Хоцький Микола Олександрович (22 вересня 1934, м. Кам’янське – 09 вересня 2005, м. Київ), журналіст, ветеран праці, який все життя присвятив улюбленій справі – журналістиці:
В итоге, по высшему счету,
Лишь за труд воздается сполна,
И работа, одна лишь работа
В книге жизни нам всем зачтена.
Ты «в простое» – безделица ранит,
Ты «в простое» – беспомощен ты
От душевной усталости ранней,
От тщеславия и суеты.
От тоски, настоящей и ложной,
От наветов и прочего зла
Защищает пусть бруствер надежный –
Бруствер письменного стола.
Життєпис
Микола Олександрович народився 22 вересня 1934-го (післяголодоморного) року у тодішньому місті Кам’янському (Дніпродзержинськ) у кімнаті одного з бараків, в якому мешкали робітники коксохімічного заводу. Батько, Олександр Павлович, був різноробочим цього заводу, мати, Парасковія Йосипівна, – посудомийницею в заводській їдальні.
Після мобілізації батька на фронт у 1941-му році мати з трьома дітьми пішки добралася до села Соніно Олександрійського району Кіровоградської області, де жили батьки чоловіка. Після закінчення війни сім’я переїхала до робочого селища залізничної станції Щаслива, де хлопець пішов до школи,
Микола Олександрович розпочав творчий шлях навчаючись у 6-му класі, коли вперше опублікував вірш у районній газеті. У подальшому на канікулах працював громадським кореспондентом Олександрійської районної газети, друкувався у «Кіровоградській правді», за що був визнаний переможцем обласної олімпіади і премійований поїздкою до Києва.
Після закінчення середньої школи із срібною медаллю 1953-го року без іспитів (як медаліст) був прийнятий на перший курс факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка з наданням стипендії. Навчався на одному курсі з Борисом Олійником (з ним жив в одній кімнаті гуртожитку), Вадимом Крищенком, Олегом Ситником, Анатолієм Варзацьким, Анатолієм Романенком. З Василем Симоненком їздив на канікули в село до його матері. Під час навчання (1953–1958) з метою фахового вдосконалення та отримання засобу матеріального благополуччя (з третього курсу відмовився від щомісячних батьківських 100 карбованців) публікувався в університетській багатотиражці, Олександрійській районці, Кіровоградській обласній, газетах «Вечірній Київ», «Молодий ленінець», «Молодь України», «Колгоспний час», журналах «Радуга», «Зміна», «Ранок», «Дніпро», «Вітчизна». За направленням факультету проходив виробничу практику в газеті «Червоне Запоріжжя».
Після переддипломної практики 26 квітня 1958 року одружився з однокурсницею, Половко Катериною Дмитрівною.
По завершенні навчання Миколі Олександровичу пропонували залишитись на роботі при кафедрі історії журналістики або працювати нарисистом журналу «Ранок», але без надання молодій сім’ї житла у Києві. На той час розширювалась, переходячи на великий формат, криворізька міська газета «Червоний гірник», обіцяли житло для спеціалістів. До того ж до Кривого Рога поїхало й кілька випускників факультету – Наталка Русова, Юрій Кальченко, Валентина Мусієнко, Ліна Москаленко. Так молода сім’я опинилась у Кривому Розі, де Микола Олександрович пропрацював журналістом 13 років (1958–1971): спочатку відповідальним секретарем редакції багатотиражної газети «Кіровець» рудоуправління імені С. М. Кірова, згодом пройшов шлях від літературного працівника до відповідального секретаря Криворізької міської газети «Червоний гірник».
З легкої руки Миколи Олександровича суботню щотижневу літературну сторінку в газеті назвали «Рудана» – на честь красуні-дівчини Рудани, доньки нібито козака Кривого Рога, яка наклала на себе руки через трагічне кохання. Лежала, стікаючи кров’ю, на узбіччі козацького шляху «Терни, Терни, Терноватка, Кривий Ріг, Лозоватка». І ця кров просяка́лась у землю і чудодійно перетворювалась у червоно-руді жили – копалини.
Улюбленій газеті та колегам Микола Олександрович присвятив такі рядки:
Я к этому так привык,
Чтобы к исходу дня
Газета «Червоний гірник»
Ждала на столе меня.
О вас и за вас мой тост,
Фанатики муз и пера,
Чей труд так нелегок, непрост,
Строку выдает на-гора.
Пусть огненных плавок салют,
Немеркнущий свет на копрах
Заряд вдохновенья дают
Вам в добрых газетных делах.
Восени 1971-го Хоцького М.О. запросили до Дніпропетровська, де він 5 років працював відповідальним секретарем нової газети – «Дніпро вечірній».
Для зміцнення Радіотелеграфного агентства України (нині «Укрінформ») кадрами з «глибинки» Миколу Олександровича перевели до РАТАУ, де він 14 років (1977–1991) працював головним випусковим, згодом – заступником головного редактора Головної редакції інформації для республіканської преси.
Після утворення в 1991 році Прес-служби Верховної Ради України працював консультантом, згодом – старшим і головним консультантом відділу висвітлення діяльності Верховної Ради України Інформаційного управління апарату Верховної Ради України, редактором тижневика «Парламентські вісті». Працював він і 24 серпня 1991 року – в день, коли Верховна Рада УРСР 12-го скликання одностайно проголосувала за Акт проголошення незалежності України. Також перебував на роботі в ніч з 27-го на 28-е червня 1996 року, під час якої п’ятою сесією Верховної Ради України було прийнято Конституцію України.
Працював майже до останнього подиху: пішов на пенсію з Прес-служби Верховної Ради України у 70 років вже тяжкохворим. І лише 13 днів не дожив до свого 71-го дня народження.
Колишній керівник Прес-служби Верховної Ради України Новосад Микола Мусійович присвятив Хоцькому Миколі Олександровичу такі рядки:
Він від кореня хлібороба,
Люду нашого – краща проба:
Вдачі доброї, не крутої,
Мислі мудрої і простої.
Не хизується, не лукавить,
по Регламенту залом «править».
Рівні всі йому – «ліві» й «праві»,
Якщо діють задля держави.
Бо йому найдорожче – Вкраїна,
Що стояла віки на колінах,
А тепер ось розпростує плечі –
Хоча й болісно, тяжко, до речі.
Та дарма, скоро легше зітхнеться.
Доля й нам неодмінно всміхнеться.
Коли мудрість від роду й до роду
В нас не матиме переводу.
Нагороди
медаль «За доблестный труд» (08.04.1970);
медаль «За трудову відзнаку» (20.07.1971);
медаль «В память 1500-летия Киева» (17.05.1982);
медаль «Ветеран труда»;
Почесна грамота Всеукраїнської громадської організації «Українська Асоціація парламентських журналістів».
Збірки
Багатий – хто віддає: Д. І. Кан, М. О. Хоцький. – Дніпропетровськ: Промінь, 1964;
Руда і люди: М. К. Гірчук, М. О. Хоцький. – Дніпропетровськ: Промінь, 1967;
Шахта майбутнього: М. О. Хоцький. – Дніпропетровськ: Промінь, 1969;
Рейс на стыковую: Н. А. Хоцкий, Н. И. Малаховский. – Днепропетровск: Промінь, 1976;
Гоголівські місця на Україні: фотоальбом / Упоряд., вступ.ст. М. О. Хоцький; Фото І. А. Гільбо; Худож. Н. Ю. Слєпцова. – Київ: Мистецтво, 1984 . – 96 с. – На укр., рус. яз.;
Гоголівські місця на Україні [Текст]: фотоальбом / фото І. А. Гільбо; авт. вступ. ст. В. Я. Звіняцковський, М. О. Хоцький. – 2-ге вид., доп. – К.: Мистецтво, 1990. – 112 с.: іл. – ISBN 5-7715-0228-6 Текст. укр. та рос. мовами.
Коментарі закриті.