14 грудня виконавчий продюсер UA: Перший, викладач кафедри мультимедійних технологій і медіадизайну Євгенія Подобна провела онлайн-семінар в рамках проєкту «Академія викладачів журналістики» за підтримки DW Akademie, в якому розповіла про етичні принципи роботи з людьми, які пережили травматичний досвід: полон, катування, насилля чи втрату рідних.
Євгенія зазначила, що дуже важливо зважати на психічний стан героя, тому що тривалість адаптації людської психики є різною залежно від особистості.
«Ми всі різні і, відповідно, цей період проходить в нас по-різному. Хтось сприймає травмуючі події дуже стійко і готовий говорити з журналістами ледь не з перших днів після трагедії, а хтось може поводитись дивно чи навіть агресувати при спробі узяти інтерв’ю і готовий говорити про пережите лише після тривалої перерви».
Незалежно від того, як виглядає під час спілкування герой і того, як він розповідає про пережите – треба ставитись до нього та його досвіду з повагою.
«Травмована людина не завжди хоче говорити з журналістами. І вона цього не зобов’язана робити, тож шануйте її право на відмову».
«Часто люди бояться ділитися своїм досвідом, тому що переживають, чи не відобразиться це на їх близьких або роботі.У такому разі краще запропонувати герою розповісти історію анонімно».
Якщо герой не хоче розповідати про полон, катування або те, що в їх домі жили окупанти, можна залучити знайому людину, якій він довіряє. Це допомагає налагодити контакт.
Про пережите дітьми краще спитати в їх родичів, батьків чи опікунів, аби не травмувати їх знову.
«Брати інтерв’ю у дитини, яка пережила травмувальні події, варто хіба що у критичних та виняткових випадках. Якщо дитина стала свідком травмувальних подій, то вона, імовірніше, розповіла про побачене рідним в деталях».
Напередодні інтерв’ю необхідно окреслити червоні лінії: про що герой готовий говорити, а про що категорично ні. «У людей, які пережили травмувальні події, є запитання, на які вони не хочуть відповідати. Проговоривши ці моменти, ви обоє почуватиметеся більш комфортно на інтерв’ю», – пояснює Євгенія.
Під час розмови треба уникати порожніх фраз, таких як: «Я розумію, що ви відчуваєте», якщо не маєте подібного життєвого досвіду. Підтримайте інакше: «Я співчуваю, що з вами це сталося», «Мені жаль, що ви таке переживаєте».
Коли герой говорить про фізичне чи сексуальне насильство, то часто йому важко завершити розповідь. Історія може супроводжуватися сльозами, а інтерв’ю – перетворитися на низку пауз. У цьому разі Евгенія зауважила, що варто спробувати перемкнути героя, щоб він виринув з емоцій та зосередився на чомусь іншому, наприклад, згадуванні фактів. Запитайте: «Скільки йому було років?», «Де він навчався/який інститут закінчив?», «А пам’ятаєте, ким він хотів стати у дитинстві?» Тощо.
Навіть якщо герой дав повну свободу, формулюйте запитання якомога м’якше. «Коли людина чує відсторонене «Чи застосувалось до полонених насилля?», то розуміє, що ви маєте на увазі її. Це трішечки м’якше звучить, аніж «А вас там били?» або «По чому вас били?»
Конспект зустрічі за покликанням.
Зображення з сайту JTA.
