Ткаченко (Натолочна) Ніна Яківна
Народилася 3 грудня 1953 року в селі Лісничому Бершадського району на Вінниччині. В селянській хаті почалась її життєва дорога і доля.
«Ти призабулось, та ще кличеш,
моє село, моє Лісниче,
де вже ні двору, ні кола,
де я щасливою була».
Так щемливо через розлуки напише Ніна Ткаченко (Натолочна) про рідний куточок.
Далеко за небокраєм лишилось дитинство, а в ньому – перший вірш, з яким, шестикласницею, дебютувала в районній газеті. Коли ж підійшов до кінця восьмий шкільний рік, Ніна вже відчула смак художнього слова і шукала стежку до журналістики.
Освіта
За середньою освітою подалась у райцентр, і, закінчивши Бершадську СШ № 1, у 1971-му успішно склала вступні екзамени до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. У студентській аудиторії з’явилась не тільки з окремими газетними публікаціями, а й з рукописом поетичної збірки «Душа висвічує зорі». Щоправда, святкувати її вихід у світ випаде на Чернігівщині, в Прилуках, куди за направленням Ніна Ткаченко приїде на роботу – разом з чоловіком-однокурсником (Ткаченко Микола) та маленькою донечкою. Тут, на берегах Удаю, народиться ще одна донька, а невдовзі й нові книги: «Пізнє причастя», «На околицях літа», «Освідчення синього вітру», «Спалах», «Космея».
Трудова діяльність
У Прилуках (Чернігівщина) Ніна Яківна впродовж трьох десятиліть очолювала міськрайонне радіомовлення, надійно вписавшись в літературний процес поліського краю.
Вона – лауреат обласної журналістської премії імені Василя Блакитного та лауреат літературно-мистецьких премій імені Любові Забашти, Михайла Коцюбинського, Леоніда Глібова.
Автор поетичних збірок: “Душа висвічує зорі” (1995), “Пізнє причастя” (2000), «На околицях літа» (2003), «Освідчення синього вітру» (2003), «Спалах» ((2008), «Космея» (2013), спільна з чоловіком і донькою “Сонце сходить для тебе” (2013).
Член Національної спілки журналістів України.
Член Національної спілки письменників України (з 2000). Членами цієї творчої організації стали також чоловік Микола Ткаченко (Чорновус) – на жаль, уже покійний – і молодша донька Олеся Білоцвіт.
Джерело
Українські засоби масової інформації. “Редактор-2001”. Київ, 2001.
Поетична добірка
***
Слова, як світ, недосконалі,
А я – розквітла.
Це – спрага чистої печалі,
Це – простір світла.
Його не можна розгнівити,
Ні заперечить.
Він розправля небесні віти,
Неначе плечі.
І я, утішена промінням,
Фронти згортаю.
За мною цілі покоління
Свічад шукають.
13.06.2003 р.
***
«Все так і не так…»
Дмитро Павличко
Все так у світі і не так –
Ми не дотягнемось до суті,
Жорстокістю земною скуті,
Сльозу ковтаєм, як первак.
Все так у світі і не так:
Вода – униз, вогонь – угору,
Послухайте мене, бадьору,
Щоб зрозуміти переляк.
Все так у світі і не так,
Але душа зриває пута:
Летить роздягнена й роззута
На вічності болючий знак.
… Все так у світі і не так!
24.08.2006р.
***
Старе й нове, колишнє і сучасне…
Душа ж самотня, як осінній схлип.
Що жевріло у ній – потроху гасне
Й ховає очі між промоклих лип.
Безстрашні храми підпирають небо.
Як втримати його, ніхто не зна.
Шукаємо стежки-шляхи до себе
Й спустошені торкаємося дна.
А світ пливе у голубій безодні,
Не вірячи в приреченість свою.
Почуй мене, бо я ще є сьогодні,
Ще на краєчку радості стою!
23.09.2008 р.
ІСТИНА
Я ще не ніч, та вже й не день.
Напівкнягиня, напівчернь.
Я разом – свято і печаль,
Я – погляд неба в сиву даль,
Спекотне літо і зима,
Я балакуча, бо … німа.
Я – тиша і розлогий грім,
Що вміє бути нічиїм.
Я – прірва і громаддя скель,
Я – всепрощення і дуель.
Я – цвіт бузку і плач верби,
Я – радість в затінку журби.
03.12.2001 р.
***
Будні роблять людей буденними.
Ліна Костенко
За подіями техногенними
Не встигаємо стати щасливими.
Будні роблять людей буденними,
А невдачі злими і мстивими.
Уже й Бога з душі виселяємо –
Щось у мізках таки перемкнулося.
Ні держави, ні долі не маємо:
Україну продали – не зчулися.
За Чорнобилем й Фукусімою
Солнце сходити розучилося.
А за мрією нездійснимою
Ще учора побігти хотілося.
12.04.2011р.
***
Моє щастя – осінньо-голе
Врівноважити хоче болем
Суєтливу безпутність світу,
Аби вивести на орбіту
Нове сонце в проміннях Слова.
Україно, ти не готова
Ні почути, ні зрозуміти?
Але ж виростуть твої діти
І підуть своїми стежками,
І забудуть, що йдуть від мами…
А на іншім кінці планети
Схаменуться колись: о, де ти?
І захочуть тебе впізнати,
І Дніпро твоє, і Карпати.
Почнуть пошуки генетичні
По прямій та ще й по дотичній.
Тільки марні вони, бо пізні –
Вже ні слова твого, ні пісні…
Україно моя бідолашна,
Ну признайся – тобі не страшно?!
24.03.2011р.
***
За обривками зниклого сну –
Ранку сніжно-густа пелена.
Така тиха і біла вона,
Що себе я у ній не збагну.
Ще чіпляюсь за пасма нічні,
Ще доточую ними думки.
Та вривається промінь стрімкий –
Салютує майбутній весні.
12.02.2000 р.
***
Щось таке неймовірно весняне
І святкове, і незбагненне
У розчулене серце гляне –
Та й не схоче піти від мене.
Щось таке неможливе й жадане –
Без гріха, покаяння, спокути –
Серед буднів обвальних застане
Та й не схоче мене минути.
Щось таке невідступне й незнане,
Необачно сміливе й пророче,
Залікує невидимі рани –
І забути мене не схоче!
01.05.2003 р.
***
За прозорістю часу…
Оксана Куценко
За прозорістю часу –
Найдовша з доріг.
Не зустрівши ні разу,
Ти мене так беріг!
За прозорістю часу –
Похмілля заграв.
Не зустрівши ні разу,
Ти мене так кохав!
За прозорістю часу –
Безсоння німе.
Не зустрівши ні разу,
Не забудеш мене!
За прозорістю часу –
Вінчання зими.
Не зустрівшись ні разу,
Не розлучимось ми.
15.06.2003 р.
***
Ще ми є у зеленім,
Розхристанім літі.
Ще нам світять крізь слякоть
Найвищі сонця.
Та німує душа
І дороги розмиті,
І печаль піднебесна
Не сходить з лиця.
Я не знаю, чому
Стільки болю у слові –
Я сховатись не вмію
Від болю ніде.
Загортаю його
У безсоння любові
І тулю, як плаксиве дитя,
До грудей.
26.06.2003 р.
КОЛЬОРОВА ПІСНЯ ДЛЯ ОНУЧКИ
Намалюю тобі весну
З білим цвітом – пахку й ясну.
Молодий та зелений ліс,
Щоб з тобою він разом ріс.
Намалюю синю ріку,
Над водою чайку легку,
А ще сонячні вітражі,
Диво-соняшник на межі.
Намалюю безмовний сад
І оранжевий листопад,
Незрадливого журавля –
Хай над спогадами кружля.
Намалюю найперший сніг,
Щоб тебе потішити зміг.
Щоб зимовий день не прочах –
Намалюю радість в очах.
06.06.2003 р.
***
У місті сонячно й барвисто,
Кружляє перший жовтий лист.
І осінь в золоте намисто
Вбирає клени. Як колись –
Так мрійно, трепетно, бездонно!
Роса на квітці зависа.
І кличуть, манять в своє лоно
Ледь-ледь злинялі небеса.
14.09.1999р.
*** Онукові Назарію
Серед буднів, байдужих і сірих,
Серед втом, що не мають меж,
Раптом день твій – із Радості й Віри!
Він для мене високий теж!
Що, мій хлопчику, щастя не видно?
Головне – відпусти плачі.
І хай янгол святково й невинно
На твоїм погостює плечі.
17.10.2005 р.
***
Якась ти, осене, і дивна, й невесела,
Хоча усе в тобі до млості гарне.
Пливе твоя багряна каравела,
Минаючи міста, містечка й села.
Пливе собі крізь мене і не зверне.
Зелений ліс аж проситься: «Візьми!»
І лісосмуга підступає збоку.
Натруджене, з машинами й людьми,
Виходить поле прямо із пітьми –
Полюбуватися тобою за півкроку.
Висотний жайвір лине у блакить,
Напружив серце, а здається – крила.
Не за моря – у вічність він летить!
І щось так тонко рветься і болить,
Мене ти, осене, прощатися навчила.
26.11.2002 р.
***
А, може, не варто цей дім залишати?
Який не який – все ж прихисток для тіла.
Я, ніби метелик, на світло летіла,
Та світло, зламавшись, впало за грати.
А, може, це доля зреклася польоту –
Натруджені крила сплела а перевесла?
Я вмерла учора, сьогодні – воскресла!
І втрапила знову в колишню суботу.
А, може, це вітер усе переплутав,
Підсунув несправжні карти-маршрути?
Як хочеться в світі коханою бути!
… Цвіте-доцвітає у призимку рута.
12.03.2005 р.
***
Я вийду звідусіль
І не прийду нікуди.
Веселістю весіль
Мої затерпнуть груди.
Зустрінусь з усіма,
Не здибавши нікого.
Печаль – густа й німа,
Вертаймося, дорого.
Я визрію, як плід,
Та й упаду додолу.
А мій схололий слід
Ходитиме по колу.
05.10.2006 р.
***
Сьогодні не відаю, хто я і де –
Далека дорога далеко веде.
Та котиться слідом дзвінке коліща,
Натруджену пам’ять вином пригоща.
А та, захмеліла, їй-бо, нетвереза,
Виважує справжність свою на терезах,
Складає поденно її у пучки,
Вигулює вітер над нею рвучкий.
І – все повертається: спогадів рясно!
… Земля не старіє, сонце – не гасне!
26.09.2003 р.
***
Віднікуюсь, хоч знаю, що чекала,
Відвертістю за сміх не заплачу.
Вцілілих днів пошарпані лекала
Вечірнім смутком трохи доточу.
В самотню осінь ця дорога рання,
Вертайсь, допоки нею ти не йшов!
Вимінюю жалі на сподівання,
Весло – на човен, зраду – на любов!
06.09.2003 р.
***
Шугає вітер по асфальту –
Твої розшукує сліди.
Хоч знає, знає, що не варто –
Ти не повернешся сюди.
Вже листя стало напівчорне,
Асфальт поземкою дзвенить.
Та все одно під серце горне
Минулих днів щасливу мить.
14.11.2002 р.
***
Хай би ніщо не збулось.
Хай би вродилася тиша –
Хвиля пшеничних колось,
Хміль, що її вколише.
Ходять під вікнами сни,
Хоч би одного впізнати!
Холодно їм восени –
Хутко почне світати.
Хвіртка чекає когось,
Хука на паморозь ранню…
Хай би ніщо не збулось,
Хай би дісталось мовчанню.
19.10.2003 р.
***
Хто це мене покликав
З невідворотності зрад?
Мрія – колись велика! –
Тулиться невпопад:
То – до холодного слова,
То – до пекучих ран.
Жінка – світу основа?
Боже, який обман!
Я зупинюсь з розбігу –
Хвиля хвилю гойда.
В справжність зниклого снігу
Тала не вірить вода.
23.03.2005р.
***
Категоричність – різка, аж зайва.
Кудись зникають слова і зміст.
Крикливе світло – осколок сяйва –
Канонізує сучасний піст.
Коритись – пізно, мовчати – рано,
Казати – грішно усім підряд.
Коли так легко стають обманом
Колишні дати колишніх свят.
05.09.2006 р.
***
А ліс шумить не так, як ти казав,
І ти мовчиш не так, як я хотіла.
Спинилася душа біля октав,
Хоча здавалось, що кудись летіла.
А дощ іде не так, як ти ішов,
І я сміюсь не так, бо майже плачу…
Вчорашній день прилип до підошов,
Ще сподіваючись наївно на удачу.
15.02.2011р.
***
Я повертаюся потроху,
Коли із видиху і вдоху
Будую непрожитий день.
А в нім ні зла, ні теревень,
А тільки простір для любові,
Що причаїлася у слові
І так збентежено мовчить…
Бо вже… нічому не навчить.
12.04.2009 р.
***
Сто років минуло, а може, двісті –
Чекаю потяга на переїзді.
Осінь та сама, дорога і поле –
Тільки щось душу то рве, то коле.
Вітер, пригнувшись, шмигнув під рукою:
Ні, не впізнав із душею такою.
Зжовкла трава придивилась пильніше,
Та чи повірить, що це – не афіша?
… Люди, дерева, птахи і хмари!
Ось вона, я , і мої … гонорари.
11.11. 2010 р.
***
Не загуби мене в безсонні –
Я ще не знаю, де живу.
Думки лякливо-безборонні
Долають ламану криву.
Не загуби мене в мовчанні –
Слова народяться колись.
І будуть перші чи останні,
І нам без них не обійтись.
24.05.2010 р.
Ніна Ткаченко
Коментарі закриті.