Паримський Ігор Святославович

Перлини мудрості та любові.

Портретний нарис про професора Ігоря Паримського

Юлія Близнюк

Паримський Ігор СвятославовичПреамбула

Починаючи від Адама та Єви й донині, ще жодна людина не спромоглася пройти   чужою   життєвою    стежкою.    За   тисячі    років   існування    людства, здавалося б, уже не залишилося жодного клаптика землі, де не ставала нога людини, проте кожен з нас вперто продовжує торувати свій неповторний шлях. Чиєсь життя гладко котиться по рівній магістралі, хтось з’їжджає на розбиту ґрунтівку, а комусь доводиться розчищати дикі хащі життєвих труднощів. Дехто, не знаючи, в якому напрямку податися, просто тупцює на місці, вгрузаючи все глибше й глибше у ґрунт під собою.

Часто те, якою буде ця життєва мандрівка, залежить від здатності бути чесним самим із собою і прислухатися до поклику власного серця. Любов до своєї справи ніби окриляє людину і дає їй можливість злітати над усіма перешкодами. Принаймні у випадку Ігоря Святославововича Паримського – заслуженого журналіста та досвідченого викладача – це спрацювало.

Його професійний досвід вражає, адже за роки своєї кар’єри Ігор Святославович встиг спробувати чимало: він видавав журнал зі сторічною історією, вів власні програми на радіо, очолював видавництва, був генеральним директором телекомпанії, а зараз завідує кафедрою соціальних комунікацій Інституту журналістики. А чи змогла б людина досягти подібних висот у чомусь, до чого не лежить душа?

Усе починається з любові

Зустрітися з Ігорем Святославовичем – справа непроста. Навіть попередня домовленість про місце і час для розмови не допоможе уникнути форс-мажорів та ускладнень. Йому не завжди вдається дійти до свого кабінету без перешкод. Відстань у десять метрів Ігор Святославович може не здолати і за півгодини, бо звідусіль в університетських коридорах вигулькують охочі поговорити з ним. То наздоганяють допитливі студенти, щоб уточнити завдання на наступну пару, то зустрічають і заводять розмову колеги-викладачі. А в кишені ще й невпинно дзеленчить телефон, і причиною кожного дзвінка може бути будь-що – від простого запитання до виклику на термінову нараду.

У когось іншого, мабуть, вже давно б увірвався терпець, та Ігор Святославович ніколи не відмовляє у допомозі і не уникає розмов. Він спокійно і терпляче вислуховує кожного, хто звертається до нього за порадою. Мабуть, є щось правильне у тому, що завідувач кафедри не намагається вибудувати бар’єр між собою та іншими, а завжди є відкритим для спілкування.

Не відмовив Ігор Святославович і в тому, щоб поділитися історією свого життя. Завершивши усі розмови, він відчиняє двері кабінету і гостинно запрошує до нього. Робоче місце якимось чином увібрало у себе характер свого господаря. Стіл Ігоря Святославовича стоїть у центрі кабінету кафедри соціальних комунікацій, тож він працює разом зі своїми підлеглими. Простір кафедри чимось нагадує популярні нині коворкінги – спільну робочу зону, що сприяє ефективності та обміну ідеями. Зручний кутовий диван, м’які крісла, кімнатні рослини – усе це створює затишну і творчу атмосферу. Із вікон відкривається краєвид на інститутський стадіон та мальовничий садок.

Ігор Святославович замислюється, а потім починає розповідь – із самого дитинства, звідки родом ми всі. Кажуть, що якщо втиснути увесь життєвий шлях в одну добу, то дитинство тривало б трохи більше трьох годин. Ця щаслива пора проходить швидко, однак залишає найбільший відбиток на зліпку кожної особистості. Не менш важливим є і те, де ми народилися, якою є наша відправна точка. У випадку Ігоря Святославовича все почалося 21 грудня 1953 року у селі Соколівка на Вінниччині.

Народитися  у  селі  –  це  клеймо  чи  гордість,  тягар  чи  благословення? Мабуть, це залежить від самої людини, її особистості, характеру, душевних поривань. Трапляються у селах різні чесноти та недоліки – те ж саме можна сказати і про міста. Проте ще в дитинстві маленький Ігор зумів увібрати в себе усе найкраще, що є в селі, – любов до праці, наполегливість, чесність та щирість. І саме це допомогло йому стати тим, ким він є.

Народився Ігор Святославович у родині педагогів: батько був учителем географії і директором школи, а мати викладала історію. Окрім сина, у сім’ї була ще й менша донька Наталка. Дитинство було наповнене радістю та безтурботністю. Живописна природа села Соколівка, що розташувалося на берегах річки Берладинки, давала безмежний простір для дослідження світу, дозвілля та спілкування з однолітками. Влітку можна було залазити на дерева, бігати босоніж, купатися у річці, а взимку кататися на лижах і ліпити сніговиків. Утім, Ігор не забував допомагати батькам по господарству, тож ще з дитинства привчився до праці та відповідальності.

Ігор Святославович з батьками та сестрою

Батьки бачили свого сина істориком. У цьому був сенс, адже край, в якому народився Ігор Святославович, не лише мальовничий, а й має багате минуле. У Соколівці розташовується маєток родини Бжозовських, яка у середині 17 століття придбала прилеглі до села землі, що раніше належали Конецпольським та Любомирським. До цього часу комплекс резиденції, що включає старий і новий палаци, парадну браму в неоготичному стилі, старовинну альтанку та костел-каплицю, зберігся майже повністю. Окрім вишуканої архітектури, Соколівка славиться ще й кількома масштабними селянськими виступами, що відбувалися в 19 – на початку 20 століття.

Попри бажання батьків, Ігор мав дещо інші бажання щодо власного майбутнього. У 12-річному віці хлопець став дописувати до Крижопільської районної газети «Сільські вісті», і це неабияк захопило його. Як приємно розгортати газету і бачити там своє ім’я! Проте з часом ці маленькі радощі переросли у щось більше – у любов до слова та творчості, що супроводжувала Ігоря Святославовича протягом усього його життя.

Вибуховий присмак юності

Робота  у  місцевій  газеті  стала  для  нього  першим  важливим  уроком. Другий урок був значно суворішим. І зовсім не дитячим. Закінчивши школу у 1971 році, Ігор, як і більшість юнаків, пішов до армії. Життя змусило його різко перетворитися з дитини на чоловіка, бо кинуло не абикуди, а до інженерно-саперних військ. І хоча на той час Друга світова війна давно завершилася, на території Західної України, де служив Ігор Святославович, залишалося ще багато як німецьких, так і радянських гранат, мін та навіть бомб, які необхідно було знешкоджувати.

Щоразу, коли солдатів відправляли на завдання, на кону стояла не повага побратимів і не визнання командирів – на кону стояло життя. Робота сапера була настільки делікатною, що її можна порівняти з професією лікаря-хірурга:  розум  мусив  бути  холодним,  а  рухи  відточеними.  Навіть  легке тремтіння рук могло спричинити справжнє лихо. Після більш ніж чотирьох десятків років потому Ігор Святославович зізнається: було по-справжньому страшно, бо лише божевільна людина нічого не боїться. Проте його страх був розумним, він спонукав діяти ретельно і зважено.

Зібраний і серйозний, за два роки служби молодий Ігор пройшов шлях від звичайного рядового до старшини роти. Армія навчила його дбати не лише про себе, а й нести відповідальність за інших: наприкінці служби у підпорядкуванні старшини Паримського було 120 вояків. Нервове напруження юнак знімав у дещо незвичний спосіб – він писав матеріали для військових видань. Зазвичай люди дорослішають і переростають свої дитячі захоплення, з кожним роком недосяжні мрії стають більш приземленими, опускаючись під тягарем реальності. Потенційні космонавти, співаки та художники стають водіями, вчителями і лікарями. Проте на справжнє покликання не діють жодні закони земного тяжіння. Для Ігоря журналістика виявилася чимось значно вагомішим, ніж наївна дитяча забавка. І навіть непрості армійські будні не завадили йому займатися улюбленою справою.

Ігор Святославович у армійські роки

Попри небезпеку, яка невпинно загрожувала саперам на полігонах, два роки служби, здавалося, збігли доволі спокійно. Проте за три тижні до демобілізації Ігореві не пощастило. Під час проведення підривних робіт він робив усе, як і зазвичай: надрізав бікфордів шнур і кинувся навтьоки. Утім, полум’я зі шнура дісталося до вибухівки швидше, ніж Ігор устиг добігти до безпечного місця. Це тільки у сучасних голлівудських блокбастерах головні герої не обертаються на звук вибуху. Однак життя – це не художній фільм.

Наш головний герой припав до землі і закрив голову руками. На щастя, вцілів. І відчув жагу до життя ще сильніше. Йому пророкували успішну кар’єру військового, бо і на полігоні, і в казармі він був просто взірцем. Проте така перспектива не приваблювала молодого Ігоря. Не те, щоб він зовсім не бачив себе офіцером… Просто відчував, що це не те, чого він хоче від життя. Ігор вдруге не побоявся сказати «ні» і піти наперекір чужим очікуванням щодо себе. Йому було зрозуміло: він не історик і не військовий, він – журналіст. Часто людям, які не знають, чого хочуть від життя, легше плисти за течією, сподіваючись, що так буде краще. Однак мрія робить людину сильнішою, дає їй снаги робити те, що інші б назвали божевільним – кидатися у неспокійну круговерть, аби лише назустріч своєму призначенню.

Хоч Ігор Святославович і не пов’язав своє життя з військом, армія не зникла з його життя. Зокрема у квітні 1986 року, коли сталася трагедія на Чорнобильській АЕС, Ігор Святославович був заступником командира танкового полку.

Окрім цього, йому щороку доведилося проходити підготовку та їздити на полігони зі своїми колегами-журналістами. А нині Ігор Святославович є підполковником запасу Збройних сил України. Військовий вишкіл допоміг йому як у житті, так і в професії, адже журналісти, як і військові, завжди мають бути напоготові.

З головою в невідомість

Він відмовився від пропозиції йти до військового училища, а натомість подався до чужого і незнайомого Києва – вступати на підготовче відділення факультету журналістики. Саме тоді Ігор Святославович і зустрів Марію – свою другу половинку на все життя. Як кажуть, кохання завжди приходить до людини тоді, коли вона найменше цього очікує. Брат Марії, щойно повернувшись із армії, теж прийшов складати вступні іспити до так званого «робітфаку» і впізнав у Ігореві, одягненого у військову форму, свого побратима. Хлопці заприятелювали між собою, а потім новий товариш познайомив Ігоря зі своєю сестрою, яка працювала в Києві. Так і відбулося це доленосне знайомство.

Ігор Святославович з однокурсниками у Кракові на практиці

Ігор з легкістю подолав вступні випробування і був зарахований до підготовчого відділення. Його надихало те, які різні люди його оточували: шахтарі, металургійники, селяни і такі, як він сам, демобілізовані солдати – але всіх їх об’єднувало те, що на дозвіллі вони любили писати. На підготовчому панувала атмосфера творчості і натхнення. Це було так не схоже на одноманітні армійські будні, позбавлені яскравих барв життя!

Проте це було лише репетицією справжнього навчання. У 1974 році Ігор Святославович став студентом факультету журналістики Київського університету. Навчання йшло як по маслу. І це не викликає подиву. За словами однокурсниці, а нині завідувача кафедри періодичної преси Інституту журналістики Тетяни Олегівни Приступенко, після проходження армійської школи Ігор Святославович був старший і серйозніший, ніж більшість нинішніх першокурсників, які вступають до вишів одразу по закінченню школи. «У ті часи переважна більшість студентів приходила навчатися до університету після армії чи кількох років роботи. Значно менше було тих, хто лише закінчив школу», – згадує про ті часи Тетяна Олегівна. Сама ж вона належала до категорії молодих і зелених, тож зізнається, що за студентських часів між ними з Ігорем Святославовичем була певна дистанція, зумовлена низкою причин: різницею у віці та досвіді, навчанням у різних академічних групах. За плечима Ігоря Святославовича вже було чимало життєвої мудрості. Певної зрілості в очах однокурсників йому додавало й те, що він доволі рано наважився на створення сім’ї: він одружився з Марією, коли йому було 21. За студентських років також став батьком – у нього народилася донька Ольга. Та за словами Тетяни Олегівни,сімейне життя не заважало Ігорю Святославовичу бути старанним студентом: з-поміж інших студентів його завжди виокремлювала активна життєва позиція та сильні лідерські якості.

Під час навчання Ігор Святославович обрав спеціалізацію радіожурналістики і з другого курсу став позаштатним співробітником на «Українському радіо». А вже на п’ятому курсі його запросили стати редактором програми «Останні вісті» на повну ставку. Не ставши чекати випуску, він погодився – все одно навчання вже перебувало на фінішній прямій. Наполеглива праця на радіо не лише втамовувала творчу спрагу Ігоря Святославовича, а й приносила чималий на той час дохід. Підвищена стипендія, заробітна платня і гонорари – все це в сумі складало близько 320 карбованців. «Така ж зарплатня могла бути в третього чи четвертого заступника міністра», – згадує зараз Ігор Святославович.

На старт, увага, руш: початок кар’єри

Після закінчення університету з червоним дипломом він залишився працювати на «Українському радіо». Спочатку був у промисловому відділі, однак невдовзі почав вести радіопрограму під назвою «Трибуна міністра». Робота була надзвичайно цікавою. Гостями програми ставали різні високопосадовці – наприклад, міністри чи віце-прем’єри. Хоч це була непроста робота, Ігор Святославович відчував: він робить корисну справу, те,
що потрібно суспільству. І це додавало сил для руху вперед.

Здавалося, ось воно – щастя. Прекрасна сім’я і улюблена робота – про таке лише можна мріяти. Так і було. Та у 80-му році все це опинилося під загрозою. Прийшла повістка – мовляв, збирайте найнеобхідніше і завтра о сьомій ранку будьте готові на вихід. Першою виникла заспокійлива думка: «А може, це всього-на-всього звичайні навчання?» Проте наступного дня Ігоря Святославовича разом з іншими журналістами відвезли на летовище у Гостомелі, а звідти планували відправити до Афганістану, де у розпалі тривала війна. Журналістів поставили перед фактом: треба робити газету на передовій. Це не вкладалося в голові: їхати на війну до Афганістану? Тіло охопив спазм страху: «Я ж навіть не попрощався з родиною».

Раптом на летовище приїхало велике цабе – заступник начальника Головного політичного управління Радянської Армії. Від такого можна було очікувати чого завгодно. Але сталося чудо. Він окинув поглядом купку ошелешених журналістів, махнув рукою і сказав: «Хай залишаються. Такі молоді, багато хто ще й сім’ї не має».

Керівництво вирішило: газету все одно робитимуть, але в Києві, в тилу. Свинцевий тягар тривоги миттю спав з душі. Ігор Святославович був ладен робити будь-яку газету, аби лише подалі від того пекла. І справа не в страху чи боягузстві. Просто йому було заради кого і заради чого жити.

Серед журналістів, яких ледь не відправили до Афганістану, був і нинішній колега Ігоря Святославовича – доцент кафедри періодичної преси Інституту журналістики Олександр Кіндратович Глушко. Те, що трапилося вже майже 40 років тому, він також пригадує з острахом. Зазвичай з плином часу складні ситуації, які добре закінчуються, перетворюються на кумедні історії. Проте цю аксіому аж ніяк не можна застосувати до війни.

Олександр Кіндратович розповідає: саме з летовища й почалося їхнє знайомство з Ігорем Святославовичем. Протягом двох місяців вони разом працювали над газетою: Олександр Кіндратович став відповідальним секретарем новоствореного видання, а Ігор Святославович знову мав змогу відчути себе звичайним кореспондентом. Журналісти газети літали всією Україною, збирали інформацію з військових частин і дивізій, готували журналістські матеріали. А вже невдовзі Ігор Святославович повернувся до свого звичного місця роботи.

У 82-му році в його кар’єрі сталося суттєве зрушення – Ігор Святославович став головним редактором відділу реклами та оголошень «Українського радіо». Тоді йому було лише 29 років. «Це зараз в Україні призначають заступників міністрів, яким 22-23 роки, – розповідає Ігор Святославович. – А тоді казали так: “Такий молодий, лише 50 років, а вже інструктор ЦК!”. Тобто кар’єрне зростання за тих часів було дуже повільним процесом».

Таке призначення стало своєрідним ковтком свіжого повітря у затхлій, знекисненій атмосфері відділу реклами. Коли Ігор Святославович уперше прочинив двері до свого нового робочого місця, він ніби відкрив бляшану консервну банку, наповнену заяложеними шаблонами та зужитими рекламними прийомами. Нестача нових ідей та мудрого керівництва призвела до того, що редакція перебувала у стані занепаду. Обшарпані стіни та поламані меблі в приміщенні лише підсилювали відчуття гнітючості. А про змістове наповнення самої реклами й годі казати – такими примітивними та недолугими були форми її подачі!

Хтось би інший вже давно накивав п’ятами, та Ігор Святославович не злякався труднощів. Навпаки – загорівся ентузіазмом відбудувати те, що на перший погляд здавалося безнадійною руїною. Почав насамперед зі зміни змісту. Довгі рекламні ролики від трьох до п’яти хвилин лише втомлюють слухача, а треба зуміти зацікавити і привернути увагу. Радикально скорочуємо тривалість роликів – натомість отримуємо більше рекламодавців, а отже, збільшуємо дохід. Нудне бубніння замінюємо на жвавий приємний голос. І не забуваємо про музичний супровід!

Приблизно таким був план порятунку відділу реклами від тотального краху. І він спрацював. Хоча попервах було так нелегко, що Ігореві Святославовичу довелося самому опановувати бухгалтерську справу через брак відповідних кадрів. Проте вже згодом у редакції з’явився як бухгалтер, так і музичний редактор. А якщо штат розширюється, то справи точно йдуть вгору.

Відділ реклами та оголошень «Українського радіо» за три роки наполегливої праці став передовою редакцією, яка задавала планку тодішній рекламній справі. Ігор Святославович як головний рушій цих докорінних змін навіть був членом художніх рад, які запроваджували нові стандарти і контролювали їх дотримання на радіо та телебаченні.

Новаторський підхід Ігоря Святославовича не лише допоміг редакції піднятися на ноги, а ще покращив тогочасний рівень рекламної культури. Це доводить: якщо людина є справді професіоналом своєї справи, вона вміє знаходити вихід навіть з найскрутніших ситуацій.

Творчість на два фронти

Проте настав час рухатися далі. У 85-му році Ігор Святославович пішов з «Українського радіо» і став слухачем відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Заклад займався підготовкою керівних кадрів, які бажали здобути вищу партійно-політичну освіту. Під підготовкою малося на увазі й ідеологічне виховання, тож не дивно, що у ВПШ як у одному з осередків радянської ідеології викладалася журналістика – стратегічний інструмент пропаганди. Після здобуття незалежності цей заклад припинить своє існування, а в його будівлі запрацює Інститут журналістики, який сприятиме утворенню нової генерації українських журналістів.

Ігор Святославович долучиться до цього процесу. І перший крок назустріч цьому він зробив у 1987 році, коли вирішив почати викладати. Після закінчення ВПШ Ігор Святославович став старшим викладачем кафедри журналістики у цьому ж самому закладі. Йому подобалося не лише накопичувати знання та досвід, а й ділитися ним з іншими, з тими, хто цього потребує. Проте викладацька діяльність не завадила становленню Ігоря Святославовича як журналіста-практика.

«Я  вважаю,  що  у  творчих  дисциплінах,  як,  наприклад,  кіномистецтві, архітектурі  чи  журналістиці,  не  може  бути  чисто  рафінованих  вчених,  – пояснює Ігор Святославович. – Викладачі таких спеціальностей повинні розуміти, як теорія втілюється на практиці, а не просто зачитувати на лекціях праці якихось вчених. Звичайно, треба вивчати й думки інших науковців. Але набагато ціннішим є те, коли до вас приходить викладач-практик, який може пояснити не з книжки і розказати про речі, які в книжці не знайдеш. Тому я завжди намагався працювати викладачем на півставки, щоб залишити час для власної журналістської творчості».

У 1991 році Ігор Святославович піднявся на вищий науковий  щабель, захистивши кандидатську дисертацію на тему «Політична культура журналіста в суспільстві, що демократизується». Це було одним із перших вітчизняних досліджень на подібну тематику. Керівником наукової роботи Ігоря Святославовича став Анатолій Захарович Москаленко – один із основоположників українського журналістикознавства, а також перший директор Інституту журналістики. Попрацювати з такою людиною було за честь. А після того, як Ігорю Святославовичу було присвоєно вчений ступінь кандидата філологічних наук за спеціальністю «журналістика», він долучився до викладацького колективу факультету журналістики.

У минулому Ігор Святославович працював на радіо, а також очолював відділ реклами. На початку 90-х він знову спробував нову для себе сферу – видавничу справу. Спочатку протягом двох років був заступник директора видавництва Української сільськогосподарської академії, потім перейшов до видавництва «Слов’янський діалог», де став генеральним директором однієї з філій. «Основне видавництво на той час очолював Анатолій Анатолійович Чічановський. Ми з ним були друзями по духу, по життю і по творчості», – згадує Ігор Святославович.

Уже у 93-му році знову відбулася зміна сфери діяльності – Ігор Святославович перейшов працювати на телебачення. Він долучився до створення новаторської на той час програми «Все – всім», що виходила в ефірі телеканалу УТ-1 і створювалася спільно з Інститутом проблем реєстрації інформації. Паралельно видавалася й однойменна електронна комп’ютерна газета, яка поширювалася за допомогою новітньої технології масового розповсюдження комп’ютерної інформації за допомогою каналу телевізійного мовлення. Принцип роботи програми і газети було закладено в самій назві – інформація має бути доступна для кожного.

Робота повністю захопила Ігоря Святославовича. Незалежність країни давалася взнаки: на відміну від радянських часів, у Ігоря Святославовича випала нагода поекспериментувати. Він був ведучим програми протягом п’яти років, і за цей час у його студії побували найрізноманітніші гості – від митців і зірок до ректорів та міністрів. Саме це й захопило його в журналістиці, коли він був ще підлітком: ця професія ніколи привносить одноманітності в робочий процес. Кожен день починається не так, як попередній. Нові події витісняють інші. Безперервна циркуляція новин і лякає, і захоплює водночас, але ніколи не дасть можливості занудьгувати.

Однак все хороше має властивість закінчуватися. Хоч якою б чудовою не була карусель, потрібно вміти вчасно спинитися і зійти. Інакше може запаморочитися голова. З 1998 року Ігор Святославович почав викладати в Українській академії зовнішньої торгівлі. Спочатку був на посаді доцента, потім професора, а вже невдовзі очолив кафедру міжнародного менеджменту й маркетингу, на базі якої викладав студентам ази реклами.

Але викладацька кар’єра знову стрімко пішла вгору – попрацювавши на посаді декана факультету магістрів, Ігор Святославович був призначений проректором з навчально-методичної роботи. Стільки посад – і це всього за три роки! Але його це зовсім не тішило, він знову відчув, як робота, ніби в’язке болото, затягує все глибше і глибше. Чим далі він пробирався по посадовій ієрархії, тим менше часу проводив у лекційних аудиторіях, рідше спілкувався зі студентами, не міг ділитися з ними досвідом та порадами. Паперова робота не цікавила його, а всередині наростала туга за творчістю, тому він без вагань прийняв рішення піти з академії.

Ігор Святославович не дозволяв собі зробитися в’язнем одного робочого місця, і це вимагало як рішучості, так і сміливості. Багато людей закріплюються і протягом десятків років не змінюють роботу, адже це звично і комфортно. Бо навіщо ризикувати, якщо життя і так налагоджене? Проте для деяких людей стабільність породжує внутрішнє невдоволення. Душа вимагає змін, нових вражень та досвіду.

План «Дельта»

Для творчої реалізації місце знайшлося відразу – 2001 року Ігоря Святославовича запросили працювати до телевізійної мовної компанії «Дельта». Почав з посади віце-президента, а через рік став президентом компанії і очолив її. Телекомпанія була оснащена за останнім словом техніки, а також мала найбільшу на той час телевізійну студію, де можна було знімати ток-шоу та різноманітні програми. Тепер кожен великий канал має свою студію, але тоді, на початку нового століття, не всі могли собі це дозволити. Ігор Святославович знав це, тому вирішив під’єднати оптичне волокно до інших каналів, що дозволяло їм орендувати студію для створення власних програм і виходити звідти в прямий ефір. «Дельта» також надавала послуги зі створення відеокліпів для провідних зірок вітчизняної естради того часу – Наталі Могилевської, Софії Ротару, Михайла Поплавського та інших співаків. Часом приїжджали і артисти з-за кордону, бо вартість послуг була нижчою, ніж у них вдома, але за якістю готовий продукт був нічим не гірший.

На початку двохтисячних, як відомо, Президентом України був Леонід Кучма. У журналістів часи його президентства асоціюються з періодом жорсткої політичної цензури. Адміністрація Президента впливала на засоби масової інформації, надсилаючи їм так звані темники – інструкції, які диктували порядок висвітлення подій або необхідність замовчування певних фактів. Як важіль тиску влада використовувала несподівані перевірки з боку податкової адміністрації або радикальніші методи – скасування ліцензій на мовлення.

Цензура   позначилася   і    на    роботі   телекомпанії   «Дельта».   «Я   завжди вважав, в      журналістиці не повинно бути якоїсь політичної заангажованості, – розповідає Ігор Святославович. – Але коли Олександр Мороз балотувався у президенти і робив у «Дельті» свій фільм, то ми були змушені знімати його таємно, щоб ніхто про це не дізнався. Це було дуже складно». Ризик крився в тому, що Мороз був опозиційним політиком, який, окрім    того, оприлюднив «плівки Мельниченка», що  стали початком «касетного скандалу», а згодом взяв участь у акції «Україна без Кучми». Тож Адміністрації Президента точно не сподобалося б, що телекомпанія допомагає недругу Кучми у створенні матеріалу для його політичного просування.

Телекомпанія «Дельта», попри складну ситуацію, наважилася зробити фільм і для Віктора Ющенка. «З іншого боку барикад теж прийшли з аналогічним проханням, і ми їм не відмовили. Але потім вони по-інакшому поставили переді мною це питання: мовляв, ви повинні надати таку можливість лише нам», – згадує Ігор Святославович. Рішення телекомпанії зняти фільми для обох кандидатів було правильним, а от вимога однієї зі сторін була неприпустимою. Згідно із Законом України «Про вибори Президента України», передвиборна агітація з використанням засобів масової інформації має відбуватися на рівних умовах. Тобто якщо телекомпанія надала послуги одному кандидату на пост Президента України, то не може відмовити в цьому іншому кандидату. Але одній із сторін дуже хотілося, щоб інший кандидат не був представлений. Так сильно хотілося, що дійшло навіть до погроз. Ставили, наприклад, такі недвозначні запитання: «А вас у ліс не вивозили?». Проте Ігор Святославович не піддавався на провокації і відповідав, що компанія не збирається порушувати законодавства України. Дякувати Богу, все обійшлося.

З 2002 року Ігор Святославович і сам почав брати участь у виборах. Ще у своїй кандидатській дисертації він порушив проблему політичної культури, тож сфера політики була для нього близькою. Спочатку Ігор Святославович брав участь у виборчих кампаніях у якості керівника команд, а потім висувався як незалежний позапартійний кандидат у народні депутати. Він принципово не долучався до жодних партій, тому що в Україні вони були і залишаються дуже слабкими, тож не мають довіри від народу. Українські партії нагадують радше маркетинговий проект, ніж громадське об’єднання. Тож іти на вибори від партії, яка відстоює власні інтереси, а не інтереси людей, для Ігоря Святославовича видається лицемірством.

Пересувний штаб кандидата у народні депутати Ігоря Паримського

У посаді президента компанії, здавалося б, нічого творчого немає, однак це не стало на заваді для Ігоря Святославовича. Той період, протягом якого він працював у «Дельті», був для нього надзвичайно плідним. Ігор Святославович став автором та продюсером більш ніж двадцяти фільмів, серед яких – фільм «Київ», який обійшов весь світ. Особливим попитом він користувався там, де є велика українська діаспора – це США, Канада, а також країни Європи. Цей фільм також отримав міжнародне визнання, завоювавши першу премію на кінофестивалі в Казахстані у 2004 році. Під керівництвом Ігоря Святославовича вийшли також ювілейні фільми для Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту журналістики, Інституту міжнародних відносин та юридичного факультету.

Творчість проявлялася не лише у створенні фільмів. Висока посада президента компанії не заважала Ігореві Святославовичу час від часу брати мікрофон та камеру і виїжджати на місце події. Навіть невеликі репортажні сюжети допомагали тримати себе в тонусі і не дозволити кабінетній роботі позбавити себе хисту до кореспондентського ремесла. Повертаючись до редакції, Ігор Святославович сам брався за монтаж зібраного матеріалу і завжди вкладався в необхідний термін – а іноді робив навіть швидше, ніж треба. А всі навколо дивувалися: «О, Паримський не здає позицій! Працює як молодий!».

«Будь-який керівник, яку б він високу менеджерську посаду не займав, повинен показати, що він вміє робити, – переконаний Ігор Святославович. – Якщо він не доведе цього своєму колективу, то тоді він просто не має права вимагати щось від підлеглих. Для мене важливо знати, що я ще не втратив своєї професійної придатності. Це ніби бути футболістом, який у 50 років все ще вправно ганяє м’яча».

На жаль, 2005 року власники з певних причин продали телекомпанію «Дельта». Однак про роботу у Ігоря Святославовича залишилися здебільшого теплі спогади: «Я не тільки мав можливість відчути себе керівником з точки зору менеджера і продюсера, але й зміг зробити певні творчі речі, які мені дорогі і мають визнання в нашій країні та за її межами».

Порятунок «України»

У 2007 році Ігор Святославович отримав пропозицію очолити журнал «Україна» і радо на неї пристав. Для нього це було справою честі, адже цей журнал був заснований ще 1907 року Михайлом Грушевським! Таким чином, Ігор Святославович став головним редактором видання якраз на його столітній ювілей. Проте на цьому і скінчився весь романтизм. Журнал перебував у стані повної стагнації. Наклад становив усього… 50 примірників. У окремі періоди свого існування цей журнал розходився майже мільйонними тиражами і навіть дублювався англійською мовою. Проте за часів незалежності видання зі славною історією докотилося до повного зубожіння. Ігор Святославович розумів: це просто ганьба. Тому знову, як колись і у відділі реклами «Українського радіо», він взяв ситуацію під свій контроль і почав наводити порядок.

Ігор Святославович спланував програму ребредингу і переформатування журналу. Але ж один у полі не воїн. Потрібно було вливання свіжої крові – нових журналістів, які б по-справжньому відродили видання за допомогою актуальних і суспільно важливих матеріалів. Однак для журналу це було розкішшю. Фінансів ледь-ледь вистачало на те, аби зводити кінці з кінцями.

Здавалося б, це глухий кут. Хто ж піде працювати за одне «дякую», яке, як відомо, до кишені не покладеш? Проте Ігоря Святославовича осяяла ідея. Він же стільки років працював у різних засобах масової інформації! Скільки студентів він вивчив! Серед цих людей точно має знайтися хтось, хто б погодився допомогти врятувати такий прекрасний журнал!
І ця стратегія спрацювала. Ігор Святославович особисто пояснював кожному, що журнал «Україна» – це журнал нашої нації, і його відродження є справою честі. До команди видання на волонтерських засадах приєдналося чимало однодумців, серед який і випускники, і колеги, і генеральні директори регіональних засобів масової інформації. Ігор Святославович зумів змобілізувати цілу армію журналістів для здійснення операції порятунку «України». Тепер у кожній області була мережа власних кореспондентів видання. І це не коштувало журналу жодної копійки. Уже через рік наклад збільшився у 70 разів – із принизливих п’ятдесяти примірників до трьох з половиною тисяч. Ігор Святославович вкотре довів: для справжнього професіонала немає нічого неможливого.

Виконавши своє призначення в журналі «Україна», він знову переходить на нове місце. Цього разу Ігор Святославович став генеральним директором видавництва «Преса України». Тепер він не був змушеним рахувати копійки, як це спочатку було в журналі «Україна». Усі проблеми фінансового характеру за нього вирішував його колега – директор видавництва Володимир Григорович Олійник. Ігор Святославович натомість відповідав за форму і зміст газет і журналів, що видавалися під егідою «Преси України» – а таких було понад вісімдесят. Найбільшою гордістю були такі видання, як «Жінка», «Молодь України», «Український футбол» та «Перець». Паралельно з роботою у видавництві Ігор Святославович стає докторантом Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також починає вести програму «Преса України» на «Українському радіо». Рішення про повернення на радіо вбивало двох зайців одним пострілом: по-перше, програма представляла саме видавництво, а по-друге, найкращі студенти Ігоря Святославовича мали можливість попрактикуватися і навчитися, як проводити прямі ефіри. Згодом у нього з’явилася і власна програма під назвою «Соціум» на радіо «Промінь».

Ігор Святославович з колегами В. І. Набруском та В. Г. Олійником

«Прямі ефіри – це вищий пілотаж, – ділиться досвідом Ігор Святославович. – Усе буває у прямому ефірі. Це ніби ви керуєте літаком, на борту якого є ще й пасажири, тому ви відчуваєте подвійну відповідальність і повинні зуміти знайти вихід з будь-якої стресової ситуації». Бували випадки, коли герої програми телефонували і казали, що запізнюються. Ігор Святославович ніколи не піддавався паніці – він продовжував вести програму і за відсутності гостя заповнював ефір чимось іншим. Слухач не повинен запідозрити, що щось іде не за планом. Тому важливо завчасно готуватися до програми і продумувати всі можливі варіанти розвитку подій, щоб несподівані ситуації не заскочили вас зненацька.

Нові горизонти

Так тривало до кінця 2013 року. Коли в Україні почалася Революція Гідності, Ігор Святославович зрозумів, що стомився. Журналістика – це професія, у вир якої завжди кидаєшся з головою. Після кількох років виснажливого режиму роботи хотілося трохи спокою. Тим паче, Ігор Святославович працював над докторською дисертацією і потребував більше часу для наукової роботи. Тому він прийняв рішення піти з радіо.

У     2014    році    Ігор    Святославович    захистив    дисертацію    під     назвою «Національна преса – суспільна домінанта інформаційного простору демократичної держави», отримав науковий ступінь доктора наук із соціальних комунікацій і почав викладати в Інституті журналістики.

Ігор Святославович отримує диплом доктора наук від ректора Л. В Губерського

Через два роки, у 2016, Ігор Святославович очолив кафедру соціальних комунікацій. Ця посада підходила для нього ідеально. В Українській академії зовнішньої торгівлі від дійшов до одного з найвищих щаблів – крісла проректора з навчально-методичної роботи. До адміністративної роботи він швидко втратив інтерес. Але завідувач кафедри – це дещо інше. Науково-педагогічна робота передбачає більшу взаємодію з колегами, тісніше спілкування зі студентами та частішу появу в університетських аудиторіях.

Саме ці аспекти викладацької діяльності завжди приваблювали Ігоря Святославовича. Окрім цього, кафедра соціальних комунікацій має певний стосунок до всіх сфер журналістики, а професійний досвід Ігоря Святославовича є напрочуд багатогранним. Сьогодні модно говорити про явище, яке називають різними словами іншомовного походження – конвергентна, мультимедійна чи крос-медійна журналістика. Це означає, що журналіст у нинішніх умовах мусить бути універсальним спеціалістом: уміти працювати з текстом, аудіо та відео. Ігор Святославович став таким журналістом ще до того, як ці слова увійшли до вжитку української мови. Він пройшов роботу у всіх видах засобів масової інформації – пресі, радіо та телебаченні, а також має солідний досвід роботи у споріднених до журналістики галузях – видавничій справі та рекламі. Така різностороння діяльність вплинула і на коло наукових пріоритетів Ігоря Святославовича, що включає теорію і практику журналістики, теорію і практику реклами, теорію і практику видавничої справи, теорію і практику соціальних комунікацій. «Той шлях, який я пройшов, дає мені зараз право приходити в студентську аудиторію», – вважає Ігор Святославович.

Під професійним керівництвом Ігоря Святославовича кафедра соціальних комунікацій активно працює на покращення журналістської освіти в Україні – зокрема викладачі пишуть колективну монографію і розробляють освітні програми. Наприклад, наступного семестру для магістрів з журналістики планують ввести такі дисципліни, як «Агітація і пропаганда» та «Військова журналістика». Адже сучасні виклики ігнорувати неможливо. Гібридні та інформаційні війни – явища не нові, а історія, як відомо, повторюється. Тож незалежно від того, коли в Україні скінчиться війна, журналістам необхідно навчитися протидіяти інформаційним атакам, а також набути ґрунтовних знань про правила висвітлення воєнних дій. Крім того, курси покликані навчити студентів дбати про свою безпеку під час виконання професійних обов’язків.

Коли в Інституті журналістики назріла необхідність створити фахову комісію, Вчена рада була одностайна: очолити її доручили Ігорю Святославовичу Паримському. Його професіоналізм, помножений на принциповість – це незаперечні аргументи для голови комісії. А до її складу входять справжні професіонали, досвідчені журналісти-практики: доцент Віктор Іванович Набруско, який багато років був президентом національної радіокомпанії України, доцент Олександр Кіндратович Глушко, багатолітній редактор журналу «Вітчизна», професор Олександр Яремович Гоян, колишній редактор «Українського радіо», доцент, докторант Юрій Володимирович Бондар, який тривалий час був головним редактором радіо «Довіра»,    професор Василь Іванович Теремко, редактор і видавець.

За два роки роботи цієї комісії в Інституті журналістики зроблено багато. З ініціативи комісії зараз перевага надається викладачам, які працювали і працюють у ЗМІ, мають великий досвід практичної роботи. Це основна вимога при укладанні контракту з викладачем.

Щоправда, доводиться Ігорю Святославовичу перевіряти і колег, і друзів. Не всім, безперечно, це подобається, особливо тоді, коли студенти  в розданих анкетах                       виставляють низькі оцінки.

Однак  фахова  комісія  –  не  репресивний  орган  всередині  інституту,  а навпаки – її завданням є допомогти викладачам на себе подивитися сторонніми очима і виправити свої помилки, якщо вони є.

Ігор   Святославович  також    не    полишає   планів   повернутися  на    радіо. Енергії та ентузіазму ще вистачає. Проте головна причина такого бажання криється не у власних амбіціях. Ігор Святославович хотів би, щоб його студенти знову мали змогу здобувати практичний досвід, допомагаючи своєму викладачеві у створенні реального конкурентоспроможного продукту.

Ігор Святославович у колі сім’ї

У Ігоря Святославовича не лише багатий професійний шлях, а й чудова сім’я – любляча дружина, чудові діти Ольга та Святослав, двоє онуків – Маріанна та Олег. Донька пішла батьковими стопами – навчалася в Інституті журналістики, а зараз викладає рекламу та PR. Син став успішним державним службовцем.

Оглядаючись на минуле, Ігор Святославович ні про що не жалкує. Йому пощастило зробити правильний вибір у житті. Як важливо прислухатися до голосу власного серця! Бо якщо ти робиш свою справу з любов’ю і мудрістю, можна звернути гори.

Comments are closed.