Половко Катерина Дмитрівна (4 листопада 1934, хутір Полуботівка Драбівського району Черкаської області – 9 серпня 2013, м. Київ) – журналіст, ветеран праці.
Біографія (Життєпис)
Народилася в родині селян.
Батько, Дмитро Васильович, загинув у перші дні війни.
Мати, Параска Тихонівна, сама «піднімала» чотирьох дітей, працювала з ранку до ночі ланковою в колгоспі за трудодні, а згодом – поштаркою.
Старша сестра, Катерини, після закінчення 7-го класу 1944-го року переїхала до Києва. На плечі 10-тирічної Катерини лягли ведення домашнього господарства (корова, свині, кури), приготування їжі, догляд за меншими братом і сестрою.
Незважаючи на це, старанно вчилась. І коли постало питання про необхідність працевлаштування після закінчення семирічки, директорка школи вмовила Параску Тихонівну, щоб донька продовжила навчання і отримала середню освіту.
Закінчила школу Катерина з двома «четвірками». Легко їй давались гуманітарні науки, особливо любила українську літературу, чудово володіла мовою, писала твори. Тому без вагань 1953-го подала документи до Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка на факультет української філології. За результатами вступних іспитів Катерині Дмитрівні запропонували перейти на факультет журналістики, який було створено (виокремлено з філологічного факультету) першого вересня 1953 року.
Навчалась на одному курсі з Борисом Олійником, Вадимом Крищенком, Анатолієм Романенком. У гуртожитку жила в одній кімнаті з Тамарою Коломієць, Ліною Москаленко. Кімната в гуртожитку, де вона мешкала, була мов студентський громадський штаб. І не лише для поточного курсу. До Катерини Дмитрівні звертались і старшокурсники, навіть ветерани – учасники війни, яким вона в доньки годилась. Вона завжди когось влаштовувала в гуртожиток, когось – захищала в деканаті, комусь «вибивала» стипендію. Для всіх була простою, відкритою, намагалась допомогти, розрадити. Виробничу практику проходила в редакції обласної газети міста Тернопіль.
Після переддипломної практики 26 квітня 1958 року вийшла заміж за однокурсника, Хоцького Миколу Олександровича. На згадку про незабутній день в їхньому житті Борис Олійник присвятив такі рядки:
Буде сонце в путі, буде сніг на путі, –
Ой, чого не бува у житті!
Буде друг з вами йти, буде й недруг іти, –
А чого не бува у житті!
Будуть квіти цвісти, і бур’ян – та густий!
Не таке ще бува у житті!!!
Та скрізь дощ і метіль на підйоми круті –
Тільки разом в житті, тільки разом в житті!
Тільки разом в путі – пополам хліб і сіль.
Тільки разом в житті – пополам щастя й біль.
Буде тоскно в груді, та не страшно тоді,
Коли разом в путі, коли разом в житті!
По завершенні навчання Миколі Олександровичу пропонували залишитись на роботі при кафедрі історії журналістики або працювати нарисистом журналу «Ранок», але без надання молодій сім’ї житла в Києві. На той час розширювалась, переходячи на великий формат, криворізька міська газета «Червоний гірник», обіцяли житло для спеціалістів. До того ж до Кривого Рога поїхало й кілька випускників факультету – Наталка Русова, Юрій Кальченко, Валентина Мусієнко, Ліна Москаленко. Так молода сім’я опинилась у Кривому Розі, де 1959-го року (після народження доньки) розпочала творчий шлях Катерина Дмитрівна: спочатку літературним працівником газети рудоуправління імені Карла Лібкнехта тресту «Ленінруда», через рік – відповідальним секретарем газети «Будівник комунізму» тресту «Кривбасзалізобетон», а згодом – редактором цієї газети.
У зв’язку з переведенням чоловіка до Дніпропетровська працювала відповідальним секретарем газети «Знамя труда» Дніпровського машинобудівного заводу (1972–1975), потім – редактором газети «За високу якість» Дніпропетровського виробничого об’єднання взуттєвих підприємств (1975–1977).
Після переїзду сім’ї до Києва з 1977 року і до виходу на пенсію (2002) працювала в інституті «Укроргтехбуд» Міністерства промислового будівництва України на посаді начальника групи, згодом – начальника відділу технічної інформації, узагальнення та пропаганди передового досвіду.
Через все життя Катерина Дмитрівна та Микола Олександрович пронесли почуття кохання, поваги, вірності, пошани один до одного. Разом прожили 47 років до самої смерті Миколи Олександровича (09.09.2005).
Щороку чоловік присвячував дружині вірші: на Новий рік, 8 Березня, День народження, День весілля, з іншої нагоди. Зокрема, з любов’ю і шаною на день 45-річчя створення родини він написав такі рядки:
Не п’ять чи двадцять – сорок п’ять
Не днів чи тижнів – років
Судилось поруч йти і знать:
Так легко – крок за кроком.
І хай би хто що не казав –
Добра нам не забути.
Ми знаєм: Бог нас поєднав,
Отож, так має й бути.
Що встигли, що не встигли ми –
Всевишньому ж судити…
Найголовніше – між людьми
Ми в доньці будем жити!
Катерина Дмитрівна пережила чоловіка на 8 років, померла після тяжкої хвороби 9 серпня 2013 року.
Нагороди
медаль «За доблестный труд» (03.04.1970);
срібрна медаль «За достигнутые успехи в развитии народного хозяйства СССР» (19.12.1980);
медаль «Ветеран труда» (28.05.1984);
диплом другого ступеня Виставки досягнень народного господарства УРСР (31.07.1986).
Коментарі закриті.