Мова – це те, що нею відбувається
Автор нарису – Ольга Петрухіна (2016 р.)
Я бачу Україну у майбутньому інтелектуальною, актуальною, духовною, здатною мислити
Анатолій Матвійчук
Щоб правильно зрозуміти і розпізнати талант людини, не завжди потрібно вивчати її роками. Часто вистачить побачити чи почути один невеличкий витвір митця. Таким було моє знайомство з творчістю Анатолія Матвійчука. Він поєднав у собі талант співака, композитора і поета. А ще Анатолій Матвійчук – чи не єдиний народний артист України з журналістським дипломом і чи не єдиний журналіст, який співає.
Творчість Анатолія Матвійчука уособлює в собі найкращі традиції української традиційної естради. Він – улюблений співак мільйонів українців і не тільки. Однією з головних цілей свого життя Анатолій вважає боротьбу за українську культуру, пісні українською мовою. Поки живе мова – житиме й народ як нація. Саме тому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, саме тому її ставлять на перше почесне місце серед головних наших питань. Як писала Ліна Костенко, «нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Жодна літературна мова, крім української, не зазнала в процесі свого розвитку такої раптової зміни ( згадаймо революцію 1917 року). Це зрозуміла річ. Народилася українська державність, народилася українська школа. І тут живо треба було дати вислови цим новим культурно-національним формам життя, треба було творити нові слова, нові синтактичні, нові фразеологічні звороти. І в творчій тій роботі надто далося взнаки довголітнє московське поневолення: до тієї творчої роботи українці стали з психологією російської мови, із способом російського думання. Від 1917 року наддніпрянська мова збагатилася в своєму лексичному складі на багато нововитворених тут, у нас, слів, розуміється, слів здебільшого наукового характеру, в них бо була найбільша потреба, — але багато потрібних слів черпалося й із Галичини. І це теж зрозуміло. Від 1876 до 1906 року українська мова не могла розвиватися на наддніпрянській Україні через обмеження та заборони, що чинив російський уряд, і українська національна культура, а з нею і наукова мова могли розвиватися тільки на галицькому ґрунті. Отже й не диво, що в термінах нашої наукової мови трапляється чимало українізованих польських термінів. Відома річ, ще більш увійшло в мову українізованих русизмів, як витворених тут на Наддніпрянщині, як і витворених у Галичині. Та не в окремих запозичених словах головна сила: вони в меншій мірі впливають на характер мови. Своєрідним характером, тим так званим «духом» своїм, мова спирається передусім на стилістиці, складні, фразеології та словотворі. А сучасну українську мову названими царинами підганяють під російську мову. Хай живе російська мова, але хай живе і солодко-співуча, ні з чим не зрівнянна українська мова.
Анатолій Матвійчук народився у радянському зрусифікованому Києві. Щоб здобути вищу освіту, зробити кар’єру, престижно було розмовляти російською. Але Анатолій обрав інший шлях – проукраїнський. Його батьки – некорінні кияни. Тато родом із Хмельниччини, а мама – із Сумщини. У тата на батьківщині здебільшого розмовляли українською, а у мами – цікавим суржиком, діалектом, характерним для Чернігівщини і Сумщини. У дитинстві Анатолій часто бував на батьківщині і в батька, і в мами. Постійно чув українську мову. Коли прийшов час іти до школи, то тато віддав його в українську, хоча російська була тоді більш престижною. Після школи Анатолій вступив до індустріального технікуму в Києві, де українська мова взагалі не практикувалася. Але в старших класах школи він захопився поезією, почав писати вірші українською мовою, оскільки розумів, що ми живемо в країні, яка має свою культуру і мову.
Шоковим моментом відкриття українства стала поїздка до Канади у 1991 році. Рік перед тим на першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях Анатолій познайомився з українкою з Торонто Наталкою Мохорук. Вона захопилася його піснями і запросила на святкування 100-річчя українського поселення українців у Канаді. І найбільше враження склало те, що коли переступаєш поріг української оселі в Торонто, то бачиш, що на одній стіні висять образи святих, а на іншій – портрети Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. А на полицях стоять українські книжки. Це відкрило розуміння того, що Україна не закінчується на кордонах держави, бо в СРСР ми не знали про велику кількість українців за межами України. Тоді він зрозумів, що саме завдяки діаспорі було збережено багато важливих сторінок історії.
Дитинство
Анатолій Матвійчук виріс у Києві, у Солом’янському районі. Вони жили з батьками скромно, у квартирі-підвалі з високими вікнами, і маленький Анатолій бачив ноги людей, що проходили повз хату. Але там були прекрасні яблуневі сади. Такі сади, які він запам’ятав назавжди. Мабуть, любов до Батьківщини починається з природи, тому що ще маленьким він закохувався у яблуневий цвіт. Найзаповітніша мрія дитиства була мати авторитет. Стати такою людиною, думку якої поважали б. Тому що в класі було три «байстрюки», які постійно дошкуляли усім. І Анатолій дуже переймався цим. Але його мати сказала золоті слова: «Сину, треба бути не просто розумним, тому що розумних багато. Треба бути мудрим серцем. У кожного можна чогось навчитись. У кожної людини щось перейняти». Із цього все почалось. Анатолій довго шукав якогось гуру, людину, яка б змогла розставити по місцях усі його роздуми, але правда була в тому, що в усіх людей – навіть неідеальних, простих, складних, можно почерпнути щось своє. Кожен на твоєму шляху може тебе навчити чогось, тільки добрі люди вчать, як жити в щасті, а погані – як можна це зруйнувати. Більше про своїх батьків Анатолій розповідає віршами:
Так несподівано, так романтично
Музика знову мені награє
Про незабутнє казково-магічне,
Про веселкове дитинство моє.
Білий туман яблуневого саду,
Радісний світ весняної краси,
В тихім саду солов’їні рулади
І найдорожчі батьків голоси.
Батько Анатолія родом із Хмельниччини, а мати – із Сумщини. До речі, його мати знала бездоганно частівки, могла співати їх у гарному гуморі з ранку до обіду, усі різні. А маленький Анатолій заслуховувався. Перше усвідомлення, що музика – то справа усього життя, прийшло у десять років, коли батьки подарували гітару. Він почав грати, та його пісні швидко йшли в люди. Це його захопило, і він не зміг більше зупинитися. Батьки довго не погоджувались з його вибором. Його тато часто казав: «Ось пограєшся трохи, і переболить». Коли у 1996 Анатолій отримав звання Заслуженого артиста України, він також сказав: «Ось пограєшся трохи і все». Тільки коли Анатолію дали звання Народного артиста України і він підійшов до батьків сказати їм дякую, то батько сказав: «Так, сину, це твоє».
Спогади про юнацькі роки пов’язані з навчанням в університеті. З його слів, Анатолію Матвійчуку відкрився величезний пласт української історії, культури, світ особистостей. Це був для нього абсолютно новий рівень. Його дуже вразило те, що староста їхнього курсу Федір Коник (родом зі Львівщини) знав напам’ять майже всі поеми Т. Шевченка. Коли він декламував якусь поему, то всі з відкритими ротами слухали його, тому що самі знали максимум два-три вірші. Але цей спогад є водночас і гірким, тому що це для нього закінчилося драматично – Федора незабаром відрахували з університету за «український націоналізм». Пізніше на зборах факультета Анатолій запротестував: «Нашого найкращого побратима відраховують, а ми сидимо і мовчимо». Після цього його викликали в окремий кабінет, де дядечко із суворим обличчям сказав: «Якщо будеш багато говорити, то підеш услід за ним».
На останньому курсі навчання пощастило: редактор солідної газети «Молодь України» Іван Бокий запросив працювати в штат. Спочатку Анатолій був у відділі інформації, а пізніше – у відділі культури. Це було видатне місце роботи, яке значно вплинуло на подальшу долю юнака. Крім того, він отримав можливість їздити у відрядження по всій Україні, де спілкувався із силою-силенною людей.
Суспільна діяльність
Анатолій Матвійчук сприяє популярізації української культури, зокрема української словесності, різними шляхами. Він незмінний ведучий Всеукраїнського мистецького пісенного фестивалю «Галицький шлягер», який проходить під галсом «Захистимо Україну піснею».
Такі заходи дуже потрібні людям, окільки вони свідчать про багатство і силу української культури. Пісня споконвіків має особливу здатність дуже тонко впливати на психологічний стан кожного із нас. Нею можна викликати найрізноманітніші емоції, притаманні людині. Вона посідає одне із перших місць у культурі всіх народів та наділена невидимою силою, яка може керувати людською свідомістю. Справжня пісня, добра милозвучна музика, зворушливий та глибокий текст є потужною зброєю, надійним захистом від обману, пропаганди та агресії. Люди, які мають можливість відчути український дух,
любов до рідного краю, його мови та краси, ніколи не повірять у спокусливі обіцянки чи пропозиції недоброзичливих загарбників. Усі ці фактори закладені в пісенних творах українських виконавців, які все своє життя прославляють культуру нашої матері України. За Положенням фестивалю учасники першого туру виконували по дві пісні українською мовою, одна із них обов’язково соціально-патріотичного характеру. Як зауважив голова оргкомітету фестивалю поет-пісняр Вадим Крищенко, «Галицький шлягер» розростається і вже зовсім скоро може стати міжнародним конкурсом.
Анатолій Матвійчук активно пропагує та підтримує Закон України про квотування українського музичного продукту у вітчизняному ефірі. Щоб зрозуміти, наскільки актуальною є мовна проблема у радіоефірі, звернімося до результатів моніторингу громадської ініціативи «Простір свободи». Її останні (станом на кінець літа 2015 року) дослідження ефірів п’яти провідних радіостанцій у прайм-тайм дали такий результат: в сумі за 20 годин пролунало 184 пісні, з них лише 9 – українською мовою, 74 – російською, 101 – іншими мовами (більшість з яких – англійською). Таким чином, із загальної кількості пісень, що лунали в прайм-тайм на провідних радіостанціях, пісні українською мовою складали 4,9%. Водночас пісні російською мовою складали 40,2% від загальної кількості. А повинно бути 50% української мови. Анатолій Матвійчук вважає, що проблема в тому, що українці, як етнос, хочуть захистити себе в межах свого культурного національного комплексу. Він каже, що на боці наших опонентів величезна кількість СМІ, які прийняли ворожу позицію. В них відсутнє розуміння, що культура – це не просто бізнес.
Діапазон фм-частот заполонило російське мовлення, яке сплюндровує патріотичний дух українців, вважає А. Матвійчук.
Виховання молоді – також одна із соціальних ролей Анатолія Матвійчука. Адже він викладає в Київському університеті культури і мистецтв. Він прагне, щоб дистанція між поколіннями була невеликою, майже невідчутною. Тому, за його словами, він навчає їх, а вони його. І дуже часто студенти проводжають його оплесками, тому що він намагається створити й підтримувати контакт.
Журналістська діяльність – це психологія. Треба встановити той звя’зок, який допоможе відкрити публіку, і це – кропітка праця. І він старається досяти цього. Зараз молодь перебуває у потужному інформаційному потоці, і їй вже просто не вистачає часу, щоб дізнатись про своє коріння. Дуже прикро, що в основному молоде покоління не цікавиться своєю багатою традицією. Адже це ж наша душа! В усьому світу шанується самобутна історія. Її можна інерпретувати, з нею можна гратися – подавати у різних стилях, але правило одне: завжди залишатись насамперед українцями. І треба робити свою справу гарно. Анатолій Матвійчук бачить такий вихід із ситуації – потрібно щось на зразок інформаційного Майдану. Повністю люструвати вітчизняний медійний простір. Зрозуміти нарешті, хто є власником наших ЗМІ. Обрати 15-20 справжніх патріотів, котрі володіють певним капіталом, роздати б їм безкоштовно радіочастоти, зобов’язавши розбудовувати український ефір, котрий базувався б виключно на українському форматі. Біда нашої культури, вважає він, у тому, що в нас немає культурної ретроспективи. Це нагадує поїзд, який їде, виймаючи ззаду рейки і ставлячи їх перед собою. Ми – велика нація, і деякі «мудрагелі» прекрасно це розуміють, тому намагаються позбавити нас інформаційного простору. Субкультура, насаджувана ними, підміняє справжню національну культуру, яка йде від діда-прадіда. Витісняє справжніх її носіїв. Але, на щастя, великою підтримкою є українська діаспора, яка сьогодні по всьому світу організовує українські концерти і фестивалі. Це величезна підтримка українським митцям, які в цій державі кинуті напризволяще. Поки українська культура не стане вершиною наших пріоритетів, у нас у країні нічого не зміниться.
Анатолій Матвійчук не тільки виступає на радіо, але й сам веде радіопередачі на Українському радіо, а також на «Київ 98 FM».
Активна суспільна діяльність Анатолія Матвійчука пов’язана із соціальною мережею, а саме Facebook. У своїх постах Анатолій звертається щирим словом до українців, проводить інформаційну кампанію, покликану відродити серед людей поважне ставлення до традицій, цінностей, серед яких є рідна мова. Головними проблемами мовної політики Анатолій Матвійчук вважає відсутність розуміння необхідності української мови для побудови кар’єри, досягнення успіху, уявлення про «непрестижність» мови, глибоку вкоріненість та широке розповсюдження російської мови як наслідок довготривалого зросійщення українців та фізичного розбавлення населення України переселенцями з російських територій; відсутність ефективної мовної державної політики та дієвої державної підтримки відповідних громадських ініціатив; формальний, а подекуди й насильницький підхід до українізації на місцях; розробка локальних проектів по розповсюдженню української словесності спільно з місцевими активістами, ініціативними групами, проведення всеукраїнських заходів в рамках реалізації стратегії, популяризація доробку і спадщини видатних українців.
Проте не словом єдиним. Серед заходів, що проводив Анатолій Матвійчук для популяризації української словесності за останній місяць, можна назвати такі: візит до Міністрества культури, виступ в Тернополі на Співочому полі, виступ перед людьми з вадами зору в Центральній спеціалізованній бібліотеці для сліпих імені М. Островського, зйомка телепередачі “Фолк-мюзік” на Першому каналі УТ, виступ на концерті пам’яті Бориса Шарварка в НП «Україна», виступ для української діаспори у Відні, концерт до Дня матері, Благодійний концерт у Палаці Спорту, присвячений Дню Пам’яті та Примирення, радіопередача на Незалежному радіо в Чікаго до дня пам’яті і шани Дмитра Гнатюка.
Журналістська та музична діяльність
Журналістом Анатолій Матвійчук працював 6 років (у «Молоді України»). Крім редакційних справ, у нього було паралельно своє особисте творче життя. Він почав писати пісні для багатьох груп і співаків. Згодом почав сам виконувати свої пісні і часто відлучався з роботи. А потім він ще став ведучим телевізійної програми «Музичний відеомлин», де гонорарів не платили, але він мав можливість презентувати телеглядачам свої пісні. Незабаром з аранжувальником Миколою Павлівим вони записали перший авторський альбом «Запорожці», в якому було кілька хітів. Прийшла перша популярність. Редакції газети це не сподобалось. Адже Анатолія Матвійчука почали запрошувати на концерти, і потихеньку від кар’єри журналіста, поета й автора музики він почав переходити до кар’єри співака й автора пісень.
У 1995 році Анатолій Матвійчук перейшов працювати в журнал «Музика». Це був для нього елітарний період журналістики. Він був заввідділом естради і виконавського мистецтва. За тиждень Анатолій готував необхідний матеріал, а решту часу приділяв творчості. У його кабінеті стояло піаніно, і він у будь-який час міг поліпшувати своє володіння інструментом. Пізніше, коли його гонорари за вірші і музику сягнули тієї величини, що рівнялися тодішній зарплаті журналіста, він вирішив піти на вільні хліби.
Невдовзі, 1996 року, відбувся перший бенефіс Анатолія «Полустанок любові» у тодішньому Жовтневому палаці культури Києва. Це було двогодинне шоу, до участі в якому були запрошені Оксана Білозір, Микола Гнатюк, Алла Кудлай, Світлана і Віталій Білоножки, Анжела Вербицька, Любов та Віктор Анісімови, тріо «Либідь» та інші. Після цього успішного шоу він отримав звання «Заслужений артист України».
Перші пісні, які принесли популярність Анатолію, були записані в співдружності з київським аранжувальником і композитором Миколою Павлівим. Одна з найяскравіших мала приспів: «Що це було? Мабуть, НЛО». Де б він її не співав, глядачі завжди підспівували, тому що слова буквально в’їдалися в свідомість.
Анатолій Матвійчук є автором восьми авторських компакт-дисків, семи збірок власних поезій. Його вірші, опубліковані в Інтернеті і в соцмережах, облетіли увесь світ. Вони стають народними. І це не дивно, адже його гасло:
Я – українець.
Вірою і кров’ю.
Моє коріння тут, у цій землі.
Вона моєю живиться любов’ю,
А я страждаю болями її.
Перша пісня, з якою Анатолій виступив на сцені, називаэться «Сліпе кохання». Спочатку часто грали її на танцях, і вона подобалась молоді. Одного разу Анатолій йшов по пляжу на Дніпрі. Проходячи повз компанію, почув, як під гітару співають цю пісню.
Також Анатолій трошки писав і музику на слова інших поетів-піснярів. У його житті так складалося, що були люди, які на певному етапі його підтримали. Одним із таких його друзів є поет, редактор журналу «Дніпро» Микола Луків. Він написав з ним кілька пісень. Колись Анатолію довелося зі зламаною ногою виступати на авторському концерті товариша. Він вийшов на сцену з милицями і заспівав їх спільну «Баладу про чайок і лебедів». Наприкінці пісні його закидали квітами, як ніколи в житті.
Дуже цікава історія написання пісні «Сивий музикант». На початку 1990-х років, після розпаду СРСР, згадує Анатолій Матвійчук, у нашій країні панував певний хаос, зникла будь-яка ідеологія. Народ перетворився на юрбу. У підземних переходах на одному лотку могли продавати порнографічні журнали та ікони Богородиці. А професійні музиканти грали на вулицях і збирали гроші. Власне, ця картина спонукала його створити такий символічний образ. Сивий музикант – людина, котра пережила славу і визнання. Потім він став забутим. З усіх його друзів – хтось в еміграції, хтось помер, але музикант грає, незважаючи ні на що.
Що стосується сьогоднішньої популярної музики, то ставлення Анатолія до неї таке: сьогодні важко бути популярним композитором або популярним сонґрайтером, автором пісень, якщо ти занадто переймаєшся змістом своєї пісні. Були такі модні композитори, які приходили до нього з пропозицією щось написати і одразу ставили умови: «Давай з тобою напишемо пісню, тому що ти відомий, ти популярний, твої пісні знають, але є такі три вимоги: перша – пісня повинна бути абсолютно позитивною, якийсь «позитивчик» такий; друга – пісня повинна бути ні про що, якісь гарні метафори, одна нанизується на іншу, послідовного змісту не повинно бути, а просто – сплеск метафор таких, раз – кольнуло в серце, раз – кольнуло в печінку, раз – вдарило по голові, – але загального змісту нема; і третя умова – повинні бути коротенькі рядки, тому що довгі рядки люди погано сприймають. Повинно бути «тара-ра, тара-ра», і в жодному випадку не «тара-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра».
Коли Анатолій казав, що якщо дотримається усіх цих вимог, то просто перестане себе поважати – усі спроби закінчувались. Адже у нього були добрі вчителі, наприклад, один із старших друзів, Юрій Рибчинський Він казав, що «пісня – це маленьке життя, чотири хвилини – і її треба прожити, треба розповісти якусь історію». Якщо ти розкажеш історію – люди можуть не запам’ятати сам вірш, але вони зможуть переповісти своїми словами. А якщо нема що переповідати, то одна фраза засяде в голові. Але життєвих ситуацій, яких можна переспівати, не так уже й багато. Решта – це вже йдуть компіляції і варіації. І тим не менше, наприклад, українська народна пісня нараховує з усіма варіативними якимись формами десь близько трьохсот тисяч текстів народних пісень. В ефірі ми можемо почути навіть у спеціальних відформатованих програмах – 30. Звичайно, що існують архетипи. Кажуть, що вся творчість сучасна пішла, здебільшого, від двох джерел: від міфів і легенд Давньої Греції, принаймні Європи, і від біблійних сказань. Але коли починаєш думати про те, що відбувається в нашому житті і що можна якимось чином екстраполювати в пісню, то ти розумієш, що це, по суті, кілька сюжетів: кохання, зрада – в будь-якому розумінні, не тільки в плані любові, це звертання до Господа Бога, а ще – замилування природою.
Цікаво роздумує Анатолій Матвійчук про пісенні жанри. Віін каже, що все розмаїття пісень можна звести до якихось основних архетипів. Також є й такі митці, які користуються принципом: що бачу, про те і пишу. Як акини, які тримають у руках гітару, їдуть десь на верблюді чи на ішаку, і от все, що вони бачать, про те і співають. Такий собі співаний репортаж. Реп – це теж, певною мірою, якийсь репортаж, тобто людина про щось розповідає, що вона бачить, що вона відчуває, але там менше музики. Тут важливо, щоб музика посилювала вплив поезії.
На певному етапі Анатолій зрозумів, що треба видати диск своїх пісень, своїх віршів (який називається «Сповідь») – це просто кожен вірш, замузичений із певною мелодією, яка відповідає настроєві вірша. Там мелодекламація. Цей диск розійшовся і має попит серед багатьох людей сьогодні. Анатолій Матвійчук констатує, що сьогодні люди ледачі, дехто не любить читати. А в машині їхати й поставити диск та слухати легко. Тим паче, що це дуже важко – слухати таку поезію і їхати за кермом. Тому що настільки великий одразу потік асоціацій, почуттів, що це емоційно переповнює всього тебе, Тому і така поезія потрібна, яка звучить.
Кожен вірш, кожна пісня, яка пишеться митцем, повинна бути як молитва. Творчість – це особливий непізнаний елемент людського життя. Магія. В цьому величезна таємниця. Коли закінчуєш якусь чергову пісню або вірш – ти розумієш, що це не ти пишеш, а то якісь Божі сили тобою керують.
Анатолій Матвійчук радіє, що далеко не всі поділяють думку, що рок-гурти і гламурна попса можуть замінити народне, академічне, класичне мистецтво, котрі в Україні, як у жодній іншій країні, існують поза межами інформаційного простору. Чудово, що люди ще помічають титанічні зусилля окремих творчих особистостей у цій країні, які продовжують боротися з масовою культурною деградацією і виродженням нації при повній байдужості Української держави до цього першочергового для її виживання питання.
Сьогодні з телеефіру викинуті справжні народні артисти, ті, хто несе традиційну українську пісню. Він вважає це змовою проти українсьої культури. Ми бачимо російських артистів і не бачимо своїх, які продовжують працювати і творити, але народ цього, на жаль, не бачить, бо йому показують попсові варіанти та переконують, що стравжньої талановитої української пісні не існує.
Замість епілогу
Анатолій Матвійчук складає враження дуже розумної та доброї людини. І його зовнішність не оманлива, адже справді, дивлячись на його справи, можна сказати, що в нього добре сердце та мудра голова. Одразу видно, що слова «патріотизм», «Ураїна», «надія» – для нього не порожні слова. Його пряма постава, чітка мова, доброзичлива усмішка миттєво заворожують. Анатолій Матвійчук талановитий як поет і як письменник. Він людина універсальних обдарувань та інтересів. Його творчість присвячена українському народові. Поет мріє про ті часи, коли в Україні належним чином шануватимуться мова, культура та історія народу. Для народного артиста Анатолія Матвійчука бути незалежним означає підкорятися тільки голосу власного серця і наказу власної душі. Притому, що його серце належить Україні, а душа – Богові .
Інтерв’ю
– Пане Анатолію, ви народилися у радянському, зрусифікованому Києві. Щоб здобути вищу освіту, зробити кар’єру престижно було розмовляти російською. Але ви обрали інший шлях. Проукраїнський. Це було сімейне виховання, чи ви раптом усвідомили свою національну приналежність?
– Мої батьки – некорінні кияни. Тато родом із Хмельниччини, а мама – зі Сумщини. У тата на батьківщині, здебільшого, розмовляли українською, а у мами – цікавим суржиком, діалектом, характерним для Чернігівщини і Сумщини. У дитинстві я бував на батьківщині і в батька, і в мами. Постійно чув українську мову. Коли прийшов час іти в школу, то тато віддав мене в українську, хоча російська була тоді більш престижною. Школа мені особливого розвитку не дала. Після школи я вступив до індустріального технікуму у Києві, де українська мова взагалі не практикувалася. Але в старших класах школи я захопився поезією, почав писати вірші українською мовою, оскільки розумів, що ми живемо в країні, яка має свою культуру і мову.
– Коли ви відкрили для себе справжню Україну?
– Шоковим моментом відкриття українства стала поїздка до Канади у 1991 році. Рік перед тим на першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях я познайомився з українкою з Торонто Наталкою Мохорук. Вона захопилася моїми піснями і запросила на святкування 100-річчя українського поселення українців у Канаді. Знаєте, що мене найперше вразило? Коли переступаєш поріг української оселі в Торонто, то бачиш, що на одній стіні висять образи святих, а на іншій – портрети Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. А на полицях стоять українські книжки. Це мені відкрило розуміння того, що Україна не закінчується на кордонах держави. Це було для мене великим відкриттям, бо в СРСР ми не знали про велику кількість українців за межами України. Тоді я зрозумів, що саме завдяки діаспорі було збережено багато важливих сторінок історії.
– Ви суспільно-активна людина. Чи подобається Вам самому навчати студентів?
– Звичайно! Я, дуже полюбляю молодь, і прагну, щоб дистанція між поколіннями була невеликою, майже невідчутною. Тому я навчаю їх, – а вони мене. І дуже часто мене студенти проводжають оплисками, тому що я намагаюся створити контакт, адже журналістська діяльність – це психологія, встановити той звя’зок, який допоможе відкрити публіку просто необхідно, і це – кропотлива праця. І я стараюсь цьому навчити. Зараз молодь перебуває у потужному інформаційному потоку, і їй вже просто не вистачає часу, щоб дізнатись про своє коріння. Мені дуже прикро, що в основному молоде покоління не цікавиться своєю багатою традицією. Адже це ж наша душа! Дуже прикро. В усьому світу шанується самобутна історія. Її можно інерпретувати, з нею можна грати – подавати у різних стилях чого завгодно, розберемо на прикладі музики: хай буде рок, фолк або ж інструментальна музика, правило одне – завжди залишайтесь насамперед українцями. І робіть свою справу гарно. Я в останній час відходжу від форми і стаю прихильником змісту.
– Який ви бачите вихід із ситуації?
– Потрібно щось на зразок інформаційного Майдану. Повністю люструвати вітчизняний медійний простір. Зрозуміти нарешті, хто є власником ЗМІ?
Якби я був президентом, то вибрав би 15-20 патріотичних людей, котрі володіють певним капіталом, роздав би їм безкоштовно радіочастоти, зобов’язавши розбудовувати український ефір, котрий би базувався виключно на українському форматі.
Біда нашої культури в тому, що в нас немає культурної ретроспективи. Це нагадує поїзд, який їде, виймаючи ззаду рейки і ставлячи їх перед собою. Ми – велика нація, але деякі «мудрагелі» прекрасно це розуміють, тому намагаються позбавити нас інформаційного простору. Субкультура, насаджувана ними, підміняє справжню національну культуру, яка йде від діда-прадіда. Витісняє справжніх її носіїв. Але, на щастя, великою підтримкою для нас є українська діаспора, яка сьогодні по всьому світу організовує українські концерти і фестивалі. Це величезна підтримка українським митцям, які в цій державі кинуті напризволяще. Поки українська культура не стане вершиною наших пріоритетів, у нас в країні нічого не зміниться.
– Яке Ваше гасло?
–Я процитую свого вірша:
Я – українець.
Вірою і кров’ю.
Моє коріння тут, у цій землі.
Вона моєю живиться любов’ю,
А я страждаю болями її.
– Розкажіть трохи про своє дитиснтво?
– Я виріс у Києві, у Солом’янському районі. Ми жили з батьками скромно, у квартирі-подвалі, з високими вікнами, і я маленький бачив тільки ноги проходячих повз нашу хату людей. Але там були прекрасні яблуневі сади. Такі сади, які я запамятав назавжди. Мабуть, любов до Батьківщини починається з природи, тому що ще маленьким я закохувався у яблуневий цвіт.
– Яка у дитинстві була ваша найзаповітніша мрія?
– Я собі поставив за мету ще у дитинстві — заробити авторитет. Стати такою людиною, думку якої поважали. Тому що в классі в нас було три байстрюки, які постійно дошкуляли усім (мені також). І я дуже переймався тоді цим. Але моя мати казала золоті слова: «Сину, треба бути не просто розумним, тому що розумних багато. Треба бути мудрим серцем. У кожного можна чомусь навчитись. У кожної людини чогось перейняти». Із цього все почалось. Ви знаєте, я довго шукав якогось гуру, людину, яка б змогла розставити по місцях усі мої роздуми, але правда була у тому, що в усіх людях – навіть не ідеальних, простих, складних, можно почерпнути щось своє. Кожен на твоєму шляху може тебе навчити чомусь, тільки добрі люди вчять як жити в щасті, а погані – як можна це зруйнувати.
– Розкажіть, будь ласка, більше про ваших батьків.
– Краще я відповім своїм віршем:
Так несподівано, так романтично
Музика знову мені награє
Про незабутнє казково-магічне,
Про веселкове дитинство моє.
Білий туман яблуневого саду,
Радісний світ весняної краси,
В тихім саду солов’їні рулади
І найдорожчі батьків голоси.
Тато родом із Хмельниччини, а мама – із Сумщини. До речі, моя мати знала бездоганно частівки, могла співати їх у гарному гуморі з ранку по обід, усі різні. Я заслуховувався завжди.
– Анатолію, коли Ви вперше усвідомили, що музика – то справа вашого життя?
– У десять років мені батьки подарували гітару. І я почав грати. Мої пісні швидко розходжувались по людях. Це мене захопило, і я не зміг більше зупинитися.
– Тобто батьки погоджувалися з Вашим вибором?
– Ви знаєте, мій тато дуже довго казав: «Ось пограєшся трохи, і переболить». Коли у 1996 я отримав звання заслуженого артиста України, він також казав: «Ось пограєшся трохи, і все». Тільки коли мені дали звання народного артиста України і з зали, я підійшов до батків сказати їм дякую, тільки тоді, він сказав: «Так, сину, це твоє».
– Чи ви здобували музичну освіту?
– Раніше були різні музичні студії, і там займався гітарою. Співав у хорі. Перед університетом пробував вступати до музучилища, але мене не допустили до екзаменів, бо я не мав документа про початкову музичну освіту. Мені так і сказали: «Ми не можемо засмічувати наш контингент – бувайте здорові»!
– Чим Вам найбільше запам’яталося навчання в університеті?
– Мені відкрився величезний пласт української історії, культури, світ особистостей. Це був для мене абсолютно новий рівень. Мене дуже вразило те, що староста нашого курсу Федір Коник (родом зі Львівщини) знав напам’ять майже всі поеми Т. Шевченка. Коли він декламував якусь поему, ми всі з відкритими ротами слухали його, тому що самі знали, максимум, два-три вірші. Правда, це для нього закінчилося драматично – його незабаром відрахували з університету за український націоналізм. Пізніше на зборах нашого факультету я запротестував: «Нашого найкращого побратима відраховують, а ми сидимо і мовчимо». Після цього мене викликали в окремий кабінет, де дядечко зі суворим обличчям сказав: «Якщо будеш багато говорити, то підеш услід за ним».
На останньому курсі навчання мені пощастило: редактор солідної газети «Молодь України» Іван Бокий запросив мене працювати в штат. Спочатку я був у відділі інформації, а пізніше – у відділі культури. Це було видатне місце роботи, яке значно вплинуло на мою подальшу долю. Крім того, я отримав можливість їздити у відрядження по всій Україні, де спілкувався зі силою-силенною людей.
– Скільки часу Ви працювали у журналістиці?
– У «Молоді України» лише 6 років. Крім редакційних справ, у мене паралельно було своє особисте творче життя. Я почав писати пісні для багатьох груп і співаків. Згодом почав сам виконувати свої пісні і часто відлучався з роботи. А потім я ще став ведучим телевізійної програми «Музичний відеомлин». Гонорарів мені не платили, але я мав можливість презентувати телеглядачам свої пісні. Незабаром з аранжувальником Миколою Павлівим ми записали мій перший авторський альбом «Запорожці», в якому було кілька хітів. Прийшла перша популярність. У редакції газети це не сподобалось. Адже мене почали запрошувати на концерти, і потихеньку від кар’єри журналіста, поета й автора музики я почав переходити до кар’єри співака й автора пісень.
– І тоді ви остаточно змінили професію?
– Не одразу. У 1995 році я перейшов працювати в журнал «Музика». Це був для мене елітарний період журналістики. Я був заввідділом естради і виконавського мистецтва. За тиждень я готував необхідний матеріал, а решту часу приділяв творчості. У моєму кабінеті стояло піаніно, і я у будь-який час міг покращувати своє володіння інструментом. Пізніше, коли мої гонорари за вірші і музику сягнули тієї величини, що рівнялися моїй тодішній зарплаті, я вирішив піти на вільні хліби.
Невдовзі, 1996 року, відбувся мій перший бенефіс «Полустанок любові» у тодішньому Жовтневому палаці Києва. Це було двогодинне шоу, до участі в якому, крім мене, були запрошені Оксана Білозір, Микола Гнатюк, Алла Кудлай, Світлана і Віталій Білоножки, Анжела Вербицька, Любов та Віктор Анісімови, тріо «Либідь» та інші. Після цього успішного шоу я отримав звання «Заслужений артист України».
Перші мої пісні, які принесли мені популярність, були записані у співдружності з київським аранжувальником і композитором Миколою Павлівим. Одна з найяскравіших мала приспів – «Що це було? Мабуть, НЛО». Де б я її не співав, глядачі завжди підспівували, тому що слова буквально в’їдалися в свідомість. Якось мені прислали газету «Молодь Черкащини», а там – готовий комікс на цю пісню. Розмалювали кожен куплет.
– А самі Ви, яку музику слухаєте в машині?
– Мені дуже подобається виконавець української співачки Ілларії. Її слухаю останнім часом.
– За допомогою Вашої уяви перенесемося у майбутнє. Яким Ви його бачите для української культури, а насамперед мови?
– Я бачу Україну у майбутньому інтелектуальною, актуальною, духовною, здатною мислити.
– Чи пам’ятаєте свою першу пісню, з якою виступили на сцені?
– То була пісня «Сліпе кохання». Ми часто грали її на танцях, і вона подобалась молоді. Одного разу я йшов по пляжі на Дніпрі. Проходячи повз компанію, почув, як під гітару співають цю пісню. Звичайно, я був приємно вражений. Такі випадки траплялися і значно пізніше. Років двадцять п’ять тому я написав патріотичну пісню «Кленова балада» для О. Білозір. Одного разу їду в поїзді. Поруч – молодий хлопець. Розговорилися. Він і каже: «Я колекціоную стрілецькі і повстанські пісні. Нещодавно записав одну рідкісну стрілецьку пісню «Кленова балада». Почав наспівувати. Коли я сказав йому, що це моя пісня, він довго не міг повірити. Для мене це найвищий комплімент, коли пісні йдуть у народ і там живуть.
– Ви писали музику на слова інших поетів-піснярів?
– Трошки писав. У моєму житті так складалося, що були люди, які на певному етапі підтримали мене. Одним з таких моїх друзів є поет, редактор журналу «Дніпро» Микола Луків. Я написав з ним кілька пісень. Колись мені довелося зі зламаною ногою виступати на його авторському концерті. Я вийшов на сцену з милицями і заспівав нашу спільну «Баладу про чайок і лебедів». Наприкінці пісні мене закидали квітами, як ніколи в житті.
– Що вас спонукало написати пісню «Сивий музикант»?
– На початку 1990-х років, після розпаду СРСР, у нашій країні панував певний хаос, зникла будь-яка ідеологія розвитку. Народ перетворився на юрбу. У підземних переходах на одному лотку могли продавати порнографічні журнали та ікони Богородиці. А професійні музиканти грали на вулицях і збирали гроші. Власне, ця картина спонукала мене створити такий символічний образ. Сивий музикант – людина, котра пережила славу і визнання. Потім він став забутим. З усіх його друзів хтось в еміграції, хтось помер, але музикант грає, незважаючи ні нащо.
– Для сучасних українських медіамагнатів музика — товар, який треба продавати. Якою, на вашу думку, повинна бути сучасна музика?
– Що стосується сьогоднішньої популярної музики, то там може крутитися одна якась фраза, і все це аранжуванням якимсь чином і танцювальним ритмом підтримується, і нема ніякого діла. Тому сьогодні важко бути популярним композитором або популярним сонґрайтером, автором пісень, якщо ти занадто насичуєшся змістом своєї пісні. Вони одразу до чогось прив’язують це. І деякі модні композитори, які приходили до мене з пропозицією щось написати, – мені одразу ставили такі умови: «Давай з тобою напишемо пісню, тому що ти відомий, ти популярний, твої пісні знають, – але так, є такі три вимоги: перша – пісня повинна бути абсолютно позитивною, якийсь «позитивчик» такий; друга – пісня повинна бути ні про що, так-от, якісь гарні метафори, одна нанизується на іншу, послідовного змісту не повинно бути, а просто – сплеск метафор таких.
Раз – кольнуло в серце, раз – кольнуло в печінку, раз – вдарило по голові, – але загального змісту нема. І третя умова – повинні бути коротенькі рядки, тому що довгі рядки люди погано сприймають. Повинно бути «тара-ра, тара-ра», і в жодному випадку не «тара-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра».
Коли я казав, що якщо дотримаюсь усіх цих вимог, то просто перестану себе поважати, – наші спроби закінчувались. У мене були добрі вчителі, наприклад, зокрема, один із моїх старших друзів, Юрій Рибчинський, – казав, що «пісня – це маленьке життя, чотири хвилини – і її треба прожити, треба розповісти якусь історію». Якщо ти розкажеш історію – люди можуть не запам’ятати сам вірш, але вони зможуть переповісти своїми словами. А якщо нема що переповідати, то одна фраза засяде в голові.
Але життєвих ситуацій, яких можна переспівати, не так вже й багато. Решта – це вже йдуть компіляції і варіації.
І, тим не менше, наприклад, українська народна пісня нараховує з усіма варіативними якимись формами десь близько трьохсот тисяч текстів народних пісень. Я взагалі в шоці! В ефірі ми можемо почути там десь навіть у спеціальних відформатованих програмах, ну, 30. Звичайно, що існують архетипи. Кажуть, що вся творчість сучасна пішла, здебільшого, від двох джерел: від міфів і легенд Давньої Греції, ну, принаймні Європи, і від біблійних сказань. Тобто, всі біблійні сказання і міфи Давньої Греції. Але коли починаєш думати про те, що відбувається в нашому житті і, зокрема, що можна якимось чином екстраполювати в пісню, то ти розумієш, що це, по суті, кілька сюжетів: кохання, зрада – в будь-якому розумінні, не тільки в плані любові, це звертання до Господа Бога, а ще – замилування природою. От дивіться: чотири сюжети. Тобто, яким чином вони інтерпретуються?
Я навіть студентам своїм розказую – тому що я викладаю і на кафедрі шоу-бізнесу, і на кафедрі журналістики… Я говорив про те, що, в принципі, все розмаїття пісень можна звести до якихось основних архетипів. Ну, є ще така тема: що бачу, про те і пишу. Як акини, які тримають у руках гітару, їдуть десь на верблюді чи на ішаку, і от все, що вони бачать, про те і співають. І таке буває.
Такий собі співаний репортаж…
Абсолютний репортаж. Реп – це теж, певною мірою, якийсь репортаж, тобто, людина про щось розповідає, що вона бачить, що вона відчуває і так далі, але там менше музики. Тут важливо, щоб музика посилювала вплив поезії.
Десь мені на певному етапі стало тісно, і я видав диск своїх пісень, своїх віршів, який називається «Сповідь», – це просто кожен вірш, замузичений із певною мелодією, яка відповідає настроєві вірша. Я просто читаю вірші, там мелодекламація.
– Цей диск користується попитом?
– Він розійшовся і користується попитом у багатьох людей сьогодні. Ми ж знаємо, що сьогодні люди ліниві, дехто не любить читати. А в машині десь їде – поставив диск, слухає. І мені навіть казали, що це дуже важко – слухати таку поезію і їхати за кермом. Тому що настільки одразу потік асоціацій, почуттів, що це емоційно переповнює всього тебе, і дуже важко – треба зупинитися десь на узбіччі і слухати. Тому і така поезія потрібна, яка звучить.
Коментарі закриті.