Негода Микола Тодосійович. Майбутній письменник народився 9 січня 1928 року у селі Бузуків, що на Черкащині. Маленьким хлопчиком він пережив голодомор 1932–1933 р.р. Про ті важкі часи він розповідає в поемі «Студене сонце» та в документальній повісті «Сповідь перед собою» (2006). Врятували його від голодної смерті старші брат та сестра, які відвезли його до Черкас. Протягом двох років Микола жив у дитячому будинку. Повернувшись додому, ходити до школи деякий час він не міг, бо не мав взуття.
Навчаючись у третьому класі Бузуківської школи, Микола Негода написав свого першого вірша, який був опублікований у республіканській піонерській газеті. Цей вірш потрапив на очі Павлові Тичині. Невдовзі між поетом-початківцем та відомим поетом-академіком зав’язалося щире листування.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Миколі Негоді було лише 13 років, але він активно включився у боротьбу з ворогом. З січня 1942 року Микола став зв’язківцем у секретаря підпільного райкому партії Сергія Наумовича Пальохи, а згодом розвідником партизанського загону під командуванням Петра Антоновича Дубового, що діяв у Холодному Яру. Про героїзм воїнів у роки Другої світової війни розповідають такі його твори, як «Син віку», «Побратимова клятва», «Сучасна балада», «Пішли на фронт», «Пам’яті Федора Мицика» та інші.
Невдовзі після визволення Черкащини від німецько-фашистських загарбників у лютому 1944 року Микола Негода починає працювати літпрацівником Черкаської газети «Черкаські вісті». Потім були у нього посади літредактора і відповідального секретаря Смілянської міськрайонної газети «Червоний стяг».
У 1949 році Микола екстерном склав всі екзамени і отримав шкільний атестат. Одразу вступив до Київського університету імені Т.Г. Шевченка на факультет журналістики, але потім перевівся до Московського Літературного інституту імені О.М. Горького, який закінчив у 1956 році.
Його перша збірка віршів «Ростуть сини» вийшла в 1955 році ще під час навчання в інституті. Після отримання диплому, Негода повернувся до Черкас і почав працювати головним редактором обласного літературного об’єднання «Дніпрові зорі». У 1956 році він вступив до Спілки письменників, а з 1977 до 1988 рр. був головою Черкаської організації Спілки письменників України. Неодноразово Микола Негода обирався до обласної ради.
Вершиною творчості Миколи Тодосійовича Негоди став його вірш «Степом, степом …», який поклав на музику композитор Анатолій Пашкевич. Ця пісня стала реквієм українського народу і принесла її авторам славу та любов. На слова Миколи Негоди написано немало інших відомих пісень, а саме «Летять білі чайки», «Земле моя, земле», «Над колискою сина», «За полем розлогим», «Тоне море неозоре», «Молодість ветеранів», «Чигиринська дума», «Діброва зелена» та інші. Не оминула творчість Негоди і Шевченкіани. Найкращим його твором на цю тему є драматична поема «Дума про Кобзаря». Ця тема є наскрізною у поемі «Амангуль» та циклі віршів «Тарасовими шляхами». Микола Негода також пише про боротьбу українського народу за незалежність під проводом Богдана Хмельницького у драмі «Гетьман» (1995). Остання, а також збірка «Чорний біль», відзначені премією Василя Симоненка. Поетична збірка «Козацький ген» вийшла в 2007 році.
Майже чверть століття мучила митця тема волелюбного Холодного Яру, аж поки не розкрилася його новим твором «Отаман Мамай» (2005) про одного з найяскравіших лицарів боротьби за українську волю, інтелігента, вчителя та науковця Якова Панасовича Щирицю, легендарного «отамана Мамая» із Боровиці, що на Чигиринщині.
Його інший неоднозначний роман «Божа кара» (2005) переносить читачів у кінець 80-х початок 90-х років XX століття. Цей твір можна назвати історичним, так як він відображує крах імперсько-радянської системи. Подіям Померанчевої революції присвячена збірка Миколи Негоди «Новолітуймо», у якій постають проблеми нашого сьогодення.
Микола Тодосійович Неогода зробив вагомий внесок у розвиток української літератури, назавжди залишився вірним сином свого народу. Він лауреат літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин міста Черкаси, володар пам’ятного знаку «За заслуги перед містом Черкаси» ІІ ступеня, нагороджений двома орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, двома орденами «Знак Пошани» (1960, 1971), орденом «За мужність» 3-го ступеня (1944) та багатьма бойовими медалями.
Микола Тодосійович Негода помер 11 вересня 2009 року.
Література:
- Бушин М.І., Лазуренко В.М., Мащенко І.Ю., Стрижак Є.М. Черкаси: 1954-2004. – Черкаси: «Черкаський ЦНТЕІ», 2005. – С.301-302.
- Негода М.Т. Вибрані твори. – Черкаси, 2007. – 470 с.
- Поліщук В.Т. Померанчевий «метелик» Миколи Негоди // Поліщук В.Т. Про класиків, неокласиків і сучасників. – Черкаси, 2007. С.296-300.
- Трохименко В. Пісня «Степом, степом …» принесла Негоді світову славу й повернула кохання // Нова Доба. – 2003. – 21 січня – С.4-5.
(Спіркіна О. О. Життєвий шлях видатного українського поета та письменника Миколи Негоди)
* * *
Почутий сучасниками
Простота і та щаслива легкість руки, коли не відчувається натужності, силуваності – характерна ознака письма Миколи Негоди. Про це можна говорити з цілковитою певністю, бо запропонована нам книга вибраного – це підсумок багаторічної роботи. Досить сказати, що найкраща дата написання сягає 1944 року, отже, коли автор був шістнадцятилітнім юнаком, під останньою стоїть рік 1984. Відстань у часі – 40 років! Є тут над чим замислитися, надто якщо мати на увазі досвід багатьох і багатьох літераторів, чиє сходження до самих себе у різні періоди життя позначене різкими перепадами дихання аж до невпізнання в стилістиці.
Маючи можливість простежити творчість автора від її витоків, беру на себе сміливість твердити, що поетика Миколи Негоди за довгий час змінилася мало. Кажу це без найменших претензій на іронію чи на щось таке, що слід розглядати як свідчення інфантильності одіозного ліричного героя. Просто автору, либонь, уже на зорі юності вдалося взяти оту ноту, яка найбільше відповідала природі його хисту і пронести її крізь усі рифи примхливої літературної моди, не напружуючи голосу, але й не стишуючи до такого рівня, коли підстерігає небезпека бути непочутим. Ілюстрація до цього твердження – широко знана пісня «Степом, стеном», яка стала візитною карткою підсумкової книжки М. Негоди.
У творчості його багато від усталеної літературної традиції, пов’язаної з численними іменами, від звичного ладу сприйняття, зрештою, від фольклорного начала, що, окрім іншого, підтверджується й деякими стилізаціями, які автор мав мужність представити у своєму доробку. Відомо ж бо, що в таких випадках завжди ризикуєш викликати вогонь на себе.
Світ М. Негоди – це світ, сказати б, об’єктивізований, близький і відразу ж впізнаваний, світ, який нас оточує, і той, що надійно освоєний нашою пам’яттю. Суб’єктивне начало в ньому зведене до мінімуму, автор часто стоїть мовби осторонь, звідси й схильність його до сюжетності, що особливо виразно відбилося в поемах. Але й тоді, коли М. Негода, чи пак ліричний герой, говорить про себе, він рідко коли зосереджується тільки на своїй особі, все ніби перебуває на людях, відчуваючи з ними зв’язок постійний і нерозривний.
М. Негода належить до тих поетів, які не цураються віршів на злобу дня, часто й працюють з прицілом на газетну публікацію. Є в нього триптих “Жнива в Сагунівці”, який має підзаголовок – репортаж. Акцентуючи на ньому увагу, автор мовби кидає виклик ймовірним критикам – йдеться не про “високі матерії”, а про буденне, необхідне. Але в тім то й річ, що оповідаючи про буденне, автор зумів художньо піднятися над ним, зумів явити неординарний характер справжнього господаря, який не з начальницького примусу, а з власної волі не добуває строку в санаторії тільки тому, що йому болить – чи впораються його земляки з жнивами у нелегкий засушливий рік. Схвильованість водила рукою автора, коли він писав ці рядки, і ця схвильованість дала їм крила.
Запам’ятовуються: “Спогад”, “Продається хата”, цикл “Перехожі”, “Вижниця”, “Очі мого онука”, з циклу “Незабутні” – вірш з епіграфом Тичини, “Остап Вишня”. З диптиха “Дві сповіді” глибоко зворушує “Мати”.
Широко представлена у поета з Черкас шевченкіана: цикли “Тарасовими шляхами”, “На канівській горі”, драматична поема “Дума про Кобзаря”. Зізнаюся, я із зацікавленням поставився до цього факту: як-не-як, автор – земляк Шевченка. В обох циклах є, звичайно, сильніші й слабіші речі. Краще у шевченкіані М. Негоди – уже названа, велика за обсягом драматична поема. І хоч вона написана давно, ще в 1959 році, читається з інтересом, вона належить до активу автора.
“Син віку” – поема документальна, отже, побудована на фактичному матеріалі, присвячена фронтовикові, чию біографію автор ретельно дослідив і оспівав. Нечасто зустрічаються в нашій поезії такі значні за обсягом твори, де б події Великої Вітчизняної були показані через конкретну людську долю. Все краще, що властиве хисту автора – розкутість слова, безпосередність, невимушеність, вміння будувати сюжет, збагачене життєвим і, зокрема, фронтовим досвідом – знайшло тут найбільш повний вияв.
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ,
український письменник
Коментарі закриті.