Нарис про спортивного журналіста Валентину Пожилову – Віртуальний музей Інституту журналістики

Нарис Мар’яни Котлярової (2013 р.)

Валентина Пожилова: нарис про спортивного журналіста України

Ідеальний журналіст існує в кожній людині і не завжди проявляє себе. Це він пише у стіл фейлетони, викривальні памфлети для такого ж ефемерного ідеалізованого читача, який, звичайно ж, з нетерпінням чекає ці твори. Цей читач може жити і в майбутніх поколіннях, які, безумовно, ще не розучаться зводити пам’ятники. Він працює пером у тиші самотності, даючи волю пригнобленому духу. Його перо – заручник у головного редактора чи жадібності, або одномоментного марнославства. Так хто ж він, цей журналіст, якого ніколи ніхто не дізнається? Якими шляхами він ішов, що він бажав, де заблукав і куди зник, цей безславний викривач?

Напевно, він був народжений у сільській місцевості Смоленської області Росії, де, якщо встати прямо і придивитися, то ясно видно всі нерівності, шершавості й відхилення від ідеалу вертикалі радянської дійсності. Далі народжуватися не варто – ти не зможеш зазирнути за лінію горизонту, і з часом у тебе може розвинутися провінційна короткозорість.

Познайомившись з цією жінкою в інтер’єрі домашнього затишку, абсолютної чистоти і вишуканого смаку, побачивши на підвіконні виплекані її руками квіти – різнобарвні фіалки, екзотичні кактуси, столітник, бегонії – можеш подумати, що вона все життя – хатня господиня за міцними плечима чоловіка. Ось, міркуєш, одна з небагатьох, кому поталанило жити за стіною добробуту й комфорту, про які подбала її “сильна половина”. Та перше враження нерідко буває оманливим. Як з’ясувалося, Валентина Петрівна не один десяток років працювала на відповідальних посадах, часто в умовах ненормованого робочого дня. Службові обов’язки вимагали від неї цілковитої самовіддачі, забирали чимало сил. Проте “сухарем у спідниці” не була ніколи. Повсякчас пам’ятала, що вона – насамперед жінка. Незважаючи на постійну зайнятість, завжди доглянута, елегантна, усміхнена. Попри постійне нервове напруження на роботі, спокійна, привітна, урівноважена.

Але ніщо, як відомо, не приходить само собою. І риси, які зараз здаються такими органічними в характері цієї жінки, свого часу здобувалися наполегливою роботою над собою. Тим паче, що доля аж ніяк не балувала Валентину.

Пожилова Валентина Петрівна народилась 2 листопада 1936 року у селі Лонниця Смоленської області, Росія. Їй виповнилося п’ять років, коли почалася війна. Батько був ветеринарним фельдшером, а мати працювала на текстильній фабриці. По війні переїхали до Німеччини, де прожили два роки.

На думку Валентини Пожилової, щоб людина стала кандидатом у журналісти, у домашній бібліотеці повинно бути не менше двадцяти книг. Батьки Валентини Петрівни зібрали близько ста книг, повз яких наша героїня не проходила. На початку вона з поважним трепетом торкалася до обкладинок, дивилася на них під різними кутами. Вони поставали перед нею в суворому радянському костюмі і при краватці, у більшості своїй представляючи багатотомні зібрання творів класиків. Після зовнішнього знайомства вона приступала до вивчення перших сторінок з назвою видавництва, роком випуску і, гортаючи сторінки, уявляла себе в кріслі, в окулярах і з розумним виглядом. Подібним чином вона завела знайомство з усіма книгами бібліотеки і знайшла потребу поглинути інформацію, вкладену в цих коробочках. Вона читала захлинаючись, запоєм, із зусиллям відриваючи себе для земних справ.

У дитинстві Валентину Пожилову оточували розмірені люди недалекої провінції, з непоганою освітою і відсутністю бажання перманентного збагачення. Вони не працювали ліктями, не наступали на горло, чи не намагалися когось обігнати – часу було достатньо для рівномірного заповнення порожніх головних судин своїх чад. Не було навколо і задоволень, здатних спокушати незміцнілі душі. Пороки були далекими, як далекі були столиці, але тим гостріше стане їх сприйняття, де кожен відступ від ідеалу дитячих уявлень обернеться смітинкою в оці, яка мимоволі викличе сльозу роздратування.

Білим птахом давно відлетіло Валентинине дитинство в далекий-предалекий вирій, з якого нема вороття. Та залишилося незабутнім у пам’яті, в яскравих спогадах. Нелегким було життя, але дитячий вік брав своє, і відкривався допитливим очам дівчинки чарівний, захопливий світ весняної природи.

В юності Валентині Петрівні не хотілося писати, не хотілося відкривати людям на щось очі. Здавалося, всі люди володіють кольоровим зором. Не вірилося, що відсоток дальтоніків і короткозорих дуже великий і підпирає немислиму цифру в дев’яносто відсотків. Звичне оточення виявлявся таким, яким і має бути. А яким воно могло бути, хіба дізнаєшся, не зробивши хоча б пробний політ зі свого рідного гнізда?

У 1952 році Валентина Пожилова переїхала до Львова.

Пташенят з інкубатора відрізняє хворобливий вигляд, скромність і неконкурентноздатність у порівнянні з доморощеними бройлерами. Потрібен час, щоб зміцніти і відчути хоча б внутрішню впевненість. Саме цю впевненість вона намагається знайти у Львівському університеті ім. І.Франка, де на її світлу голову звалюється недосконалість радянської освіти, лінь і ще багато пороків, про які вона навіть не підозрювала. Виявивши на ранній стадії відсутність інтересу до точних наук, вона зосереджується на оточуючих, характерах і їх взаєминах. Поступово нарощується потенціал думок і слів, достатній, щоб дати пробій при близькості паперу.

Вчилася Валентина завжди добре й охоче. Успішно закінчила відділення журналістики Львівського університету ім. І. Франка у 1958 році. І в тому ж році отримала диплом за спеціальністю “Журналіст”. У ті роки їй доводилося багато часу проводити у бібліотеці, зустрічатися з письменниками.

У журналістику вона прийшла свідомо, тому що в школі був дуже сильний вчитель літератури та мови, а у Львівському університеті – чудова секція літературних критиків.

Закінчивши Львівський університет, вона якось зустрілася з одним чудовим футбольним телекоментатором, щоб запитати, як стати журналістом, що для цього потрібно – писати, знімати? Коментатор відповів, що знімати легше, і якщо хочеш бути багатою людиною, то знімай, а якщо хочеш бути знаменитою – пиши. Насправді ж, це було помилкою: ні багатство, ні знаменитість не пов’язані з жанром. Багатий журналіст – це вже інша професія. Звичайно, журналісти повинні жити добре, краще, ніж вони живуть, щоб не відчувати незручності. Вони можуть перетворитися на дуже багатих людей, але тоді вони перестають бути журналістами. Це як письменник-сатирик. Якщо він став дуже багатим, то автоматично перестає розуміти тих людей, яких він нібито захищає.

Накопичений позитивний потенціал приводить Валентину Пожилову до столиці. Звичайно ж вона не припускала, що притягуються протилежності. Її вабили можливості та буйство барв життя. Здобута освіта потроху відкриває їй дорогу в журналістику і до читача, якому терміново необхідна корекція “життєвої короткозорості”.

Оскільки про благополуччя тих часів мова й не йшла, довелося самій дбати про працевлаштування.

І ось, освоївши суворі жанри написання тексту або, як кажуть, виробництва матеріалу, вона занурюється в роботу. Більша частина трудового життя Валентини Петрівни віддана роботі на посаді заступника редактора в “Спортивній газеті”. Посада вельми відповідальна, так би мовити, штабна. Роботи бувало стільки, що, як мовиться, ніколи й голови підняти. Нерідко засиджувалася в кабінеті до півночі. І так – день у день протягом кількох років. Кар’єра спортивного журналіста розпочалася першого січня 1963 року і продовжувалася аж до жовтня 1998 року. У ті роки за щастя було взяти інтерв’ю із заслуженим тренером, спортсменом або описати вручення найважливіших спортивних нагород року. Тоді друкувалася в газетах “Радянський спорт” та “Молодь України”. Пропрацювавши в “Спортивній газеті” деякий час, згодом стала її редактором. В основному роботи Валентини Петрівни були направлені на висвітлення таких видів спорту, як веслування, вітрильний спорт, гірськолижний спорт і теніс. Цей вектор задавали журналісти газети та могли з великою експресією генерувати нові статті й, так би мовити, надихати один одного. Коло спортивних тем було окреслене за першої ж їх зустрічі з усім колективом газети.

Через декілька років все більше матеріалу стало накопичуватися у столі робочого кабінету. Тут були і гучні перемоги українських спортсменів, яскраві памфлети, розповіді про видатних тренерів різних збірних, аналітичні статті та утопічні роздуми. Вона писала їх, використовуючи натхнення і всю гаму виразних засобів, факти ж постачала дійсність, яка оточувала її.

Талановита журналістка Валентина Пожилова згадує про свою роботу редактором газети: “Мені знайома дуже велика радість: вночі, коли місто затихає, дочекатися свіжого номера газети. Відчуваєш, як величезна споруда тремтить – це запущена ротаційна машина. Чекаємо на газету. І ось її приносять. Вона пахне свіжою фарбою. Ми найперші її читачі. Світ ще не бачив газети, але вона вже є. Постукують ротаційні машини, декілька мільйонів людей прочитають твоє слово. Іноді від думки про це стає страшно радісно, іноді моторошно. Так, у години та хвилини випуску, багаторукий, багатоголовий організм – редакція – діє напружено, злагоджено і все ж нервово. На останньому етапі завжди з’являються ускладнення: це і “надгаряча інформація”, що терміново “проситься” в номер, це і ламання макету через поганий знімок, це переплутаний набір, це і рекламація. Редакційні будні лише тоді світлі й радісні, коли людина не помилилася “професійними” дверима”.

Редакція газети Валентини Пожилової приймала до друку всі спортивні новини, придатні для публікації. Як же на практиці зрозуміти, яка новина придатна до публікації, а яка не придатна? У редакціях газет матеріали приймають до друку і готують до публікації штатні професіонали-журналісти. Як правило, це люди досвідчені, найбільш ініціативні. Саме вони повинні “виловити” із усього потоку новин максимально оперативні, цікаві, безумовно достовірні, ті, що легко читаються, матеріали. Саме редактор повинен володіти особливим даром на “відчуття цікавих новин”. Такий дар безумовно був і є у Валентини Пожилової. Адже досвідчений редактор не прагнутиме зробити роботу інших. Його справа – організувати. Справжній редактор – досвідчений журналіст. Щоб керувати, слід самому знати справу і бути готовим самому написати.

Дуже довго Валентина Пожилова не могла визначити, що головне для журналіста, поки не поговорила з одним своїм другом Михайлом Савченком, який і наставив її на «правильний шлях». «Головним для журналіста є – не дружити з поганими людьми», – сказав Михайло. Саме ці слова визначили подальшу долю Валентини Петрівни, вони стали для неї певним табу у виборі друзів. З цього моменту вона намагалася, щоб в її колі не було нехороших людей. По-справжньому розуміла, що не потрібно любити начальників, а необхідно любити своїх маму і тата, коханих і своє життя.

Журналіст завжди має думати про тих людей, про яких пише, і про те, що пише, чи не відчуває читач незручність, коли прочитає замітку. “Тоді я користуюся психологічним способом: читаю свої готові замітки вголос, і ті фрази, які проковтую, відчуваючи, що з якихось причин мені незручно їх вимовити, потім просто викидаю. Якщо написане слово не можна промовити вголос, то з ним можна легко розлучитися”, – каже Валентина Пожилова.

“Журналістика ближче до театру, ніж кіно, в ній є четверта стіна, яка враховує існування глядача, незнайомого тобі. І є якась межа, яку ти не повинен і не можеш перейти. Знання, які ти використовуєш, повинні бути легальними, щадними, навіть якщо ти пишеш про людину речі, які йому не дуже подобаються. І ще питання в тому, яким поглядом на нього дивитися. Оскільки я сама наділена певними якостями, які, можливо, комусь не подобаються, ніколи не стаю суддею. Не можу судити людину з якихось висот. Адже слово матеріальне, це річ, воно ранить, і потім ніякі пояснення, вибачення не годяться”, – вважає Валентина Пожилова.

Її професіоналізм і сумлінна праця відзначені високими нагородами:

– в 1972 році присвоєно звання Заслуженого працівника культури України;

– в 1992 році присвоєно звання Заслуженого журналіста України;

– в 2004 році – нагорода за великий внесок у розвиток спортивної журналістики;

– в 2012 році отримала нагороду НОК України за розбудову олімпійського руху.

Талановита журналістка, організатор журналістської діяльності України В.П. Пожилова визначилася, насамперед, як спортивний журналіст. Її статті і нариси часто друкувалися в обласній і республіканській пресі. Авторка систематично виступає як нарисовець у багатьох журналах, збірниках і з окремими книгами, які свідчать про зрілість журналістки, її вміння в художній формі показати велич спортивного руху України, трудові та ратні подвиги спортсменів. У книзі “Портрет команди в різних вимірах” – це щирі розповіді про жіночу гандбольну команду “Спартак”, яка була багаторазовим чемпіоном СРСР, переможницею Олімпійський ігор і світових першостей. У книзі йдеться про долю гравців команди, які вносили вагомий вклад у розбудову спортивного руху Української держави.

У газеті “Олімпійська арена” у своїй статті “Критерії життя” Валентина Пожилова пише про істини, котрі не втрачають своєї актуальності, скільки б років не спливло. І є критерії, за котрими перевіряється, чи сповідує людина ці істини. Здається, що серед них найважливіший – послідовність у переконаннях протягом життя. Змінюються обставини, зазнає трансформації навколишнє середовище, врешті, вантаж років вимагає свого – так би й схибив, відійшов убік. Та не дозволяє отой головний життєвий критерій, і особистість й у вісімдесят залишається такою ж відданою людським цінностям, як і у вісімнадцять.

Валентина Пожилова здебільшого будує свої нариси на документальних розповідях, які відтворюють найбільш суттєві й життєві епізоди спортсменів, картини та ситуації з життя своїх героїв. Цікавими є й історичні нариси журналістки, які перегукуються із сучасністю, є джерелом і духовних традицій, і сьогоднішнього їх звучання. Це такі нариси, як “На майдані – дебютанти” – про минулі часи становлення спортсменів-початківців; “Лариса Карлова: спорт подарував мені життя” – про молоду спортсменку, яка у вісімнадцятирічному віці перемогла на Олімпіаді; “Зінаїда Турчина: для тренера не існує других місць. Тільки перше!” – про видатного тренера збірної жіночої команди з баскетболу, яка перемогла на Московській Олімпіаді; ” Нескінченні Олімпіади Валентина Манкіна” – про яхтсмена, Олімпійського Чемпіона та багато інших.

Валентин Манкін у книзі “Білий трикутник” згадує: “У роботі над книгою мені допомагала київська журналістка Валентина Пожилова. І не тому лише, що вона вже багато років веде вітрильний спорт на сторінках української республіканської “Спортивної газети” і буває на всіх найбільших регатах, що ми знайомі з тих пір, коли я тільки вчився перемагати. Валентина ввела мене у світ журналістики. З її допомогою я писав свої перші газетні репортажі. За її наполяганням серед звичних, чисто спортивних записів у щоденниках з’явилися замітки про побачене, пережите.

Повертаючись додому зі змагань, я завжди заходжу до редакції. Вдома у мене зберігаються привітання “Спортивної газети” з усіма успіхами останніх років. Ось чому і не було питання про те, з ким разом працювати над книгою. Звичайно ж, з людиною, що любить вітрило, знає його, з людиною, з якою мене пов’язує багаторічна дружба”.

Журналіст програми «Доброго ранку, Україно» телерадіокомпанії «Ера» Едуард Головня під час свого інтерв’ю газеті “Щотижневик 2000” каже: “Є журналісти, які чудово володіють предметом своєї професії. Серед них і Валентина Пожилова, яка має чудову освіту, ерудована та справжній професіонал”.

Спортсмен Андрій Романюк у своєму листі до редакції журналу “Олімпійська арена” пише: “Саме намаганнями Валентини Петрівни Пожилової на сторінках вітчизняного журналу широко представлений дитячий і юнацький теніс. Те, що успіхи зовсім юних тенісистів відмічаються у національному виданні – дуже важливо. Це й мотивує дітей до заняття тенісом і підіймає імідж цього виду спорту на якісно новий рівень. Поза увагою Валентини Петрівни не проходить жодний з юних талантів, які через декілька років стануть новими Стаховськими, Бондаренками, а можливо, – й Медведєвими, Поляковими”.

Останнім часом стало модним пізнавати характер людини за знаком Зодіаку. Валентина Петрівна народилася 2 листопада, отже, презентує собою яскраво вираженого Скорпіона, якому притаманні розум, розвинена фантазія, красномовність і здатність керувати іншими. Людям народженим під цим знаком властиві практичність і діловитість, цілеспрямованість і динамічний рух до успіху. У Скорпіона сильний характер – неабияка воля, велика впевненість у собі, рішучість і наділений духом суперництва. Він сповнений почуття власної гідності і знає собі ціну. Загалом манера його поведінки стримана. Психологічно доволі перейнятливий, чуттєвий, сором’язливий.

Скорпіон неначе веде двобій із собою, але переважає в ньому прагнення до рівноваги і стабільності.

Посміхаючись, Валентина Петрівна погоджується: так, у цих астрологічних пророцтвах багато що схоже з її сутністю. Вона рухлива, непосидюща, любить мандри, об’їздила мало не півсвіту. Через внутрішню боротьбу їй справді все дається нелегко, ціною чималих зусиль. Однак вдається.

“Для журналіста, – каже Валентина Пожилова, – найголовніше знайти свою тему, вникнути в неї, полюбити. Але одночасно журналіст просто зобов’язаний розширювати свій кругозір”.

Валентина Пожилова вважає найціннішим у своєму житті свою професію.

Я йшла з дому на роботу до восьмої години ранку та поверталася після двадцятої години вечора, – говорить пані Валентина, – домом та сім’єю займалася лише у вихідні дні. Можу сказати про свою роботу, що я живу в ній і нею живу. При цьому люблю те, що я роблю. Понад півстоліття я займаюся, з боку може здаватися, що одним і тим же, але мені це цікаво: у різних моїх колег свій творчий підхід, і в мене свій. Це і багато іншого необхідно враховувати при підготовці матеріалу до друку. Коли ж все вдається збалансувати, я просто щаслива.
Що важливо у роботі журналіста?
Важливо виявляти гнучкість розуму, чутливість до умов, у яких працюєш, різноманітність тактики, винахідливість у підходах, артистизм у виконанні – іншими словами, весь свій талант, щоб у конкретній ситуації відшукати оптимальне рішення і забезпечити збір матеріалу. Але вибір методів для досягнення мети не повинен бути вам байдужим.
Спортивні чемпіони створюють лише шедеври – це відомо давно. І амбіції тут великі. Як Вам вдавалося і вдається все зводити до спільного знаменника?
Я ні перед ким не прогиналася і ні з ким не конфліктую. Не сприймаю тиск у принципі. Вислуховую прохання, інколи претензії, шукаю компроміс та мотиви діяльності спортсменів, щоб якісна робота поєднувалася із творчим процесом. Якщо немає можливості написати матеріал про одного спортсмена, інших ліктями не розштовхую, просто прошу почекати.
Як Ви боролися за свого читача?
У читачеві я завжди бачила людину, яка робить перші кроки у спорті. Такому також цікаво читати про поєдинок, про суперників, але його більше переконує приклад, значить, необхідно згадати, коли ти сама була початківцем. Як непросто було пробитися в когорту найсильніших спортивних журналістів! Завжди було необхідно працювати й працювати, а читачеві наводити приклади з власного життя, з життя друзів по спортивній команді.
А якщо Ваш матеріал взяв у руки скептик?
З цим складніше. Його треба переконати в тому, що немає на світі кращого, ніж спорт. Адже у статті разом ми мали здійснити подорож у часи великих здобутків і перемог.
Але Вашу газету міг узяти в руки простий робітник, далекий від спорту, від романтики. Як його переконати, чим пояснюється таке масове захоплення дорослих людей, наприклад, вітрильним спортом?
Уявити різного читача можна, але так не буває, щоб читач був одного відповідного типу. Таких переконуємо: “Подивіться, скільки дорослих літом йде в далекі плавання під вітрилами, скільки беруть участь в крейсерських гонках, коли вони разом об’єднані елементами спорту, відпочинку й азарту, невже це не цікаво?!”
Як дізнатися, чи гарний текст ви написали?
Після того як написали текст, прочитайте його вголос людині, до якої добре ставитеся, якій хочете похвалитися. Природно, ця людина повинна вміти слухати. І в тих місцях, де ви будете ковтати слова і говорити: “Так, зараз, ось далі …”, ось це спокійно все можете викидати. Ваше власне відчуття повинно бути відчуттям неподільності тексту. Вам не повинно бути соромно за написане.
У журналістиці є складні речі?
Найскладніше – написати щільний текст. Коли в сторінку потрібно заштовхати не просто ідею, а текст, такий, щоб він читався. Такий текст, як кубик-рубик. Його можна вертіти скільки завгодно, але в підсумку складеться одне з небагатьох. Коли складеться – все, готово. Крім того, в тексті має бути якась “музична” тема.
Працювати над матеріалами з видатними спортсменами Вам було важко чи легко?
Працювати з такими матеріалами було захопливо. І не просто. У чемпіонів спорту, мабуть, не буває легких характерів, інакше вони б не були чемпіонами і їм нічого було б розповісти журналістам.

Валентина Петрівна Пожилова ще раз зауважила, що «розговорити» співрозмовника зовсім неважко, адже «українська людина за своєю природою щира», треба тільки показати, що ти розбираєшся в обговорюваній темі, підтримати людину, і тоді – «потече потік слів». І тому української людини не дуже складно інтерв’ювати – «її тільки треба налаштувати на себе».

Валентина Петрівна, дійсно, безконфліктна людина – тут своє взяла природа і життєвий досвід. Уникнути зайвих емоцій їй допомагають чудовий характер, добре серце і дивне вміння ладити з творчими людьми. Це справжній талант професійного журналіста. За мінімальний час пані Валентина вимушена зробити все можливе, щоб ні на секунду не зупинився маховик, який іменується творчістю журналіста. Вона любить людей. А колеги і друзі відповідають їй взаємністю.

Є одна притаманна якість для цієї чудової жінки, яка, на жаль, нині рідко зустрічається в нашому повсякденному житті, – це елементарна людська порядність. Зі слів колеги Валентини Петрівни, вона ніколи не підведе – ні колегу, ні друга; підтримає, всупереч багатьом, того, за ким правда; простягне дружню руку – без огляду на злобний шепіт. А ще – пробачить, люблячи образника, і напише вірші, якими захоплюється ще з юності.

Як Ви взагалі живете в сучасній реальності? Чим захищаєтесь? Чи Вашому характеру більше імпонує боротьба?
По-перше, у мене чудовий син, який теж працює журналістом, пішов по моїх стопах. У свою чергу, дружина сина також займається журналістською діяльністю. По-друге, за період моєї роботи в мене багато творчих однодумців. До речі, у цьому році – 55 років моєї професійної діяльності. На мою думку, за ці роки ми навчилися готувати та випускати матеріали про видатних спортсменів і робимо це добре. У цілому ж, жити і легко, і складно, але цікаво.
Чи здійснювала на Вас вплив політика?
Матеріали на політичні теми ми жодного разу не публікували, лише спортивна тематика. Взагалі не можу сказати, що коли-небудь була політично залежною.

У кожного видавництва існує своя концепція. Валентина Пожилова визначилася зі своєю спрямованістю, вона – спортивна. Це – вплив на суспільну думку і, відповідно, своя читацька аудиторія – це переважно спортсмени і люди, які люблять спорт.

Газети часто змінюють свою спрямованість, як і журналісти. Приклади, на жаль, в Україні є. А що, на Вашу думку, пані Валентино, формує сучасну журналістику?
На жаль, сьогодні незаангажованих засобів масової інформації мало. Деякі газети взагалі розповсюджуються «добровільно-примусово» за так званою соціальною підпискою. Звичайно, це не надає авторитету видавництву, розхолоджує творчий колектив і не вчить боротися за читача чесними і розумними матеріалами. Важко сьогодні і серед молодих журналістів знайти відповідальних людей, на яких можна покластися. Раніше не можна було написати статтю і не нести за неї відповідальності – була б ганьба. Сьогодні відповідальності за слово, як і професіоналізму, стало набагато менше. Крім того, новоспечені журналісти іноді й речення грамотно побудувати не можуть, не говорячи вже про розстановку змістовних відтінків. Часто вони як говорять, так і пишуть – російсько-українським суржиком.
Ваша думка з приводу використання української мови у засобах масової інформації.
Нічого в житті не можна робити насильно, особливо змушувати говорити тією чи іншою мовою. Оскільки це, як і будь-яке насилля, викликає протидію. Якщо б в Україні зараз знищували українську мову, я б за неї боролася.
Чи вважаєте Ви засоби масової інформації “четвертою владою”?
Цікаве походження самого поняття “четверта влада”: його початкове значення було – “четвертий стан”. У середньовічній Англії, наприклад, тривалий час право голосу на виборах в парламент мало лише духовенство та дворянство. Пізніше таке право отримали і представники “третього стану” – тобто заможні “простолюдини”. А четвертим станом не без іронії стали називати найнижчі класи суспільства. У минулому століття це визначення перейшло на пресу. З часом воно втратило іронічний відтінок і набуло поняття “сили”, а потім “влади”.
Ми з вами знаємо журнал і газету. В чому їх спільність і в чому відмінність?
Один із перших професійних журналістів Микола Полевой так пояснював цю різницю: “Звичайно, ці кордони непевні і майже завжди порушуються, але взагалі головна відмінність між газетою і таким виданням, яке не треба роздавати в аркушах, пояснюється в швидкості й обґрунтованості подачі новин. Девіз газети – новина, девіз журналу – обґрунтованість новин.
Вам легко жити в сучасній Україні?
Звичайно, за характером я людина позитивна, завжди всім задоволена. І тому мені все подобається. В людях я намагаюся бачити тільки добре. Це в мене від батьків, генетика така. До життя я ставлюся по-філософськи: це єдність і боротьба протилежностей. Завжди кількість перейде в якість і навпаки. Треба тільки вміти чекати і сподіватися.
Чи вмієте Ви чекати?
Так, я вмію чекати, я терпляча. Можливо, тому, що захоплююсь життям і в мене майже немає вільного часу. І його, час, не витрачаю на не потрібні сентенції. Мені все подобається – і життя, і робота, і моя країна.
Ви часто були за кордоном. Не виникало бажання там залишитися?
У моїй душі була і є Україна, тому я, справжня патріотка, завжди поверталася на Батьківщину. Дійсно, я багато їздила за кордон, але вважаю, що людина має жити там, де її Батьківщина.
Я бачу у Вас ікону. Це про щось говорить?
Це подарунок, хоча саме такі подарунки трохи напружують. І в далекій кут не хочеться її убирати, і на видне місце виставляти не навчена. Вірити у щось, у когось, звичайно, потрібно. Але який відсоток віри у мене сьогодні – відповісти не можу. Він змінюється залежно від часу та ситуацій.

“Мені щастило на хороших людей, – каже Валентина Петрівна. – Підтримували, по-доброму оцінювали мою працю і довіряли нові, більш відповідальні посади”. Ось так – начебто легко – відбувалося її просування службовими сходинками журналіста. Та хіба могло все те відбутися без її великого сумління, працьовитості, її прагнення якомога краще зробити доручену справу?

Великий досвід спортивного журналіста, високі ділові якості Валентини Петрівни знадобилися і в незалежній Україні. Бо не було “зерна неправди” за нею. Працювала журналісткою у різних виданнях.

Валентина Петрівна дуже самостійна і принципова, вимоглива передусім до себе самої. Любить роботи добро і має від того задоволення. А не любить підступництва, фальші та зради.

Успіхів Вам, цікавих постатей та подій, а засобам масової інформації – вистояти в економічній кризі.
При нашому спільному запасі міцності – витримаємо. Я впевнена.

Журналіст повинен відчувати настрій і погляди своїх читачів, швидко реагувати на ті чи інші події, розуміти суспільні процеси. Досвід Валентини Пожилової показує, що журналіст тоді досягне найвищого успіху, коли висловлює і виражає думки і настрій читачів, коли йому вдається ніби підслухати тих, кому він адресує свій виступ. На відміну від наукових і художніх творів журналістський виступ відзначається актуальністю й оперативністю. Актуальність журналістського твору випливає з того, що мас-медіа повинні щоденно відгукуватися на те, що є новим, що сьогодні хвилює людей.

Валентина Пожилова наголошує, що щорічно в Україні “професійних журналістів” стає на кілька тисяч більше. Журналістика стала такою ж модною, як ще років 6-7 тому факультет менеджменту або юридичний. Сайт www.osvita.com.ua надає інформацію про 42 українські вищі навчальні заклади, які видають дипломи журналістів.

Половина тих, хто йде сьогодні навчатися журналістики, думає максимум про те, щоб стати телеведучим. Забуваючи, що журналістика – це не тільки приємна зовнішність та правильна вимова. Це ще й мислення. Це таки та романтика, про яку говорили раніше: настав час все відстоювати, дорожити репутацією, робити правильні висновки.

Валентина Петрівна вважає професію журналіста дуже популярною. Але помиляються ті, хто бачить у ній лише легкі, приємні моменти, цікаві зустрічі, яскраві враження. Нелегкі і надзвичайно серйозні завдання ставив час перед журналістами завжди, та особливо складна ця професія сьогодні, коли український народ в нелегких умовах будує свою незалежну державу. Щоденна, щогодинна відповідальність.

Паралельно Валентина Пожилова займається громадською роботою, останні десять років зосередила свою увагу на організації ветеранів фізкультури і спорту. «Ми мусимо пам’ятати про тих, хто кував спортивну славу країни» – один з її постулатів. «Ми мусимо використовувати величезний досвід старшого покоління на користь покоління сьогоднішнього» – інший критерій. «Ми мусимо бути поруч з тими, хто потребує допомоги» – ще один. І невідомо, котрий з них найголовніший. Сама Валентина Петрівна пам’ятає тих, хто допомагав їй у роки навчання, роки становлення. І в день зустрічі з нею назвала десятки прізвищ людей, які допомогли їй стати тією, ким вона є нині. Особлива подяка з її вуст завжди лунає на адресу власної родини: батьків, чоловіка, сина.

Наприкінці зустрічі з Валентиною Пожиловою, вона навела декілька своїх правил журналіста:

Журналісти повинні бути до тонкощів тактовні, але істину повинні встановити, як слідчий, що з’ясовує в рідних обставини насильницької смерті близької людини. Не можна “вриватися” у тему, слід входити у неї повільно, за принципом “тише едешь – дальше будешь”.
Коли тема пов’язана з гострим конфліктом , слід працювати не одному, а групою, або ж звертатися за допомогою до людей на місці. Як у слідчого – завжди є “німий свідок” – понятий. Місцеві люди – ваші помічники – особливо можуть постраждати при підготовці негативного матеріалу, Ви підете, а вони залишаться серед людей, про яких допомагали збирати негативні факти. Отож беріть їх у свідки, коли можете гарантувати їм свій захист.
Як чинити, якщо співбесідник просить зберегти таємницю розмови? Вирішувати “для преси” чи “не для преси” повинен сам співбесідник. Якщо вже герой розпочав розмову, то тим самим втратив право на мовчання. Інша справа – збереження таємниці самої процедури розмови.
Складання списку осіб, з якими тобі необхідно зустрітися. Хто його складає? Звичайно, твій список може доповнити твій “герой”.
Буває так, що ваш “герой” з якоїсь причини не бажає з вами розмовляти. Наполягати на розмові чи ні? У кожному конкретному випадку вам вирішувати самостійно. Герой має право на мовчання.

Вона щоразу перемагає саму себе і наче переступає бурхливу течію життя. Недарма кажуть на сході: «Цінуймо не коловороти, не бистрину ріки, а рівний і спокійний, широкий плин води».

Скільки людей і подій – стільки і форм розкриття теми. Кожна хороша, з кожною можна погодитись, крім такої, яка не розкрита, яка не викликає думок і не хвилює читача.

Основи творчої діяльності журналіста, а точніше витоки творчості –багатогранні. Багатство творчості таїться в багатстві знань, багатстві інтелекту, якими володіє творча особистість.

Творчість починається у кожного по-своєму, по особливому. На шляху до творчості людина проходить такі етапи, як ремесло і майстерність. Природно, що в ремісництво і майстерності є кілька етапів. Без зростання ні ремесло, ні майстерність подолані не будуть.

У підсумку професійного зростання, долаючи нелегкий процес формування, людина, що володіє інтелектом, різнобічними знаннями приходить до творчості, до усвідомлення професійної творчості. У кожній професії є те, що називають творчим станом даної справи.

Творчість у журналістиці – це свій підхід до методів і методології творчості, своя особлива манера розумової діяльності, свій стиль.

Журналістська творчість неможлива на порожньому місці. Союзниками творчості є інтелект і наполеглива праця. Праця до сьомого поту є джерелом виникнення творчості, трампліном на шляху до формування таланту.

То чи можна бути журналістом, залишатися самим собою, не бути провідником чиїхось інтересів і викладати свої власні думки в сучасних українських засобах масової інформації? Чи можна без професійної освіти опинитися на орбіті людського інформування? Саме на ці питання шукає відповідь у тиші свого робочого кабінету ідеальний журналіст, якого ніколи не було.