцала; ЛИХОлатенко – в «Горлиці з яблуневого саду» О. Моторного.
Червень 1976 р.
Свій роман Ю. Бедзик назвав «Блакить». Здавалося б, переплутати тут щось важко. Але не нашим перекладачам-мудрагелям! У видавництві «Дніпро» (1974 р.) книга вийшла під назвою «Синева». Ще в одному – «Голубизна» . А в статті «Вечный зов времени» («Литературная газета», 24 березня 1976 р.) критик М. Логвиненко по-своєму трактує назву твору – «Лазурь».
Нічне пограбування сейфу
У Чорнухах орендували крихітну комірку в хатинці-мазанці і відразу стикнулися з проблемою обігріву. Щоправда, дружині, як сільському вчителеві, брикет виділили безкоштовно. Проте його потрібно чимось розпалювати. З дровами ж – ще та притичина. Щодня після роботи блукаємо селищем з надією знайти бодай тріску. Уже знаємо «найгрибніші» місця – задвірки магазинів, куди нерідко викидають зламану тару.
Якось з‘явився мій батько з картонною коробкою в руках – привіз гостинці. Проте ми навіть передбачити не могли які. Ними виявилися акуратно напиляні полінця.
Якось редактор місцевої районної газети «Нова праця» попросив змотатися на найближчий колгоспний тваринний двір і зробити звідти матеріал.
Поїхав. Ось ферма. Знайомлюся з людьми. Веду розмову. Занотовую. І йду до другої ферми, яка розташована поруч.
На дверях – доярка:
– Що, спочатку у ТИХ побували? Уже наслухалися?!
– Уявляю, що вони вам наговорили, – підключається до розмови інша.
«Оце там матеріал пливе до рук! – радію я. – Проблемний».
В ході бесіди з‘ясовую причини нездорових стосунків двох колективів одного колгоспу. Повертаюся, уночі готую матеріал – безперечно, окрасу номера. Уранці в передчутті заслужених добрих слів здаю редакторові. І отримую по довбешці. Мовляв, слабкий я професіонал: замість того, щоб написати, як люди перевиконують плани надоїв, я копирсаюся в брудній білизні. Коротше, підвів редакцію: матеріал забраковано, а ставити нічого.
Під кінець розмови посварилися. На жаль, вагові категорії різні: я – приїжджий молодий студент-недоук, він – місцевий шанований редактор. У подальшому наші стосунки все глибше заходили у глухий кут. Дійшло до того, що мені заборонили у радіопередачах посилатися на інформацію з районки. І прискіпливо за цим слідкували. Не бентежило навіть те, що в ефір я виходжу о 6-й ранку.
Від рядових працівників дізнаюся: керівництво вважає, що я «багато на себе беру».
…Готову дипломну друкувати вирішили удома – грошей, аби комусь заплатити, не мали. Виникла, щоправда, заковика: де взяти друкарську машинку? На редакцію розраховувати не доводилося…
І тут поталанило: брати службову портативну «Москву» на вихідні дозволила хороша знайома (на превеликий жаль, ім‘я і прізвище не пригадую – М.С.), яка працювала секретарем керівника невеликої районної організації.
Втілювали в життя задумане за такою схемою: в кінці робочого дня у п’ятницю дівчина в обумовленому місці залишала ключ від офісу. Ми чекали темряви, щоб ніхто не угледів, йшли і забирали інструмент. А рано уранці у понеділок доставляли «Москву» назад, заразом залишаючи і ключі.
Упродовж місяця подібну операцію здійснювали чотири рази, вихідними друкуючи дипломну удвох без перерви. І ось…
Зранку у понеділок, ще затемна, віднесли машинку на місце. Прийшли додому, прилягли подрімати. А у вісім тридцять рушили на роботу. Перше, що я дізнався, з’явившись до редакції, прозвучало сенсаційно: цієї ночі в селищі ведмежатники узяли сейф. За інформацією старожилів, подібного Чорнухи не знали з часів громадянської війни!
– А де? – цікавлюся.
У відповідь лунає назва організації, в яку ми декілька годин тому віднесли «Москву».
Відчуваю, як волосся на голові починає поволі ворушитися. Під слушним приводом виходжу на вулицю і міцно замислююся. Це що ж виходить?
По-перше, просто чудасія, що ми не зіткнулися з грабіжниками. Адже ночі влітку короткі, напевно, були усі ми там приблизно в один час. Ось тільки хто першим – зловмисники чи ми? Лампочку ми не вмикали, тож і не бачили: зламаний сейф чи ще ні.
По-друге, на місці злочину, напевно, знайдуть відбитки наших пальців. Принаймні, на дверях. Ну, і, природно, на машинці. Як довести, що ніяких грошей ми не брали?!
І, по-третє, чи повірить в нашу невинність сама знайома, котра довірила ключ від приміщення? Та й, взагалі, як поводитися в піковій ситуації?
Повернувшись до редакції, передзвонив дружині і знайомій. З останньою, яка, як зрозумів з її голосу, перебувала в стані прострації, домовився про негайну зустріч (міліціонери з офісу уже пішли).
Зустріч здорово заспокоїла. Виявилось, що двері в приміщення зламані, так що, принаймні, знайома, знаючи, що у нас були ключі, навіть думки не допускала про те, що у випускників КДУ може бути писок в пушку.
А як бути з тим, що ми з дружиною ночами регулярно відвідували контору? Вирішили мовчати. Воно й зрозуміло: знайома не бажала втрачати роботу, а нам, чужим в селищі, підозріла слава була ні до чого. Якщо ж з відбитками пальців влипнемо, то тоді розкажемо правду.
На наше щастя, заїжджого злодія – він був один! – вже на другий день затримали.
«Правилами не передбачено»
Зустріч через багато десятиліть: останній ряд (справа наліво) – Антон Щегельський, Віктор Цимбал, Микола Сухомозський, його дружина Надія Аврамчук, Ніна Натолочна, Микола Хрієнко; другий ряд – Людмила Чуваленко, Наталія Хілько, Анатолій Мазур, Надія Соломієнко, Тамара Людна; перший ряд – Віра Кесарійська, Віталій Довгич + гість.
Коли прибув на захист, Анатолій Григорович Погрібний простяг стандартного аркуша:
– Правилами подібне не передбачено. Але я їх порушив і написав на твою дипломну, за яку глибоко вдячний, відгук. Він не відіграє ніякої ролі на захисті: для цього існують офіційні рецензенти. Проте не написати я не міг.
Вийшовши, здивовано читаю: «Дипломна робота т. Сухомозського може бути оцінена дуже високо. Головна її перевага – ВЛАСНА думка автора – свіжа, нешаблонна, досить глибока. Це те, чого ми шукаємо в усіх дипломних роботах, але знаходимо не завжди. Приваблює й те, що робота задумана і виконана в значній мірі – капітально. Автор прагне, скажімо, бачити перед собою увесь літературний процес, і орієнтується він у ньому непогано. Приємне враження справляє те, що для аналізу дипломник відібрав значну кількість творів.
Отже, це дослідження – цілком самостійне, ґрунтовно виконане. Автор виявляє тут досить високий рівень науково-теоретичної і професійної підготовки».
Отакий гусарський вистороп! І задля кого?! Заблукалого у трьох (свобода, рівність, братерство) соснах «штрафбатівця»…
Анатолій Григорович не помилився: на його «душевне поривання» ніякої уваги не звернули. Та й хто б це зробив? Професор В. Прожогін, який очолював державну комісію? Чи офіційний рецензент, директор Інституту літератури АН УРСР академік М. Шамота, котрий навіть не спромігся з‘явитися на захист, обмежившись надісланим заздалегідь письмовим висновком?! Однак на «добре» роботу все ж оцінили.
Для мене ж стократ дорожчими були щирі слова А. Погрібного!
У чужу сторонку
Отримавши стражденного диплома, дійшов висновку: з таким «послужним списком» і під таким «ковпаком» талану у рідних краях шукати годі. Тож, уважно вивчивши рубрику «Вакансії» союзного професійного видання «Журналист», звернувся з проханням прихистити відразу до чотирьох ЗМІ. Обрав обласні газети м. Куляба Таджикистану, м. Пржевальська Киргизії, м. Красноводська Туркменії та міську газету «Вогні Арктики» на льодяному мисі Шмідта. І, о диво, – звідусіль надійшли запрошення!
Обрали «ворота в Середню Азію» – м. Красноводськ (нині – м. Туркменбаші).
Завітавши на кафедру історії літератури і міцно потиснувши руку Анатолію Григоровичу (певний час ми навіть листувалися), рушили у далекий путь, не уявляючи, яким звивистим він виявиться: упродовж майже двох десятиліть гарували в Туркменії, Узбекистані, на Уралі, Крайній Півночі.
Матеріал подано майже в авторській редакції – Іван Забіяка.
Коментарі закриті.